Академія в рік ювілею нагадує згорблену стареньку, в якої і голова болить, і серце, і ноги ледве волочаться. Ох, дав би хто їй молодильне яблуко, можливо, й ожила б. Тільки одним яблучком для реформи, схоже, вже не обійтися — кошик потрібен.

Теоретично, професіонал — це той, хто своєю професією заробляє собі на життя. Коли з цієї точки зору подивитися на наших учених, то всі вони суціль непрофесіонали. Зрозуміло, проблема глибше. Чому вчені не можуть заробити собі на гідне життя? Тим паче в Академії наук. Чому «тим паче»? Для довідки: в Академії перші перебої з виплатою зарплати почалися вже 1994 року й за кілька років в деяких інститутах досягли річного розміру. І якщо спочатку виручали старі запаси й ентузіазм, то сьогодні ні запасів, ні ентузіазму майже не залишилося. Більше того, послідовне скорочення бюджетного фінансування йде такими темпами, що незабаром можна буде говорити хіба що про виплату щомісячної допомоги академіками і членам-кореспондентам.

Висновок: робота в Національній академії наук України стає хобі, захопленням.

Отже, 14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив «Закон Української Держави про утворення Української Академії Наук у Києві». Одночасно окремим указом було призначено 12 дійсних членів (академіків): історик Дмитро Багалій, філологи Агатангел Кримський і Степан Смаль-Стоцький, літературознавець Микола Петров, біогеохімік Володимир Вернадський, механік-будівельник Степан Тимошенко, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський, економіст Михайло Туган-Барановский, історик права Федір Тарановський, економіст Володимир Косинський, історик-правознавець Орест Левицький. Славна когорта, славні імена!

Взагалі ювілеї Академії наук України — річ особлива. Перший — п’ятиріччя — відзначали 1923 року. До десятирічного (1928 року) готувалися кілька років, уклали ювілейний збірник. Але грошей на святкування не дали, тому ювілейні урочистості неодноразово переносилися, а збірник так і залишився в рукописі. Потім в академії почалися арешти й чистки, загалом, було вже не до святкувань.

Незабаром більшовики (ніби й не було ніякого гетьманського указу!) запровадили нову дату заснування Академії — 12 лютого 1919 року: тоді відбулися надзвичайні Загальні збори Української академії наук — перші збори академіків, проведені під час другого встановлення радянської влади у Києві. І 25-річчя, і 40-річчя, і 60-річчя Академії святкували за «новим», більшовицьким «стилем». Лише до 75-річчя Академії наук України було відновлено історичну дату її заснування.

80 років — термін солідний. Та й сама академія з листопада 1918 року сильно змінилася. Одних тільки академіків (не кажучи вже про членів-кореспондентів) можна рахувати десятками. Інститутів — сила-силенна! Вчених — сила — цілих 40 тисяч! Особисто я умовно поділяю своїх колег на кілька груп.

Першу групу можна назвати вченими-фанатами. Вони працюють як запряжені, незважаючи ні на що й ні на кого. Їх мало. Однак лави їхні постійно зменшуються: хто виїжджає за кордон, хто поповнює другу групу — чесно працюючих. Чесно працюючі, незважаючи на дводенний робочий тиждень, наукою стараються (!) займатися всі сім днів, із яких все більше часу з’їдають підробітки, халтури й ще бозна що, лише б прогодувати себе й своїх близьких. Третя група — це люди, в яких є забезпечені родичі, котрі дозволяють інтелектуалам не турбуватися про хліб насущний. І, нарешті, до четвертої групи я б зарахувала тих, хто усунувся від наукової роботи (іноді це відбувалося вимушено, іноді цілком щасливо й добровільно). Вся біда в тому, що звільнити таких людей не завжди є можливість, оскільки їм треба виплачувати заборгованість по зарплаті. А ця заборгованість досягла зараз майже астрономічних сум і такі виплати автоматично розоряють тих, хто працює чесно. Зачароване коло?

Вважаю, вихід є, і вигаданий він не мною. Раціонально було б перевести всіх в академії на контрактну систему. Мобільні й невеличкі групи фахівців, котрі працюють за контрактом один—три роки, принесуть, по-моєму, набагато більше користі, ніж роздуті штати академічних інститутів. Само собою зрозуміло, що розроблювані теми й оплата мають бути відповідними. У результаті наукові працівники стануть по-справжньому професіоналами.

Крім того, я б скоротила управлінський персонал і бухгалтерію Академії. А то ж виходить парадокс: наукові співробітники офіційно працюють два дні на тиждень, а бухгалтери п’ять днів рахують, що там «науковці» заробили.

Інакше належало б поглянути й на аспірантуру. Мені здається, зараз аспірантура себе не виправдовує: переважна більшість аспірантів роботи не подають і на захист не виходять. Просто три роки у них є «дах» — Академія — і можливість спокійно підшукати собі нормальне робоче місце. До речі, в 1920-х прийом до академічної аспірантури був дещо іншим. Наприклад, при науково-дослідній кафедрі історії України в Києві, якою керував академік Михайло Грушевський, працювали так звані кандидати в аспіранти. Це були студенти старших курсів і недавні випускники вузів. Один-два роки безкоштовної (!) роботи при кафедрі розкривали (або не розкривали) можливості і здібності людини до інтелектуальної праці. У результаті в аспірантурі не було випадкових людей. Думається, такий досвід не гріх було б і запозичити.

Мені не байдужа доля моєї Академії. Мені щиро хочеться, щоб Національна академія наук України — поки ще не пізно — була докорінно реформована й стала уособленням сильної, справжньої науки. Бо наявність сильної науки — це не тільки престиж, це сила держави, яка не хоче бути лише сировинною базою і вважатися малорозвиненою.

Ювілейні урочистості не важко передбачити, навіть не знаючи про них. Урочистий вечір. Лейтмотив — яка Академія хороша, яка Академія потрібна. Концерт. Вручення медалей, орденів, роздача звань... Не забути б за мішурою і славослів’ям про молодильні яблука, такі необхідні моїй старенькій. Адже якщо нічого не зробити, цілком імовірно, що до наступного ювілею їй уже знадобиться жива вода...

№219 14.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»