Хоча логіка меншості проста й очевидна, вона, зрозуміло, залишається поза розумінням більшості, чия кар'єрна доля у виконавчій владі залежить сьогодні від сьогоднішніх рішень. Що, втім, абсолютно не гарантує рішень завтрашніх. І не випадково Артур Білоус запитував з трибуни: що дасть така підтримка, якщо вона для галочки, якщо вона — нещира? Була можливість з'ясувати міру цієї «щирості», але за таємне голосування «серед себе» проголосувало 39 членів Політради, за відкрите — 58 з 102, які зареєструвалися. Але навіть це — цікавий показник, якщо врахувати: внаслідок відкритого голосування за підтримку Кучми — 75, проти — 14, утрималося — 4, не голосувало — 9. Елементарне зіставлення цифр може говорити про те, що неспівпадання кількості прихильників таємного голосування й тих, хто «проти» Кучми, містить в різниці головний аргумент — страх. Це, можливо, ті, хто підходив до лідера партії Матвієнка напередодні зі словами: «Толя, пробач, ми все розуміємо, але зрозумій і ти нас...» Це, можливо, ті, один з яких стояв під час голосування в проході біля стіни й говорив пошепки чи то мені, чи то в простір: «Вся влада «за». До чого гидко й нудно». Але цим його протест і обмежився. Можливо, поки що.

Тому що знову ж руку підняти — не фокус. Спростувати аргументи реформаторського крила партії — складніше, тому що нічим? Що відповісти, наприклад, народному депутатові Борису Беспалому, який розкладає ситуацію елементарно, як для другорічників на додаткових заняттях?

«Біда в тому, що партію фактично позбавили права самостійного вибору, нав'язали їй кандидата. Це півбіди, якщо кандидатура оптимальна. А які аргументи? Аргумент перший: ліва загроза. На виборах 1994 року надто лівим був Мороз, він не зібрав тоді навіть 10%. Відтоді країна весь час рухається ліворуч. Перша причина: соціально-економічна політика постійно посилює зростання лівої загрози. І другий, штучний момент: щоб відіграти на виборах російський варіант «діючий Президент проти лівого», штучно розкручуються такі ультраліві, як, наприклад, Вітренко. В результаті країна сильно змістилася ліворуч. Так я запитую: чи є, таким чином, Президент альтернативою лівій загрозі? Так, Президент не лівий, але він той, хто розчищає дорогу вже не лівим, а ультралівим».

Єдиний контраргумент, який отримав Борис Беспалий, — це нетактовна заява віце-прем'єра Куратченка: кого, де ми в депутати понабирали? Володимир Філенко був змушений пояснити «сановитому» колезі, що Беспалий — найактивніший, найпрацездатніший депутат...

Якщо проаналізувати документи НДП, починаючи з IV з'їзду (що й зробив Анатолій Матвієнко на засіданні політради), то випливає наступне. Знепритомнівши спочатку від оприлюднених політвиконкомом досить різких і прямих вимог до кандидата-президента, номенклатура НДП змушена була на політраді підтримати положення цього унікального для України документа, лише вказавши політвиконкому на перевищення повноважень. І пов'язане це було, швидше за все, з нестійким становищем уряду, з чутками щодо швидкого здавання Кучмою вірного Пустовойтенка під тиском «політичних тіньовиків». За цієї ситуації чиновники-ендепісти, що вросли у виконавчу владу, можливо, використали вимоги, від яких їх досі корчить («звертання написане у досить різкій, фактично ультимативній формі, що виключає конструктивний діалог з Президентом» — це з їхніх сьогоднішніх оцінок), як елемент шантажу, спробу загребти жар руками однодумців Матвієнка. Але як тільки хмари над головою прем'єра (й, відповідно, над всією виконавчою пірамідою) розвіялися, незаперечні аргументи у вимогах залишилися лише як свідчення «певної позиції, що є у частини партії».

Позиція іншої, більшої частини, виражається, зокрема, в «Матеріалах для зборів активу районних і міських організацій НДП», підготовлених ідеологами з Харківської обласної організації: «...Якщо велика частина членів НДП орієнтована на соціал-демократичні цінності, не погоджується з тим, що НДП повинна визначати себе як правоцентристську партію, зміщатися до правої частини партійно-політичного спектра, то певна частина керівників і членів НДП тяжіє до націонал-демократичної ідеології, до радикальних позицій з питання державної мови, пріоритетів зовнішньої політики (зокрема, відносин з Росією) тощо, хотіла б блокуватися на виборах з партіями і організаціями націонал-демократичної спрямованості... Чинний Президент активно працює над створенням нормативно-правової бази стабілізації економіки, підтримки вітчизняного товаровиробника, приділяє багато уваги проблемам регіональної політики. Завдяки його зусиллям значно зміцнився авторитет України на міжнародній арені... Прихід до президентської влади будь-кого іншого з претендентів означає руйнування механізмів влади, що насилу склалися... Курс на економічні реформи й демократизацію суспільства буде відкинуто, країна опиниться в тривалій смузі політичної невизначеності й непередбачуваності, виникнуть серйозні негативні міжнародні процеси». Коротше, все досить знайоме: «Тільки б не було війни».

Абсолютно ясно, що на цьому тлі зауваження, наприклад, Бориса Беспалого про те, що за міжнародні успіхи приймається «протокольна ввічливість», — не звучить. Як і теза Тараса Стецьківа про те, що в країні створено систему, за якої 2-3 клани по суті ділять цю країну, й тому заклик до такої «стабільності» у владі — це заклик до підтримки колумбійського варіанту. Й знову ж Тарас Стецьків підкреслює: «Ліва загроза зростає — це правда. Але це частина правди. Ліва загроза навмисно розкручується. Ми йдемо на страшний ризик...». Стецьків звертає увагу: кажуть, що Президент — представник правого флангу. Так, якщо це виразник національної платформи, носій правих ідей. «Але чому тоді йде розвал правого флангу, це що — випадкове явище, ми не знаємо про зусилля виконавчої влади? Та тому розвал, що на цьому розвалі єдина кандидатура дійсно може стати «правим кандидатом». Тарас Стецьків ставить запитання, але йому ніхто не відповідає: «Як все-таки бути з вимогами до Президента — а це було рішення з'їзду?» Тоді так і треба записати, вважає він: «Президент не відреагував, але ми рекомендуємо його підтримати...»

Тим часом, як не дивно, на місцях — мабуть, через недогляд із Кабміну — виявляється подекуди недопустиме вільнодумство. «Підтримка з боку НДП кандидатури Л.Кучми ніяк не може влаштовувати значну частину членів партії, а також місцеві та регіональні партійні організації, лідери й актив яких не працюють у органах виконавчої влади. Це зумовлене тим, що нині рейтинг чинного Президента дуже незначний... НДП повинна публічно заявити, що її вимоги до кандидата в президенти, які сформульовано IV з'їздом партії, незмінні, але відповідати їм можуть програми кількох кандидатів, реформаторів — державників. Найбільш вірогідними серед них можуть бути Є.Марчук, Л.Кучма або інший кандидат від партій національно-демократичного напряму». Це звернення до керівництва партії підписав голова Черкаської обласної організації О.Пустовойт. Із Тернополя надійшли результати таємного опитування членів обласної організації, де в Кучми 13% після Ющенка й Пустовойтенка. Правління Чернігівської облорганізації пропонує рекомендувати з'їзду висунути кандидатуру від НДП і передбачити зняття цієї кандидатури на користь того кандидата від демократичних сил, який би мав на момент виборів найвищий рейтинг...

Тут необхідна ремарка. Ім'я Євгена Марчука лунало неодноразово. Більш того, кабмінівські стратеги разом із «колегами» з Банкової, судячи з усього, давно вираховують, кого серед «опозиціонерів» у НДП більше — «марчуківців» чи «морозівців». Мабуть, результатом підрахунків стала та «деза», яка напередодні засідання політради полізла з усіх щілин. У парламентських кулуарах у четвер щосили обговорювалася «найдостовірніша» інформація від «надійних джерел» про регулярні зустрічі Євгена Марчука з Президентом («дві минулого тижня, одна цього»), де, ніби, предмет переговорів — посада секретаря РНБО зараз, прем'єра — потім. Бліц-розслідування кор. «Дня», тим часом, чітко виводило на той факт, що всі різні «достовірні» джерела знаходяться в Кабміні. Засідання політради лише підтвердило напрямок побоювань чиновництва НДП і остаточно прояснило: «деза» про Марчука — це превентивний захід.

Усі, хто серйозно поставився до оголошеної IV з'їздом дискусії, так чи інакше «отримали» з трибуни політради — в основному від вiдомих громадських діячів господарського напрямку Кабміну. В них була одна вбивча теза, що фігурально виражається просто: «Кучма — наш рульовий. А в усьому, що відбувається в країні, — винні всі». Тарас Стецьків не випадково пригадав Людовіка XIV, який казав: «Якщо битву виграно — виграла й Франція. Якщо битву програно — програв її я». Але в тій аудиторії, де зібралися переважно прихильники «великого діяча сучасності» (це відкриття належить, як відомо, чиновнику з АП), аргументи меншості, засновані на реальності — голос волаючого в пустелі. А за вікном, між іншим, не пустка, там живі люди, здатні зіставити реалії свого життя з переконаністю номенклатурних ендепістів у тому, як Президент підтримує вітчизняного товаровиробника, «демократизує» суспільство, «стабілізує економіку й соціальне життя». Мабуть, там, за вікном, зовсім по-іншому сприймався б схвильований непричесаний виступ Олександра Ємця: «Проаналізуйте укази Президента всі підряд і порівняйте з його програмою 1994 року. Зміна курсу — вона вже сталася, подивіться: курс змінено наліво! Й недаремно в голови податкового відомства вирвалася фраза: я, говорить, розумію, чому праві в парламенті голосують проти указів Президента, але чому комуністи — не розумію. Це ж виконання їхніх програм! Звісно, це так задушили повністю підприємництво, задушили середній клас. І якщо все це наш курс, то, пробачте, я тоді не розумію, який курс ми підтримували...»

І то правда. Але ж ще не кінець світу. І не все втрачено.