У масовості руху городників-«самозахоплювачів» кореспонденти «Дня» побачили певний парадокс: у селах не хочуть бути фермерами («Держава задушить!»), а городяни тримаються роками за застовповані ділянки. Чому? Щоб з’ясувати це, кореспонденти «Дня» попрямували на «стихійні» городи.

День був непогожий, накрапав дощ. Тому й людей — господарів городів та див, які на них ростуть, довелося пошукати. Тиняємося з фотокореспондентом уздовж і впоперек, придивляємося через огорожі до овочів: чи багато посаджено, чи добре росте. Є! Є людина у клітчатій сорочці, котра старанно схиляється з лопатою над картопляною грядкою.

Ніна Іванівна Кожевнікова, працівник метрополітену. Живе Ніна Іванівна на Видубичах — дорога неблизька. Кожного вихідного вона їде сюди, на свою ділянку, яку обробляє вже шостий рік. Сьогодні в городниці біда: приїхала зранку, а півтора десятка картопляних кущів як і не було.

— Видно нагледіли мою картопельку. Позавчора приїхала сюди, дивлюся — три кущики з краю викопано. Вони, мабуть, пробу брали.

— І часто у вас таке безчинство коїться?

— У мене на ділянці вдруге за весь час. Не так вже й багато. Але й у сусідів тягнуть, особливо останніми роками. Збиралися чоловіки влаштувати чергування, охороняти, ночами сюди ходити. Спробували кілька разів, та й кинули цю справу: не кожний зможе, в кого робота, кому їхати далеко. Загалом, на совість людську поклалися. Ясно, що не голодні викопують: віднесуть зараз на базар, куплять потім пляшечку.

Ніна Іванівна показує своє господарство: полуниці, голландські огірки «Паркер», патисони, помідори.

— Тоді ще, 92-го, цю ділянку ми взяли з подругою. Городів було вдвічі менше. Обробляли вдвох, поки вона не поїхала жити до Чернігова. Тепер я одна тут копаюся.

— Допомагає вам ця земля?

— Ще й як допомагає! Зарплату платять хоч і регулярно, але не густо — 140 гривень. За квартиру, комунальні послуги намагаюся платити вчасно — залишаються копійки. А так — ні картоплі, ні овочів на зиму не купую — все своє є. Минулого року, щоправда, на картоплю неврожай був, довелося на макаронах посидіти. А мені, картопляній душі, це дуже важко.

— Ніно Іванівно, я знаю, що всі ці городи без дозволу заведені. Не намагалися зігнати вас звідси?

— Знаєте, не намагалися. Земля ця знаходиться саме між Мінським районом і Вишгородом. Декілька років тому власті вирішували, чия це земля, як її поділити. Видно, так нічого й не вирішили. Будинок тут будувати неможна — близько лежить телефонний кабель, ще якісь комунікації. Був би пустир, а люди з користю цю землю займають. Очевидно, ніхто нас звідси вже не вижене.

Побажавши привітній Ніні Іванівні успіху в її городніх справах, рухаємося далі, у пошуках її побратимів-ентузіастів. Після недовгих кружлянь між огорожами знаходимо ще одного трудягу — немолоду людину з секатором у руках. Але спілкуватися він з нами категорично відмовився і сквапно зник, відхиливши всі спроби завести з ним бесіду та сфотографувати.

Анатолій Долженко, сусід неговіркого старого, охоче розповів історію свого городу. Тут він вже десять років. Працює в «Метробуді», мешкає на Оболоні. Кілька разів на тиждень здійснює «паломництво» з сім’єю на свою невелику, але доглянуту ділянку. Городні злодії і його «не образили увагою» — нещодавно прорідили грядку цибулі.

— «Нальотчики» тут нікого не обходять. Але часто не стільки забирають, скільки перепсують, потопчуть. Город цей, звичайно, велика підмога. Є в нас і дача, але туди тільки дорога в обидва кінці у 12 гривень обходиться. А тут — двадцять хвилин пройшов — і на місці. Та й не виженуть вже. Земля-то «міжрайонна». «Нейтральна», фактично, й нічого тут вже не будуватимуть. А люди добру справу для себе роблять.

На моє запитання, що найкраще тут росте, Анатолій відповідає — полуниці. Росте добре, якщо за нею доглядати, вночі ніхто не прийде красти, тому що не побачить нічого. А вдень не наважаться. Хіба що діти тутешні побавляться.

Скільки ж на «нічийній» землі цих городів — сотня, дві, три? Важко сказати. Райони її так і не поділили, забудувати немає можливості. Люди знайшли їй належне застосування, чіпко тримаються за цю землю. За нинішніх важких для більшості часів ця ділянка — іноді єдина підмога сімейному бюджету й основа горезвісного «споживчого кошика». Він годує. І не тільки працелюбних господарів, а й бомжів. Урожай вже потихеньку збирається. З полуниці зварено варення, соляться огірки. А там і картоплю скоро копати: кожний вийде на свої маленькі земельні володіння з лопатою та мішком.

«Продовольча програма» — в дії!» — роз’яснили суть «поточного моменту» лозунгом кінця 70-х чоловіки на прощання. Але ніхто не засміявся...