НОВА ІПОСТАСЬ УКРАЇНСЬКОГО ФУТБОЛУ
Донецький «Шахтар» виборов право виступати у груповому турнірі Ліги чемпіонів європейських країн. Звичайно, цій події усі ми дуже радітимемо й дуже цією обставиною пишаємося. Та хотілося б трохи з цього приводу поміркувати, дещо проаналізувати.
Чому київське «Динамо» є командою міжнародного рівня? Причин декілька: дуже міцна матеріально-фінансова база, суперчітка організація справи, навчально-тренувальний процес ведеться на найвищому науково- практичному рівні. Проте є й ще один фактор, без наявності якого команда ніколи не досягла б тих успіхів, які вона має на сьогоднішній день, — величезний досвід участі у найпрестижніших кубкових турнірах («Манчестер Юнайтед», мабуть, єдиний з грандів європейського футболу, з яким динамівцям цього сезону доведеться «з’ясовувати стосунки» лише вперше). Великою мірою саме тому за збірну країни грають переважно або київські динамівці, або ті, хто одягав майку цього клубу у недалекому минулому.
Що стосується «Шахтаря», то три чинники, про які йшлося, він на сьогоднішній день має (тьху, тьху, тьху, аби не наврочити!). А от четвертого — міжнародного досвіду — ой як бракує! У внутрішніх змаганнях (чемпіонат України) донетчани зустрічаються з командою міжнародного рівня усього двічі за сезон, чого для підвищення у класі до того рівня, аби про команду заговорили у світі, аж ніяк не досить. Натомість лише у груповому турнірі Ліги чемпіонів команда проведе таких ігор вдвічі більше, не кажучи вже про те, що й «Славія», яку вона здолала на попередньому, кваліфікаційному, етапі розіграшу, — теж далеко не подарунок. І з цієї точки зору матчі донецької команди в груповому турнірі — річ неоціненна для становлення в Україні ще однієї команди європейського рівня. Адже одна справа — спостерігати за діями Рауля, Фігу, Йерро та інших видатних майстрів сучасності, влаштувавшись біля екрана телевізора, й зовсім інша — доводити, що ти не гірший на зеленому газоні. А якщо «Шахтар» здійснить спортивний подвиг — з першого, так би мовити, заходу вийде до наступного етапу розіграшу?... Зрозуміло, було б краще, якби у групах налічувалось не по чотири, а по шість команд...
Спробуємо спрогнозувати наслідки виступу «Шахтаря» у груповому турнірі Ліги чемпіонів: по-перше, якщо виступ команди виявиться більш-менш вдалим, то наш футбол перестануть у світі називати футболом однієї команди; по-друге, у «Шахтаря» багато дуже талановитої, перспективної молоді. Коли ця молодь пройде школу групового турніру, команда підвищить свій клас, стане по-справжньому гідним конкурентом «Динамо» у боротьбі за звання чемпіона України. Закінчиться, врешті-решт, час, коли чемпіона сміливо можна називати ще перед початком змагань; по-третє, значно загостриться боротьба за місце у збірній, що дасть змогу суттєво посилити гру нашої головної команди й здолати, нарешті, смугу невдач, які переслідували її протягом багатьох останніх років.
Тому я й кажу: з виходом «Шахтаря» до групового турніру Ліги чемпіонів (яке б місце він там не посів) український футбол має постати у новій іпостасі.
Аби це сталося якомога швидше, я вже двічі пропонував докорінно змінити формулу проведення чемпіонату країни («Хрещатик» від 19 грудня 1995 р. та «День» від 10 грудня 1999 р.). На мою думку, формула, за якою проводиться першість України, не відповідає економічному стану, у якому перебуває держава, ані сучасному стану нашого футболу. Матеріально-фінансова база переважної більшості наших команд навіть вищої ліги настільки слабка, що у нас просто не має морального права вимагати від них більших успіхів, ніж вони на сьогодні мають. За таких умов застосовування формули розіграшу у нинішньому вигляді, як на мене, гальмує розвиток вітчизняного футболу, зводячи докупи декілька досить міцних у матеріальному відношенні команд з купою жебраків. Вважаю, що для того, аби в чемпіонаті постійно зберігалась інтрига, щоб напруга боротьби за кожне очко у кожному матчі зросла до критичної межі, а наш футбол в результаті цього прогресував значно швидкими темпами, ніж зараз, першість потрібно проводити у два етапи й зробити так, щоб декілька найсильніших, найміцніших команд вищої ліги за сезон зустрічалися поміж собою не по два рази, а значно частіше, щоб доля нагород чемпіонату вирішувалась у безпосередній боротьбі саме цих команд.
Коротко у зв’язку із цим нагадаю свої позиції: 12 або 18 команд, що мають бути у вищій лізі (набагато краще, аби їх було 12), ділять відповідно на дві чи три групи — по 6 команд. На попередньому етапі першості у кожній групі проводяться двоколові турніри — усього 10 турів. Відповідно по три або по дві команди- переможниці з кожної групи (усього 6 команд, які й вкрай потрібно матеріально забезпечити) виходять до класу «Еліта», де зустрічаються поміж собою по чотири рази — 20 турів. Загалом кожна з команд за сезон грає у 30- ти матчах. Команди, що не потрапляють до класу «Еліта», з’ясовують, хто з них лишається у вищій лізі, а яким трьом наступного сезону виступати у першій.
Обидва рази після виходу вказаних статей мої пропозиції рішуче відкидалися нинішнім головою Федерації футболу України й поки що президентом Професійної футбольної ліги України п. Г.Суркісом та колишнім головою федерації п. В.Пустовойтенком. Спробую висловити власну версію подібного ставлення п.п. Суркіса та Пустовойтенка до цих пропозицій.
Навчально-тренувальний процес у київському «Динамо», власником якого є п. Суркіс, побудований таким чином, щоб підводити команду до найвищої спортивної форми у час її участі у груповому турнірі Ліги чемпіонів та на подальших етапах розіграшу Кубка. Тому навіть матчі кваліфікаційних турнірів Кубка чемпіонів з далеко не найсильнішими суперниками доводять вболівальників команди, які спостерігають, як динамівці буквально ходять по лезу ножа, до передінфарктного стану (як, до речі, й власника клубу). Щодо матчів чемпіонату України, то у переважній їх більшості динамівці, м’яко кажучи, грають далеко не на повну потужність, як висловилась колись «Спортивна газета», «за принципом розумної достатності».
Цю «розумну достатність» я особисто вважаю елементарною неповагою до вболівальників. Був би вдячний тренерам київського «Динамо», аби вони пояснили мені, чи можлива подібна гра «однією лівою» у цивілізованих країнах з розвиненим футболом? Та там вмить спорожніли б стадіони, власники клубів, тренери й гравці залишилися при власних інтересах. Й довго-довго довелося б потім попотіти, аби усе знов повернулося на «круги своя», повернулася довіра до своїх улюбленців.
А чи можна собі уявити, щоб у матчах північноамериканських НБА та НХЛ за будь-якого рахунку гравці не билися від стартового свистка й до фінальної сирени наче гладіатори, наче від результату будь-якого матчу й справді залежить — жити їм чи спочити на тому майданчику вічним сном?
Запровадження розіграшу чемпіонату країни за пропонованою мною формулою унеможливить застосування тієї системи підготовки гравців, яка зараз діє у київському «Динамо». Бо за умов жорсткості конкуренції, коли найсильніші наші команди зустрічатимуться за сезон значно частіше, а кожне очко буде на вагу золота, не пізніше, ніж у найближчі три роки, ми матимемо щонайменше чотирьох реальних претендентів на чемпіонське звання, трохи згодом — ще більше. Тоді й біг підтюпцем буде протипоказаний!
Я хочу, щоб зайвого квитка на матч питали у нас ще на далеких підступах до стадіонів, щоб шалені пристрасті на трибунах вирували у нас під час кожного матчу так само, як «у них», щоб мене не запрошували на стадіон лише як свідка збирання очок, щоб нарешті мене як вболівальника й як людину елементарно поважали. А ви?
