Нехай молодь має проблеми, щоб навчитись їх вирішувати
«Батьківський «День» продовжує «діставати» відомих людей з тим, щоб вони розповіли нашим читачам про свої власні батьківські будні. Адже слово та досвід моральних авторитетів суспільству потрібні не тільки у професійній сфері, а й у щоденних наших турботах, тим більш, коли йдеться про таку важливу й дуже тонку річ, як виховання нащадків. Сьогодні в гостях у «Батьківського дня» — президент Національного Університету «Києво- Могилянська академія» В’ячеслав Брюховецький, батько 28-річної Оксани та 25-річної Ольги.
— Не думав, що стану педагогом, а тим більше адміністратором, бо займався літературознавством. Рік свого життя присвятив політиці — брав участь у створенні Руху. За запрошенням викладав у Ратґертському університеті в Сполучених Штатах та в Манітобському в Канаді. Коли я викладав у Манітобському університеті, виникла ідея відродити Києво-Могилянську академію, але я ще коливався, чи варто це робити.
Повернувшись в Україну, дізнався, що моя старша донька брала участь у студентському голодуванні, вона тоді була студенткою художнього коледжу у Львові. Мені було цікаво дізнатися докладніше про ці події, донька детально про все розповідала. Одного разу я познайомився з молодими людьми, які теж брали участь у голодуванні. Було цікаво почути їхню розповідь про цю акцію. Я запитав їх, чи не заважає їм заняття політикою у навчанні. Відповідь була приголомшливою: «До чого тут навчання? Спочатку треба збудувати Україну, а тоді вже будемо й учитися». Я зрозумів, що ми знову можемо потрапити в ту ситуацію, коли «кухарчині діти» державою керували, — і вирішив, що буду відроджувати Києво-Могилянську академію заради моїх дітей у широкому розумінні цього слова. Але молодша донька після закінчення школи не пішла навчатись у Могилянку, а вступила до університету імені Тараса Шевченка, бо не хотіла ставити у складну ситуацію батька- ректора. Два роки вже як вона закінчила університет і працює в Академії, де створила кіноклуб, у якому можна знайомитися зі світовою класикою кіномистецтва.
Старша донька у 15 років залишила рідну домівку й поїхала вчитися у Львів. Я не заперечував, бо знав із власного досвіду, що значить самому створити себе. Жила вона по квартирах, гуртожитках, а сьогодні я певен, що вона ніколи не пропаде, бо здобула достатній життєвий досвід. Після закінчення навчання чомусь вирішила, що не буде художником, попрацювала два роки журналістом, а потім знову захотіла вчитися, але вже вивчати не кераміку, а книжкову графіку. Вступила до Академії мистецтв лише з другої спроби, попрацювавши над собою рік... Я не втручався в процес вступу, й мене багато хто зі знайомих просто не розумів, а дехто навіть перевіряв цей факт. Я вважаю, що батьки не повинні все подавати своїй дитині на тарілочці, бо дитина має навчитися жити самостійно, навчитися долати труднощі.
В Академії я також намагаюся створювати ситуації, наближені до життя, для моїх змінних дітей — студентів. Розробляючи нове положення про самоврядування, студенти внесли пропозицію вносити грошову заставу в розмірі половини місячної стипендії під час виборної кампанії. Сума нібито й невелика, але ця ідея свідчить про зміну ставлення молоді до грошей — про намагання навчитися ними користуватися. Грошові застави залишатимуться у спільному бюджеті студентів академії незалежно від результатів виборів — виникне проблема про раціональність використання їх, про зберігання, про звітування... І нехай молодь має проблеми, щоб навчитись їх вирішувати.
Для моїх батьків головною проблемою було завдання вижити. Умови життя були дуже важкі. Батьки моїх батьків були репресовані, а для дітей це вже було тавро майже на все життя. Мамин батько з будівництва Транссибірської магістралі не повернувся, а інший дід багато розповідав про своє життя. Мамі пропонували публічно через пресу відмовитися від свого батька, на що мама не погоджувалася, й через це дуже ризикувала. Її ніде не брали на роботу... Батько пройшов усю війну, повернувся весь пошматований з осколком у голові. Вдома його чекала звістка про загибель сина, що підірвався у дворі на міні 1 травня 1945 року. Сім’я спробувала розпочати нове життя на новому місці — на Кавказі, де я й народився. Клімат нового місця не підходив батькові по здоров’ю — сім’я повернулася в Україну, вирішили оселитись у Черкасах. Доводилося часто переїздити з квартири на квартиру з двотижневим немовлям, бо люди не могли ризикувати — їм забороняли надавати нашій сім’ї притулок через тавро дітей «ворогів народу». Мене купали у невеличких ямках біля Дніпра, де на сонечку могла прогрітись вода...
Дитинство ж моє пройшло в будівництві (батьки 20 років будували хату), ця робота загартувала мене. Той будинок на березі Дніпра, частинку якого пощастило купити, залишився на дні штучного моря... Навчався в Смілі в технікумі, де був дуже сильний шаховий клуб — і саме шахи мене дуже приваблювали. Уже сьогодні я вважаю, що у вищих навчальних закладах має бути тільки три обов’язкові предмети, решта — за вибором. Це мова, математика і музика. Без мови не можна навчитися мислити, бо мовою формується думка (не формулюється). А ще потрібно вміти мислити як в просторі (математика), так і в часі (музика).
Мені імпонує прагнення американців зробити своїх дітей самостійними дуже рано. У більшості сімей діти у 18-літньому віці відходять від родини і йдуть у самостійне життя, наймаючи окрему квартиру навіть за умов дуже високої забезпеченості батьків і наявності гарних умов для спільного проживання. Так вони виборюють свій характер, будують своє життя, привчаються працювати та цінувати результати цієї праці, цінувати гроші. Пригадую осетинську народну казку, в якій розповідалося про те, як батько, передаючи у спадок майно синові, ставив йому за умовою отримання спадку — заробити за день хоч карбованець. Двічі мати дарувала синові гроші, а батько кидав їх у вогонь, промовляючи, що вони не зароблені. Третього разу син самостійно заробив гроші. І коли батько й на цей раз кинув їх у вогонь, син голими руками у полум’ї рятував заробок. Цінується тільки те, що здобуто власним зусиллям.
