Некерована демократія

Якщо вірити статистиці, яку днями оприлюднив начальник департаменту ДАІ МВС України Олександр Міленін, ситуація на дорогах країни виглядає гірше, ніж у страшному сні. Дослідження ДАІ показали: що п’ятнадцять хвилин в Україні відбувається дорожньо-транспортна пригода, раз на дві години — з людськими жертвами; щодня більш як 100 громадян отримують травми. Серед тих загиблих — одна дитина, серед травмованих — 11 дітей... Ці відверто страшні цифри кожний має право тлумачити по-своєму. Однак у будь- якому разі вони примушують подивитися на ситуацію ширше за прагнення ДАІ відновити власні права: штрафувати водіїв, не відходячи від місця порушення. І пригадати про більш тонку, ніде не прописану й не вимірювану статистично, але, врешті, визначальну матерію — культуру поведінки учасників дорожнього руху. Її, забігаючи наперед, один з працівників ДАІ Київської області визначив вельми лаконічно: «Свавілля!»

ЛЮДИ

З їхньої вини за п’ять місяців поточного року в Україні сталося близько 5 тисяч ДТП, або приблизно 67,9% від загальної кількості. Із січня по червень інспекторами ДАІ з транспортних потоків було «вилучено» майже 1,4 мільйона порушників. З них — 94 тисячі керували автомобілями в нетверезому стані. Серед головних причин аварій О. Міленін виділив також порушення водіями проїзду перехресть і перевищення швидкості. Загалом позначка в 7173 ДТП — на 14% нижче, ніж за аналогічний період 2002-го, але це аж ніяк не означає, що їздити в нашій країні почали коректніше й дедалі більше за правилами.

У суспільстві поширене глибоке переконання, що Правила дорожнього руху (як, у принципі, й будь-які інші) — річ з погляду забезпечення безпеки вельми відносна. По- перше, тому, що, як стверджують працівники ДАІ, водії бездоганно дотримуються букви Закону лише тоді, коли бачать людей з жезлом. А по-друге, як свідчить практика, далеко не всі водії цю букву знають і хочуть дотримуватися її. Проте було б півбіди, якби водії просто не дотримувалися окремих положень з чинних правил. Адже, в кінцевому результаті, середня швидкість руху в Києві явно перевищує допустимі 60 км/год, і нічого поганого в швидкісному режимі 70-80 км/год бути не може.

Проблема полягає в самих водіях. Щоб усвідомити це, достатньо, повернувшись з- за кордону, здійснити буденного дня, на перший погляд, просту поїздку центром Києва. Розхожі серед столичних автолюбителів і не зовсім нормальні для європейської держави приказки (на кшталт — «У нас на дорозі або ти — або тебе!»), дійсно, відразу пригадуються.

Нещодавно у відрядженні в Австрії автор цих рядків (до речі, водій з п’ятирічним стажем) в годину пік мав задоволення тричі спостерігати одну й ту саму ситуацію: на перехресті під зеленим світлом заїжджі в Зальцбург автотуристи вивчали карту, щоб визначитися щодо свого подальшого маршруту. Уявіть, що ви здійснюєте аналогічні дії в Києві. Чуєте шквал дратівливих гудків у спину? Знаєте, що сигналити в межах населеного пункту можна лише, щоб запобігти аварії? Робіть висновки... У Зальцбурзі мало того, що ніхто «в спину» не гудів на заблукалого гостя, так ще й в одному з випадків австрієць, який явно поспішав, вийшов пояснити італійцю, який гальмував рух, — ні, не те, про що ми могли подумати, а якою дорогою йому краще їхати...

Описана ситуація аж ніяк не означає, що «у них» на дорозі все й завжди культурно, а у нас — усе навпаки. У Женеві, до речі, довелося побачити, як на вузькій ділянці дороги пенсіонер, який сидів за кермом легковика, навідріз відмовлявся здавати назад, щоб дати закінчити розворот мікроавтобусу. Колізія була в тому, що за правилами пенсіонер був правий, але не міг проїхати, оскільки автобус стояв упоперек дороги. Стояли хвилин із п’ять. Але як стояли! Пенсіонер читав газету, а водій мікроавтобуса намагався розвернутися. В результаті — останній вийшов і... (ні, знову не те, про що ми могли подумати) вишукано вибачившись, попросив пенсіонера здати на півметра назад.

У нас, на превеликий жаль, подібні приклади — скоріше, винятки, що підтверджують, що десь у глибинах водійської підсвідомості корпоративна ввічливість існує. Іноді далеко не в усіх вона прокидається й у відповідь на відчайдушне мигання далеким світлом фар (скажімо, при спробі вклинитися в пожвавлений рух) хтось та й пропустить. І певен, що комусь буде приємно, якщо йому посигналять на знак вдячності «аварійкою», поступившись за першої зручної нагоди смугою для руху. Але таке трапляється нечасто. А тому, напевно, правильно, що пляшка випитого пива (перед тим, як сісти за кермо) в Україні розглядається як «стан алкогольного сп’яніння». Інакше лихачів, що їздять по зустрічних смугах, і «асів», що озлоблено притискують до узбіччя автомобілі з буквою «У», було б значно більше.

КОЛЕСА

Дорожні правила, логічно, не розглядають автомобілі як окремих учасників дорожнього руху, наділених спеціальними правами. А дарма. Адже всупереч не те що водійській ввічливості, а й писаним Законам, «правими» в нас на дорогах нерідко вважають себе ті, в кого авто «крутіше». Навіть якщо в них є перешкода праворуч. Змагатися з престижними іномарками можуть хіба що водії «автогiгантів» (проти танка, як відомо, не попреш) і даїшники. Однак навіть вони вимушені поступатися, перебуваючи на головній дорозі, якщо, наприклад, на шестисотому «Мерседесі» до того ж відповідні номери. Подібні «закономірності» вже залишили помітний фольклорний відбиток.

Анекдоти, персонажами яких є окремі власники «шестисотих» і «джипів», у буквальному значенні їздять дорогами. Безпрецедентний випадок мав місце на Бориспільській трасі (дорога з Києва до центрального аеропорту країни). В крайньому лівому ряду зі швидкістю 90—100 км/год рухалася «шістка» ДАІ, слідом за нею, «блимаючи» від нетерпіння далеким світлом фар (мовляв, «звали праворуч»), iшов «шестисотий». «Зараз хтось доблимається!» — обурився в гучномовець працівник правоохоронних органів (номери «Мерседеса» були звичайні). «Зараз хтось договориться!», — відповіли з «шестисотого». «Жигульонка» ДАІ — наче вітром здуло. Некерована демократія...

На перший погляд, нічого особливого в цьому немає. Ну й що, скажіть, дивного, якщо працівники ДАІ не наважуються зупиняти порушників з урядовими (КМ), парламентськими (ВР) й іншими серйозними номерами? Охоронці дорожнього порядку, якщо вірити досвідченим людям, лише записують номери тих, хто провинився, місце, час і вид порушення, а потім — передають цю інформацію у відповідні автомобільні Управління (звісно, в цьому випадку йдеться про ті марки машин, що емпірично не є персональними). Що в цьому небезпечного для інших учасників дорожнього руху?

За великим рахунком — нічого. Водії й так знають, що якщо державні мужі поспішають, то їхній, водіїв, час — набагато дешевший за ті гроші, які доведеться сплатити в разі зіткнення з ними. Однак погодьтеся, про яку культуру керування автомобілем у такому разі можна говорити? Якщо люди, обрані й призначені писати закони й встановлювати правила, є персонами недоторканними навіть для ДАІ? У країнах розвиненої демократії досить частими є новини про покарання за порушення ПДР чиновникiв i депутатiв. Достатньо пригадати, що під час передвиборної кампанії Бушу-молодшому «пригадали» управління авто в нетверезому стані. Ось це компромат! Доходить і до смішного. Як розповідав префект одного з районів округу Лозанна (любитель швидкої їзди), йому неодноразово доводилося притягувати самого себе до адміністративної відповідальності за перевищення швидкості.

ДАІ ТА ДОРОГИ

Стоянню перших і стану других варто приділити окрему увагу. Хоча б тому, що вони безпосередньо впливають на інтенсивність дорожнього руху i, в свою чергу, самі залежать від державного фінансування.

Почнемо з доріг. Позаминулого року лише в Києві (де дороги, порівняно з провінцією, просто ідеальні) в середньому щодня відбувалося сім дорожньо-транспортних пригод. Як раніше говорив «Дню» начальник відділу профілактичної роботи столичного управління ДАІ Євген Кравець, практично в кожній десятій аварії «супроводжуючою причиною був незадовільний стан доріг». У масштабах України навряд чи можна говорити про погану якість покриття вітчизняних доріг тільки як про «супроводжуючу причину» ДТП: за інформацією центрального управління ДАІ МВС України, 2000-го в нашій країні було зареєстровано 33339 аварій. Причому в 39,6% випадків основною їхньою причиною називався саме незадовільний стан дороги.

Наскільки можна судити, якість дорожнього покриття відтоді істотно не змінилася, i найближчим часом воно навряд чи поліпшиться. У компанії «Укравтодор» (головному дорожньому підприємстві країни) «Дню» із цього приводу сказали, що «абсолютно кожний кілометр наявної дорожньої мережі (близько 170 тис. км) потребує витрат для догляду й ремонту». При цьому розрахункові потреби «Укравтодору» профінансовано бюджетом на 22—24% (близько 1,7 млрд. грн.). Для того, щоб в Україні раз і назавжди припинили згадувати про одну з двох бід царської Росії, державі треба витратити близько 7 млрд. грн., яких у неї немає.

Дозволимо собі із цього приводу невелику ремарку: з року в рік у процесі прийняття бюджету народні депутати й члени уряду ламають голову, як краще розпорядитися дорожнім збором (його платять усі власники транспортних засобів, і загалом він становить близько 600 млн. грн.). Якщо колись 85% «дорожніх» надходили безпосередньо автодорожним господарствам, то в бюджеті-03 їм відведено 55% збору. Це, з одного боку, на 5% більше, ніж минулого року, а з другого — на 15% менше, ніж планували до підвищення мінімальної заробітної плати. Чому, зокрема й за рахунок водіїв, які справно платять усе належне й вимушені їздити, скажемо прямо, асфальтованим бездоріжжям, наша держава вирішує питання з підвищенням зарплат — не зовсім зрозуміло. Політикам, може, видніше. А от «прості смертні» переймаються набагато нагальнішими проблемами: заміна покришок, ремонт ходової, підвищена витрата бензину й інші прямі наслідки поганої якості дорожнього покриття.

Щодо фінансування й зарплат у ДАІ, то й тут Україна далека від стандартів ЄС. А тим часом блюстителів Правил дорожнього руху можна з повною впевненістю віднести до категорії представників правопорядку, з якими пересічним громадянам доводиться мати справу щодня.

Ви ніколи не пробували дати хабар поліцейському в Німеччині? І не варто. Штраф за перевищення швидкості (від 25 євро) з кожною подальшою спробою зростає в геометричній прогресії. В Україні — й це нi для кого не секрет — «тарифи» відомі кожному водію: від 10 гривень за перевищення до $100 за водіння в нетверезому стані. Ми аж ніяк не хочемо сказати, що всі працівники шанованої служби — хабарники. Просто пересічному громадянинові, за великим рахунком, байдуже, кому платити за порушення: державі чи окремому її представникові. Так само, як і за отримання водійського посвідчення або проходження техогляду без черги. Більше того, можна припустити, що «напівринковість» відносин даїшників і водіїв — а іншого за зарплати держслужбовців бути не може — істотно дисциплінує останніх. Щойно вони помічають на горизонті «жовту майку» перших...

ПІШОХОДИ Й ВИСНОВКИ

За культурою поведінки пішоходів на дорозі можна судити про те, в якій країні ви перебуваєте. Якщо чоловік напідпитку намагається зупинити таксі ударом руки в лобове скло, то ви, безумовно, не в єврозоні. Жителі країн Західної Європи дуже рідко дозволяють собі перейти дорогу в недозволеному місці або на червоне світло. У Києві в районі Петрівки й на проспекті Перемоги неодноразово доводилося спостерігати, як бабуся долає розділовий бар’єр (заввишки метр-півтора), ризикуючи власним життям. За даними ДАІ, за п’ять місяців поточного року близько 3000 ДТП сталися з вини пішоходів. У зв’язку із цим згадується хрестоматійний приклад, розказаний учителем водіння в одній зі столичних автошкіл: за часів СРСР автотурист-іноземець збив пішохода на трасі. І його не лише не притягли до відповідальності, а й компенсували моральний збиток (на карті автомобільних доріг траса була позначена як магістраль).

Разом із тим відносини між водіями й пішоходами дозволяють дійти висновку й щодо певних особливостей ментальності. Скажімо, в Парижі абсолютною нормою вважається, якщо водій пропускає пішохода на вузькій вулиці (в будь-якому місці й під будь-яке світло). У Берліні або Мюнхені така ввічливість зустрічається набагато рідше. Там усі учасники дорожнього руху досить суворо дотримуються встановлених правил і трапляються випадки, коли пішоходів штрафують за те, що вони прогулюються спеціально позначеною велосипедною доріжкою (навіть якщо на ній немає велосипедистів).

Ще раз звертаючи увагу на наведену вище статистику й передбачаючи, що кожний з нас (водій, пішохід або інспектор ДАІ) все-таки хоче почуватися європейцем, вихід один — кожному європейця в собі виховувати. Адже для того, щоб перейти вулицю у встановленому місці, не потрібна державна підтримка, постанова парламенту або указ президента. Щоб пропустити жінку з дитиною на пішохідному переході, зовсім не обов’язковою має бути присутність інспектора ДАІ. Щоб пересвідчитися, що водій не п’яний, не завжди треба примушувати його дихати в трубку. Без розуміння цих елементарних речей — ми ще дуже довго будемо «літати» бездоріжжям, сплачувати штрафи і ставити під загрозу свої та чужі життя.