Наталя Дзюбенко-Мейс: Джеймс надто діяльна сила в сьогоднішній Україні, щоб його просто забути
— Пані Наталю, Джеймса з нами немає вже понад п’ять років. За цей час сталося чимало подій, на які він, напевно, чекав із нетерпінням і, можливо, мав на них безпосередній чи опосередкований вплив. Майдан, визнання Верховною Радою Голодомору геноцидом, фільм Буковського...
— П’ять років без Джеймса... Для мене це трагічний час, а для України — драматичний. Іноді, спостерігаючи за тими чи іншими процесами, я з пронизливою гіркотою відчуваю, як не вистачає Джима. Бо «Джеймс би сказав, Джеймс би відповів, Джеймс би цього не допустив», постійно повторює моя дочка-журналістка, заскочена зненацька тією чи іншою новиною. Їй вторять мої друзі. Їм так не вистачає Джима, його інтелекту, його здатності прозирати крізь події, його відваги часто йти проти всіх і робити всупереч усьому. Визнаймо, без Джеймса не набув би такої масштабності цей печальний Страсний тиждень, не заблимали б у вікнах осель вогники нашої пам’яті, нашого пробудження. Інститут національної пам’яті, тисячі пам’ятників по всій Україні, тисячі досліджень — у цьому частинка його душі. Студенти, які вивчають його праці, які щодня користуються його безцінними бібліотекою й архівом. А ще — широке визнання, яке здобуває у світі Голодомор як акт протиукраїнського геноциду. Це все головна спадщина Джеймса Мейса.
Але мені б не хотілося, щоб думали, що відкриття сторінок української історії для Джеймса було самоціллю. Він любив і вивчав Україну. Але жив не минулим, а її майбутнім. Саме тому він так часто у своїх статтях звертався до питань економіки, фінансів, політики, культури, становлення громадянського суспільства. Він насторожено ставився до небезпечної здатності української спільноти до інертності й щоразу попереджав: зі старого можна побудувати лише старе. Він говорив, що в українській культурі, в українській історії таяться золоті зерна майбутньої України, які треба наново відкривати й освоювати. Джеймс, безперечно, тішився би виданням на майже тридцяти мовах праці фундатора теорії геноциду Рафаїла Лемкіна, чиї праці він так широко пропагував. Його праці про Голодомор як акт геноциду — це серйозний сигнал для сьогоднішнього споживацького світу. Разом із тим, Джеймс був би надзвичайно стурбований тим, що праця Анни Арендт, в якій вона досліджує технологію тоталітарного суспільства, хоч і видана українською мовою, проте мало цікавить українську спільноту. А в ній, до речі, серйозне попередження українському народу, як може трансформуватися влада, обрана народом, в антинародну владу, якщо не сформовані громадянські інституції.
— Чи розуміють сьогодні вплив Джеймса на всі ці процеси?
— Важко сказати, на які процеси вплинув Джеймс. Легше — на які він не вплинув. Пульс його напруженого мислення б’ється в самій серцевині української інтелектуальної думки. Нас чекають нові відкриття та нові несподіванки, адже не всі праці Джеймса ще дійшли до читача, а вони мають дивовижну здатність постійно актуалізовуватися.
— Пані Наталю, після смерті Джеймса багато обіцяли зробити різні люди, щоб вшанувати його пам’ять. Проте мало що зроблено. Де пам’ятник Джеймсу? Де вулиця Джеймса Мейса? Чому цього всього досі нема?
— З того, що було обіцяно, зроблено лише одне, але найголовніше. Зусиллями газети «День» видано праці Джеймса. Побачила світ його «чорна Іліада»: і тритомник свідчень очевидців, зібраних американською комісією, яку він очолював, і рапорт американському Конгресу. Немає на сьогодні пам’ятника, немає меморіальної дошки, немає вулиці, названої на його честь, а про мене згадують від листопада до листопада, від події до події. Обіцялося багато, але Президент — не скульптор, не архітектор, не депутат міськради, якому ніколи підготувати документи, проголосувати, виконати свої безпосередні службові обов’язки.
Позавчора на відкритті виставки в Українському домі мені сказали: ви, зрештою, визначіться: або вулиця, або пам’ятник, або щось інше. Я визначилася давно — книги, Джеймсові праці. А з іншим — нехай визначаються інші. Когось лякають широкі заходи по вшануванню його пам’яті, отож вирішили не робити нічого. Я розумію проблему: при імені Джеймса багатьох починає переклинювати. Ще нічого немає, але протести, наклепи — чорними хвилями. Комусь здається, що від того, що школа не буде носити його ім’я, не буде і його самого. З мертвим Джеймсом воюють жорстоко і нещадно. Але це чергова омана, що Джеймс не зможе відповісти. Він надто діяльна сила в сьогоднішній Україні, щоб його просто замовчати, оббрехати й забути.
— Сьогодні стане відоме ім’я лауреата Премії газети «День» імені Джеймса Мейса. Це ім’я ще не знає широкий загал, проте воно відоме вам як члену Громадської ради Премії. Якими рисами має бути наділений журналіст для того, щоб стати лауреатом Премії з іменем Джеймса?
— Я знову хочу повернутися до відкриття виставки, присвяченої Голодомору, в Українському домі. На ній до мене підійшов відомий український учений і почав дорікати, що Джеймс пішов працювати в газету «День», мовляв, невже він не знав, що це «не така» газета, люди там «не такі» й служать вони мало не темним силам. Цього Джеймс не знав. І я не знаю. Щодня читаю газету і знаходжу в ній щось нове. Для Джеймса «День» був єдиним вікном до читача — і українського, і закордонного. Тут працювали його друзі й соратники. Саме «День» опублікував його першу книгу зі спогадами та його статтями. А потім томик його статей. А потім публікації на шпальтах, його стаття про національний комунізм, яка викликала велетенський резонанс серед читачів. Я бачила декілька саморобних брошур, де любовно виклеєна і відксероксована ця стаття. Джеймса не запрошував на роботу жодний поважний інститут, і навіть той, де все життя комфортно працював мій доброзичливець. Не завдяки, а всупереч усьому він зміг щось опублікувати за життя. Що таке свобода слова по-українськи, Джеймс добре знав. Сьогоднішні його прихильники ще вчора вимагали з нього гроші за публікацію. І велика справедливість у тому, що газета, з якою Джеймс споріднений кров’ю (в прямому сенсі, адже у важкий для нього час співробітники «Дня» здавали йому кров), започаткувала Премію його імені. Я сподіваюся, що її лауреат буде високо нести це світле ім’я.
Основні вимоги до журналістів закодовані в Джеймсовій «Повісті про двох журналістів», в його статтях про свободу слова і свободу преси. Нести світло істини, бути відважним, непоступливим — ось, що, мабуть, сказав би йому Джеймс Мейс.
