Нам потрібна «реформа життя»

Майже два десятиліття однією з найбільших проблем українців є виживання. Наша кількість все зменшується і, за прогнозами демографів, у 2050 році складе 36 мільйонів. Саме на найбільш болючих і слабких місцях людей грали політики під час останньої виборчої кампанії, пообіцявши підвищити найрізноманітніші соціальні виплати, підняти зарплату й прожитковий мінімум, пенсії, повернути втрачені заощадження тощо. Хто заперечить, що саме страх за своє майбутнє керував людьми, які голосували за «стабільність», «наведення порядку», «прорив»? Та експерти вже давно говорять: гроші «на руки» не тільки не вирішать соціальні проблеми — вони їх поглиблять. Країна потребує системної реформи соціальних виплат і серйозної, детальної демографічної політики. Про це — в інтерв'ю з доктором економічних наук, професором, членом- кореспондентом НАНУ, директором Інституту демографії та соціальних досліджень Еллою ЛІБАНОВОЮ.

— Елло Марленівно, політичні партії пройшли в парламент завдяки популістським обіцянкам збільшити соціальні виплати матерям, які народили дитину, повернути втрачені заощадження, підняти зарплату бюджетникам, реформувати армію. Наскільки здійснення таких обіцянок є можливим в реальних умовах?

— Політик має бути популістом, інша справа, яку частину обіцянок потім реалізує. Що стосується повернення заощаджень, то дійсно — народ обікрали і заощадження повертати необхідно. Питання — в який спосіб. У мене є великий сумнів щодо можливості повернення їх безпосередньо готівкою.

Навіть якщо витримає бюджет, це спровокує шалений інфляційний сплеск. Збільшення грошей, особливо коли це стосується готівки, небезпечно не тільки в сенсі підриву бюджету — воно небезпечне в іншому: чи готовий український товаровиробник представити на ринок стільки товарів та послуг, скільки є грошей у населення? Чи не спровокуємо ми приховану чи відкриту інфляцію, руйнацію торговельного балансу? Думаю, що варто було б запропонувати людям отримати ці заощадження через кредити, інвестиції. Тобто держава матиме ці гроші, але вони підуть цільовим шляхом на користь людям — в освіту, житло і не спровокують безпосереднього тиску на ринок поточних товарів та послуг. Що стосується армії, то я точно знаю, що в левовій частині розвинених країн — армія контрактна і забезпечує належний результат. Я не думаю, що Україні потрібно мати 400 тисяч людей в Збройних силах. Не армія у третьому тисячолітті захищає незалежність держави, це здійснюється виключно економічними засобами. Інше питання, що це неможливо зробити в короткий термін.

— Наскільки реально здійснювати виплати матерям, які народили другу і третю дитину, в розмірі кількох десятків тисяч гривень?

— Бюджет, безперечно, витримає. Навіть у розмірі 50 тисяч при народженні другої дитини. Питання в тому, чи потрібно це робити. Будь-який соціальний трансферт не може перевищувати заробітну плату. Нині середня зарплата в Україні — приблизно 1200 гривень на місяць. За рік — майже 15 тисяч. З’ясуймо, чи можна у формі будь-якого соціального трансферту сплачувати три річні фонди зарплати. З 1 квітня 2005 року в Україні відбулося шалене підвищення виплат при народженні дитини. На той час 8,5 тисячі складали приблизно річний фонд зарплати. Це привело до зростання народжуваності — на 30 тисяч. Але з них 18 тисяч припадає на первістків, а 12 тисяч — на збільшення народження других та третіх дітей. З первістками не так просто, тому що 2004 рік був високосним — у такий рік українці через забобони беруть менше шлюбів, відповідно, 2005 року народилося менше дітей. Виходить, у 2006 році ми отримали компенсаційний ефект! Скільки з цих 18 тисяч народжених дітей стали тими, кого народили, мотивуючи високими виплатами? Медики говорять, що збільшилася народжуваність в асоціальних сім’ях. Більше того — у нас почалося зростання смертності дітей до шести років від зовнішніх чинників, пов’язаних із поганим доглядом за дітьми (у сільській місцевості — на 61% більше, ніж у міській). Тобто для доброго догляду необхідно створити соціальну інфраструктуру, а вона у нас зруйнована, хоча й забезпечує частину потреб.

В усьому світі йдуть таким шляхом: створюють можливості для молодої жінки народити дитину і доволі швидко повернутися на роботу. І нам потрібно відновити інфраструктуру, створити умови для поєднання кар’єрного розвитку і догляду за дитиною (чи іншими членами родини, які його потребують). Також потрібно, щоб зарплата була вищою за соціальний трансферт. Але ж ми йдемо іншим шляхом — пропонуємо їм «кіндер, кюхен, кірхе»: молода жінка народжує дитину, сидить вдома три роки (якщо схоче — то шість), потім матиме лікарняні, скільки хворітиме дитина — обмежень нема. До речі, це коріння проблеми, яку ми маємо із працевлаштуванням молодих жінок. Друга проблема: жінка, яка на три роки перериває роботу, якщо це кваліфікований працівник, дуже сильно декваліфікується. Зазначу, що Росія пішла значно кращим шляхом: запропонувала материнський рахунок, з якого можна фінансувати освіту, житло — довгострокові перспективи. Це привчає людей до заощаджень та інвестицій. Ми ж замість формування в населення настанови вкладати гроші в розвиток — свій, дитини, родини — провадимо утриманську політику: нині 20% українських родин і 24% родин, де є молоді люди, говорять, що держава повністю або частково відповідальна за їхній добробут.

— Соціальні виплати стосуються не лише матерів з дітьми, інвалідів. Це й велика частина чорнобильців, стан здоров’я яких, за даними останніх епідеміологічних досліджень, проведених в Україні, не відрізняється від інших людей. Який може бути вихід у такій ситуації?

— Потрібно, щоб уряд набрався мужності і провів комплексну реформу соціального забезпечення на системних засадах. Це стосуватиметься і пільг, і послуг, і виплат. Чорнобильські пільги і виплати — очевидна річ. Україні слід піти шляхом Польщі: медичні комісії з’ясували завдану населенню шкоду, і якщо вона очевидна — призначили виплати, якщо ні — даруйте. А в нас так: тим, хто дійсно постраждав, треба платити багато, ми ж платимо всім — і всім копійки, створюючи шалене навантаження на бюджет.

— У реформу, про яку ви говорите, повинна увійти й пенсійна реформа?

— Безперечно. Ідеологія пенсійної реформи, закладена 2003 року, зруйнована повністю. Тому що певні рішення влади призвели до ситуації, коли розмір пенсії залежить не від того, скільки людина заплатила в Пенсійний фонд протягом життя, а від трудового стажу. Потрібно змінювати формулу обчислення пенсії таким чином, щоб основний розмір пенсії перевищував прожитковий мінімум. Тоді це буде справедливо. Переконана, що доведеться піднімати пенсійний й вік — він у нас є найнижчим у світі, а розмови, що тривалість життя не дає це зробити, — безпідставні. Середня тривалість життя чоловіків при досягненні пенсійного віку — 14 років, жінок — 23. Принаймні ми мусимо підняти його для жінок. Нині середня зарплата жінки становить у нас 70% від зарплати чоловіка, тож з урахуванням меншої тривалості страхового стажу (якщо його штучно не підвищувати до прожиткового мінімуму) пенсія жінок була б удвічі меншою за середню пенсію чоловіка. Нині все це компенсується тим, що жінка може йти на пенсію в 55 років, працювати далі й отримувати пенсію й зарплату. Але це не може тривати безкінечно.

— Ви стверджуєте, що в Україні потрібно не стільки підвищувати народжуваність, як тривалість життя...

— Я не вірю, що ми зможемо підвищити народжуваність до рівня забезпечення простого відтворення поколінь. Нині в нас рівень народжуваності — 1,3 дитини на одну жінку. А щоб покоління батьків заміщувалося поколінням дітей, на 10 жінок має народжуватися 21 дитина. Ніде в Європі немає навіть 20, та це й не вирішить принципово питання. Тут ми ідемо в руслі загальносвітового руху. А що стосується смертності, то ми йдемо всупереч світу: 30% наших 16-річних хлопчиків не мають шансів дожити до 60 років, 22% 40-річних чоловіків не мають шансів дожити до 60 років. От тут є шалені резерви збільшення людського потенціалу.

— Куди діваються ці 20%?

— У 1986 році, завдяки указу Горбачова—Лігачова про проведення антиалкогольної кампанії, у нас знизилася смертність чоловіків дуже швидко. Це трапилося один раз. Тобто вживання алкоголю — перша причина смертності чоловіків, друга — умови праці, третя — якість доріг, четверта — куріння, п’ята — нераціональне харчування, шоста — недостатнє фізичне навантаження. На початку 60 х років ХХ століття рівень смертності населення в Україні був нижчим, ніж у Швеції, Німеччині, Великій Британії. До середини 60 х роківосновні причини цього були пов’язані із суспільними важелями: знезараження питної води, щеплення, використання холодильників, протидія інфекційним захворюванням тощо. В цьому плані СРСР мав великі досягнення. Після цього на перший план вийшли резерви, пов’язані з вітальною поведінкою кожної людини: вона сама має вирішувати, що їсти, що пити, палити чи ні тощо. Оскільки в Радянському Союзі суспільне переважало приватне, ми не звернули на це увагу, а світ стрімко пішов уперед. Тому нині у нас середня тривалість життя нижча, ніж у Європі: у жінок — 73 роки, в чоловіків — 62.

— Яка роль держави в продовженні життя людини?

— Держава мусить викорінити практику розпивання алкоголю на робочому місці, серйозно зайнятися охороною праці, дорогами (це стосується не тільки якості доріг, а й дотримання правил водіями й пішоходами), заборонити рекламу алкоголю й тютюну. Ми вимираємо. За розрахунками, до 2050 року українців залишиться приблизно 36 мільйонів. Повністю компенсувати депопуляцію, швидше за все, ми не зможемо. Нині у нас п’ятирічних дівчаток менше, ніж 75-річних жінок. Відповідно маємо невелику частку контингенту, який народжує дітей (20—29 років) і велику — тих, кому за 70. Тому розмови про те, що в нас депопуляція зміниться позитивним сальдо природного руху — безпідставні. Звісно, якщо не станеться революційних змін в медицині, які б значно продовжили життя людей. Скорочення населення продовжуватиметься, якщо не буде сильного міграційного припливу. Але тоді виникне безліч проблем, які, з моєї точки зору, більш гострі і небезпечні, ніж депопуляція: це люди іншої культури, релігії, поведінки, інших настанов, і проблеми, з якими стикаються всі європейські країни, не оминуть Україну. В міграційній політиці є два протилежні підходи: або країна повністю абсорбує прибулих і адаптує до своєї культури і релігії (так званий французький підхід), або намагається допомогти прибулим зберегти самобутність — сучасний європейський підхід. Водночас треба домогтися від іноземців поважати нас. Ще одна проблема — надати їм можливість здобути освіту й роботу. Якщо ми цього не зробимо — матимемо криміногенне середовище.

— Які плюси дасть нам міграція в Україну вихідців з інших країн?

— Зазвичай мігранти дуже працьовиті, вони заповнюють вільні ніші на ринку праці там, де не хоче працювати корінне населення. Зрештою, якщо говорити про змішування культур і рас, це є позитивним явищем. Політика ж держави має бути дуже виваженою. Та я б не робила ставку на мігрантів, бо з ними не може впоратися жодна країна. Що стосується наших трудових мігрантів, то невелика частина повертається — переважно з Росії. Але їх мало. Проблема ще в тому, що трудова міграція — не тільки можливість заробити гроші, це й спосіб життя, коли у людей відбуваються певні психологічні зрушення. Боюся, що своїх 2,5 мільйона мігрантів Україна вже втратила. Виходом може бути створення умов для ведення бізнесу — таких, як у Європі, — та підвищення зарплати.