НАТО проти Євросоюзу?

Коли війни закінчуються, починається дипломатична та політична аутопсія. Ще дуже рано робити остаточні висновки з приводу «війни проти тероризму» в тій формі, в якій вона велася в Афганістані; однак вже цілком можна дати попередні висновки з інших питань. Одне з них стосується майже революційних змін, що намічаються у відносинах НАТО та Росії. Менш очевидною є глибока рана, яка, по- моєму, відкрилася на тілі Північноатлантичного альянсу — рана, нанесена його ж власною рукою.

Із самого початку кризи 11 вересня, європейські країни — члени НАТО (так само як інші держави) вмить оголосили про свою моральну та політичну солідарність із Сполученими Штатами і виступили з пропозиціями співпраці. Вперше від дня заснування НАТО була введена в дію Стаття 5 Вашингтонського Договору.

Вашингтонський Договір був підписаний півстоліття тому на початку «холодної війни» з метою протистояння радянській загрозі. Стаття 5 є ключовим положенням договору, оскільки в ній йдеться, що напад на одного з членів Альянсу розглядатиметься як напад на всіх учасників договору. Саме ця стаття й відрізняє НАТО від практично всіх оборонних союзів, що будь-коли існували в історії людства, тим, що надає необмежену гарантію щодо колективної оборони. До 11 вересня стаття 5 в дію ніколи не вводилася.

Цей день став важливою подією у 52-річній історії НАТО, і навіть виникла думка, що активація статті 5 стане початком процесу колективної оборони країн — членів Альянсу. Велика Британія та кілька європейських країн — членів НАТО, включно з Францією, Італією і навіть Німеччиною, швидко виступили з пропозицією про надання військової допомоги. Однак адміністрація Буша не захотіла здійснення колективного захисту та залучення НАТО до своєї кампанії: за винятком незначного військового внеску з боку Великої Британії, Сполучені Штати, фактично, вирішили вести війну власними силами.

Зі всього цього можна зробити цілий ряд висновків. По-перше, стало зрозуміло, що адміністрація президента Джорджа Буша так само тяжіє до проведення односторонньої політики, як і під час свого приходу до влади одинадцять місяців тому. Тоді першими діями нинішньої адміністрації стали розірвання та ухилення від цілого ряду багатосторонніх угод, таких як, наприклад, Кіотський протокол з кліматичних змін.

Протягом наступних місяців час від часу здавалося, що така позиція систематичного відособлення від своїх заморських друзів може пом’якшитися під впливом держсекретаря Коліна Пауелла. Однак події, які сталися після трагедії 11 вересня, лише підтвердили, що інстинкт відособлення адміністрації США, фактично, залишився без змін.

Другий висновок, що випливає з першого, полягає в тому, що чергова спроба британського уряду змiцнити свій вплив і отримати певну вигоду із ситуації, що склалася, зігравши на «особливих відносинах» із США, лише вкотре продемонструвала міфічність таких відносин.

Прем’єр-міністр Тонi Блер доклав героїчних зусиль, щоб вплинути на Сполучені Штати, спочатку оголосивши про повну військову підтримку кампанії США в Афганістані, а потім заявивши привселюдно, що війна проти тероризму може завершитися перемогою тільки за умови розв’язання політичних та економічних питань нарівні з питаннями воєнними.

Але проблема пана Блера полягає в тому, що оскільки вiйськова участь Великої Британії у воєнній кампанії США в Афганістані має вельми скромний характер, то і вплив британського уряду на формування воєнної стратегії США також незначний. І чим більше уряд Великобританії заявляє про свою лояльність до США, тим більш незначним буде його вплив. Саме така дилема постала сьогодні перед кабінетом міністрів Великої Британії: міністр закордонних справ Джек Стро виступає за участь міжнародних ми ротворчих сил у процесі стабілізації ситуації в Афганістані; в опозиції до нього перебуває міністр оборони Великої Британії Джефф Хун, який цілком солідарний iз ворожістю Пентагона до будь-якої подібної пропозиції.

Третій висновок полягає в тому, що у даний момент надзвичайно складно, навіть неможливо, уявити, що стаття 5 може бути введена в дію ще раз. Бо не можна спочатку закликати союзників по Альянсу до колективного захисту, кажучи, що це й є той самий випадок, коли необхідне його здійснення, а незабаром після цього заявляти, що, мовляв, не потрібен нам ваш колективний захист, оскільки ми все одно маємо намір все зробити по-своєму. В цьому розумінні Атлантичному альянсу було заподіяно серйозної й, можливо, непоправної шкоди.

Четвертий висновок є дзеркальним відображенням третього. Європейські країни — члени НАТО були так глибоко приголомшені ударами, завданими терористами по Близнюках, що стали навперебій пропонувати свою допомогу Сполученим Штатам. Однак США демонстративно не побажали прийняти допомогу, запропоновану Францією, Німеччиною та Італією.

Той факт, що пропозиції європейських країн щодо надання військової допомоги були гордовито знехтувані, поки ще не приніс негативних результатів. Однак підтримка громадськості в європейській частині НАТО слабшатиме, якщо військова кампанія не принесе політичних успіхів досить швидко. Або ж якщо США перейде до більш широкомасштабних воєнних дій проти «держав, що підтримують тероризм».

П’ятий висновок зводиться до того, що поточна криза, можливо, вже завдала серйозного удару по зусиллях, докладених до створення спільної для всіх членів ЄС зовнішньої політики та політики безпеки. Першою реакцією Блера на події 11 вересня була термінова поїздка до Вашингтона, в той час як усі інші його дії здавалися спеціально спрямованими на запобігання будь-якій колективній інтегрованій реакції iз боку Європейського Союзу.

Кульмінацією постійних прагнень Блера до проведення зустрічей «великих» країн Європи незалежно від інститутів і механізмів ЄС став недавній фарс у вигляді обіду на Даунінг-стріт (резиденція прем’єр-міністра). Обід, призначений для Великої Трійки Європи (Великої Британії, Франції і Німеччини), закінчився присутністю запрошених, але небажаних гостей — посланників інших країн Європейського Союзу.

Підозріле ставлення з боку менших країн — членів ЄС до Великої Трійки сьогодні є очевидним. Оскільки Британія, Франція та Німеччина часто виявляли невдоволення з приводу необхідності йти на поводі у США в питаннях оборони, інші держави ЄС зараз побоюються насильної кооптації до зовнішньої політики Європейського Союзу, в розробці якої вони самі участi не брали. Тому буде гіркою іронією, якщо війна проти тероризму закінчиться підривом взаємодовіри як серед членів НАТО — найуспішнішого Альянсу в історії людства, — так і серед членів ЄС.

Iан ДЕВІДСОН — експерт Центру європейської політики у Брюсселі, оглядач «The Financial Times».