НАДІЯ на повернення

ХОКЕЙ ІМЕНІ БОГДАНОВА

Напередодні ігор з Австрією з журналістами зустрівся тренер національної збірної України Анатолій Богданов, людина воiстину легендарна для українського хокею. До Богданова хокей в Києві існував приблизно так само, як регбі, водне поло чи сучасне п’ятиборство. Існували команди, тренери, школи, проте все це було справою кількасот ентузіастів і ніяк не відображалося у суспільній свідомості широких мас. Київські хокеїсти звично пасли задніх, і нікого це не обходило.

Аж ось з’явився Богданов, вчорашній хокеїст середнього рівня, який виступав у не менш посередній київській команді. Очоливши «Сокіл», Богданов буквально за рік заразив хокеєм тисячі і тисячі людей. У нехокейній столиці нехокейної республіки виросла команда, яка на рівних грала із московськими командами, перемагала клуби, у складі яких кожен другий був чемпіоном світу чи Олімпійських ігор. За десять років черга ставати чемпіонами світу дійшла і до киян, цей титул здобув у складі збірної СРСР Валерій Ширяєв, який і досі є капітаном збірної України.

Сьогодні хокею в Україні практично немає. Єдина професійна команда, вищезгаданий «Сокіл», грає у Східно- Європейській лізі, де нині перед ведуть команди із сусідньої Білорусі. Хоч трохи кваліфіковані українські хокеїсти, виховані на кількох ковзанках Києва та Харкова, грають за кордоном. А Палац спорту, за квиток до якого на хокейний матч двадцять років тому переплачували вдесятеро, потроху забуває, що таке великий хокей. Бо хокей сюди повертається тільки разом із Анатолієм Богдановим. Він вже багато років працює тренером у Фінляндії, а збірну України тренує на громадських засадах. Саме завдяки Богданову команда країни, де практично немає хокею, входить останнім часом до десятки найсильніших збірних світу. Чи є у такого хокею перспективи?

НА ЧОМУ ГРАЄ ПРЕЗИДЕНТ?

Колишній президент Росії Борис Єльцин грає в теніс, як результат Росія виграла торік Кубок Девіса, командний чемпіонат світу. Нинішній президент Білорусі Олександр Лукашенко грає у хокей, як результат в республіці будуються нові штучні ковзанки і палаци спорту, відкриваються дитячі хокейні школи, а збірна країни стукає у двері світової еліти. Продовжити паралель на Україну не вдається. Президент Національної хокейної федерації Олександр Омельченко, він же міський голова столиці, навряд чи ставав на ковзани із ключкою в останні роки. Принаймні найменшого прогресу у розвитку хокею не спостерігається. Ніби зробили хокейну команду в Донецьку — зникла, так само зникла друга команда у Києві. Хокейні школи існують в основному на кошти батьків юних хокеїстів. А збірна України виходить на майданчик у формі минулого року, не маючи для всіх гравців навіть однакових трусів.

Більшість у таких умовах кинула б це все і подалася шукати кращої долі у чужі краї. Та щось повертає вихованців українських тренерів до рідної домівки, щось примушує вдягати светри із тризубом на грудях. Що це — патріотизм найвищого гатунку чи просто бажання «засвітитися» у складі збірної аби отримати вигідну пропозицію для працевлаштування? А може, це просто авторитет Анатолія Богданова, якого, як батька нашого хокею, не можуть не послухатись?

Аби повернути процес у зворотному напрямку, потрібно щоб хоча б комусь із тих, хто має владу, хокей був би дорогий хоча б як спогад про дитинство. Потрібен тільки поштовх, і знову тисячі хлопчаків штурмуватимуть спортивні школи, уявляючи себе зірками хокею, знаючи, що зіграти у гру справжніх мужчин можна не тільки на комп’ютері, а й самому, реально на ковзанах і з ключкою. Кілька місяців тому, коли палац спорту здригався від аншлагу турніру «Єврохокейчелендж», здавалося, що крига скресла, що у потрібних кабінетах підпишуть потрібні папери і хокей знову стане потрібен. Не підписали, не став. І тому останнє побачення киян із національною збірною було більше сумним, ніж радісним.

НА ЛЬОДУ

Австрія за світовим рейтингом приблизно рівна Україні — 8-12 місце. На відміну від нашої реформованої країни, в Австрії є всі умови для занять хокеєм на найвищому рівні. А ми їх все одно обігруємо. За рахунок чого? Дивлячись на двобій українських та австрійських хокеїстів, можна було подумати, що недовго нам залишилось. Що закінчать грати майже сорокарічний чемпіон світу Валерій Ширяєв, перша і остання українська зірка НХЛ Дмитро Христич, і не залишиться нікого, хто б тримав падаюче знамено нашого хокею.

У двох іграх з австрійцями не до кінця заповнені трибуни Палацу спорту (бо пускали не задарма) побачили лише окремі епізоди нормального хокею у виконанні українців. Багато було зайвої біганини, метушні, гравці часто не розуміли один одного. Лише кілька разів щось блиснуло у грі, і Борис Проценко закидав шайбу. На рахунку цього форварда три із чотирьох «українських» голів у двох матчах з австрійцями. Єдине, що втішало, — традиційно надійна гра наших воротарів, кращим з яких залишається Костянтина Симчук.

Та не все було так безнадійно. Одкровенням стала гра Руслана Безщасного, який буквально замотав своїм дриблінгом австрійський захист і переконав тренерів взяти його на чемпіонат світу. Якби ж то за грою цього хокеїста, інших молодих талантів, які в хокейній Україні ніяк не переведуться, можна було спостерігати у Палаці спорту не один-два рази на рік, а щотижня, як колись. Залишимо даремні сподівання і надамо слово тренеру української збірної. Ось що сказав Анатолій Богданов перед від’їздом на світовий чемпіонат:

НАДІЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ

Ми знаємо свої можливості і можливості суперників. У залежності від того, як складуться для нас перші ігри, ми можемо не тільки залишитись у групі сильніших, а й поборотися за місце у вісімці кращих команд світу. Ми будемо грати не за преміальні чи іншу яку винагороду, яку нам в Україні ніхто не обіцяв. А за честь нашої країни, за честь нашого прапора. Прикро, звичайно, що нашу гру на чемпіонаті світу Україна, скоріше за все, не побачить, бо ми ж граємо для наших глядачів. Я не маю ілюзій щодо зміни у ставленні до хокею в разі нашого успіху. Чемпіонат світу проходить навесні. За літо наші успіхи забудуться і ті, хто мав би нам допомогти, знову займуться чимось іншим. Та я не втрачаю оптимізму. Хоч хокей в Україні перебуває в руїнах, ми щороку знаходимо кількох здібних молодих українських гравців, які виступають за кордоном. А це означає, що збірна має і матиме резерв, означає, що ми зможемо ще певний час виступати на міжнародній арені на близькому до нинішнього рівні. А там, можливо, щось зміниться на краще. Якби штаб збірної, ті ентузіасти, які продовжують займатися хокеєм в Києві та інших містах, у це не вірили, не було б збірної України на чемпіонаті світу.

ПОГЛЯД У ФІНЛЯНДІЮ

Справжні фанати хокею знайдуть-таки можливість побачити виступ української збірної на світовому чемпіонаті, незважаючи на примхи вітчизняного телебачення. Існують супутникові канали, інтернат і таке інше. Шкода, що і цього року не завмиратимуть серця українських телеглядачів під час хокейних трансляцій, хоча повболівати є за кого. І все одно настрій напередодні всесвітнього хокейного свята хороший. Бо на грі з австрійцями у київському Палаці спорту знову звучало забуте вже ніби «шайбу, шайбу!». Звучало, як заклик, як надія на повернення хокею.