Нестандартний генерал КДБ
Історія, пр о яку піде мова в статті Ірини Ратушинської (стор. "Подробиці"), настільки незвичайна, що навіть не віриться, що таке могло статися при радянській в ладі. Генерал КДБ допоміг вирватись із страшного мордовського табору ув'язненій, не ставлячи при цьому ніяких умов, не вимагаючи натомість ні стукацтва, ні уклінного прохання про помилування, яке вимагалось від зеків за тогочасними правилами гри в страшні радянські коти-мишки. Це було 1986 року. Задовго до демократизації і, тим більше, незалежності України, коли, на якийсь час, посміливішали всі.
Ірину Ратушинську, молоду київську поетесу, заарештували 17 вересня 1982 року. За що? Писала вірші, скоріше фрондерські, аніж антирадянські. Зверталася з правозахисними листами до уряду. Зберігала вдома антирадянську літературу. Такою було визнано вірші Волошина та Бродського. Нагадаємо, що в ті часи існувало чітке замовлення від КПРС своїм підручним — комсомолу, міліції, КДБ — викорінювати будь-яку крамолу, яка все сильніше роз'їдала непохитну зовні імперію. Особливо завзятим в органах здавалося, що розібратися з дівчам буде просто: дмухнеш — і розсиплеться, вмиється сльозами, попроситься додому. Не вийшло. Ірина пощади не просила. І отримала на повну котушку: сім років таборів плюс п'ять вислання.
Мордовська «мала зона» ЖХ-385/4, ШІЗО ЖХ-385/2, табірні шпиталі... Страйки, відмова від носіння зеківського номера, голодування. І — вірші, які Ірина писала в тих абсолютно неймовірних умовах, і з яких потім вийшов солідний том. Вони стали документом мужності самої Ірини і її нескорених товаришів.
Перед зустріччю в Рейк'явіку Горбачова й Рейгана радянському урядові було поставлено вимогу: звільнити політв'язнів Анатолія Марченка, Ірину Ратушинську, інших зеків. Перед «вовкодавами» постало завдання за будь-яку ціну змусити «політичних» підписати прохання про помилування. Ні Анатолій, ні Ірина на «помиловку» не пішли. Анатолія Марченка зацькували у в'язниці. Ратушинській поталанило: генерал КДБ, якого зобов'язали «розколоти» непокірну зечку, просто зробив усе для її звільнення. Більше того: відвіз її додому на службовій «Волзі», допоміг донести рюкзачок з нехитрим табірним майном. Наступного дня прийшов... із квітами. Коли 1992 року в Ірини й Ігоря Геращенків у Лондоні народилася двійня, Євген Кирилович подзвонив їй, поздоровив. Такого не буває, скажете ви. Це було.
Сам Марчук не схильний афішувати такi свої вчинки, адже він допомагав і іншим політв'язням. Навіть у період виборчої кампанії, коли Ірина Ратушинська сама захотіла розказати світові про цю нестандартну людину, він не дуже охоче дав на це згоду, вважаючи свої дії природними, а оприлюднення їх — нескромним.
Ірина Ратушинська видала кілька книг віршів і прози, які перекладені на 17 мов. Найбільшу популярність і численні міжнародні премії отримали її книги «Сірий — колір надії» (про перебування в мордовській жіночій політзоні), роман «Одесити», табірні вірші. Її розповідь про своє звільнення із зони і про участь в цьому Євгена Марчука — найкраща відповідь недобросовiсним критикам, які намагаються зганьбити його тільки за те, що він колишній генерал спецслужби. На думку Ірини — незвичайний Генерал.
