МИРОТВОРЧIСТЬ: БIЗНЕС ЧИ ХОБI?
Пройшов місяць, як в Сьєрра-Леоне увійшли українські миротворці. Перші кроки на африканській землі разом з нашими блакитними касками, подолавши рекордну для «N-го кілометра» («Інтер») відстань в 6500 кілометрів, зробив його автор Андрій Цаплієнко. «День» звернувся до колеги з проханням висловити свою точку зору на коло проблем, які ставить перед Україною участь у миротворчих акціях ООН.
У Сьєрра-Леоне буде розгорнутий найбільший за чисельністю гарнізон українських військовослужбовців за межами країни. Більше 800 чоловік займуться ремонтом автомобільної і бронетанкової техніки, перевезеннями людей і вантажів, а найголовніше — організацією учбового центру для військ ООН у цій країні.
Миротворство, як це не дивно звучить, — ще й бізнес. По двісті двадцять одиниць автомобільної і бронетехніки будуть передані в лізинг силам ООН в Сьєрра-Леоне, оскільки наша техніка найбільш оптимальна за співвідношенням «ціна — якість», зручністю і надійністю в експлуатації для місцевих умов. Власне, тому і будуть перевчатися блакитні каски з інших країн.
До речі, про нашу техніку. З її допомогою, наприклад, укрбат в Ліванi, про який ми не так давно розказували в програмі, знешкодив за два з половиною місяцi вибухонебезпечних предметів в 2,5 рази більше, ніж сили ЮНІФІЛ за 22 (!) роки свого перебування на ліванській землі.
На відміну від Лівану, в Західній Африці українцям не доведеться розміновувати поля. Але в країні, де за останні 10 років зміна влади стала, схоже, національним видом спорту, а головний приз за перемогу — контроль над найбільшими алмазними землями, навіть простий рейд за питною водою перетворюється в бойову операцію. На щастя, сьогодні (будемо сподіватися, що і надалі ) нашим солдатам ще не довелося виявити свою бойову виучку, але, як сказали нам місцеві жителі, вони вже стали відчувати себе впевненіше і спокійніше.
Напевно, знайдуться ті, хто скаже, що в Україні, і в її армії, зокрема, досить проблем. Нам би хто допоміг... Але, поставивши на чашу терезів те, що миротворство приносить Україні прибуток, є найкращим піаром нашим технологіям, техніці і військовій школі і стверджує імідж держави, приходиш до висновку, що, швидше, воно навіть необхідне. Як приклад приведу висловлювання командуючого ЮНІФІЛ генерала Кофі Оберста: «Українці роблять те, що не під силу зробити нікому іншому. За все своє життя я ніколи не бачив таких солдат». А багато хто просто зобов’язаний їм життям. У Лівані ірландські солдати попали в кільце. Вивести їх через мінні поля відмовилися всі, крім наших...
Ще один, як мені здається, важливий момент української миротворчої місії — командування укрбатів. Сьогодні це люди, що пройшли школу Афганістану. Але настане день, і вони підуть у відставку.
Так що треба ставити питання не про доцільність миротворства, а про те, щоб через півроку — по закінченні служби в таких «відрядженнях» — контрактники, заробивши трохи грошей на рік-два життя, не покидали армію. Адже саме теперішні миротворці і повинні заповнити прогалину в кадрах, що мають бойовий досвід. Причому, врахуйте, — в найрізноманітніших точках земної кулі.
Немає сумніву, що наші в Сьєрра-Леоне виконають задачі, поставлені ООН, як завжди, «на відмінно». Питання в іншому. Чи зуміє Україна в майбутньому правильно розпорядитися тими моральними, політичними і економічними дивідендами, які сьогодні заробляють мозолисті солдатські руки в Сьєрра-Леоне, Лівані, Косово, Анголі..?
Або миротворство для нашої країни буде більше хобі, і лише трохи — бізнес?
