Нова стратегічна концепція НАТО:

Головним спірним моментом при затвердженні концепції було питання про «гнучкість» — тобто про те, чи повинно НАТО у випадку, якщо воно проводить силову акцію чи то пак «миротворчу операцію із розв'язання конфлікту», за межами території своїх членів, обов'язково заручитися мандатом Ради Безпеки ООН. В остаточному тексті концепції сказано, що хоча головним завданням НАТО, як і 50 років тому, залишається «запобігати та захищати кожну країну НАТО від будь-якої загрози агресії, спрямованої проти неї», розвиток геополітичної ситуації у світі поставив перед Альянсом завдання «не лише забезпечувати безпеку членів, а й сприяти миру та стабільності в цьому (Євро-Атлантичному) регіоні». Це, зокрема, передбачає «ефективне запобігання конфліктам і активну участь у розв'язанні криз, включаючи операції зі встановлення миру» за межами території держав-членів Альянсу.

Питання про обов'язкову згоду Ради Безпеки ООН на застосування Альянсом сили для «розширення сфери добробуту й безпеки» в ухваленому тексті концепції, який, вірогідно, став наслідком компромісу між різними точками зору, фактично обійдено. З одного боку, вказано, що «Рада Безпеки ООН несе основну відповідальність за підтримання миру та безпеки в цілому світі і, таким чином, відіграє вирішальну роль у забезпеченні безпеки та стабільності в Євро-Атлантичному регіоні». З іншого боку, НАТО все ж повинно проявляти «гнучкість» при прийнятті ухвали про початок тієї чи іншої «миротворчої операції».

Більш відвертим був один із членів команди, що готувала проект концепції. Виступаючи перед східноєвропейськими журналістами напередодні Вашингтонського саміту, він прямо сказав, що чинний механізм ухвалення рішень в Раді Безпеки ООН вже «не повністю» відповідає нинішнім геополітичним реаліям. А відтак НАТО, використовуючи підходи англо-саксонського прецедентного права мусить у кожному конкретному випадкові «небезпечної для інтересів держав-членів НАТО» кризи вирішувати, якими мають бути його дії. І, безумовно, першим таким прецедентом стала криза навколо Косово.

Стратегічна концепція НАТО підкреслює, що «Альянс не прагне забезпечити ці вигоди (безпеку та стабільність) виключно для своїх членів», а прагнутиме побудувати всеохоплюючу систему безпеки для всієї Європи. І одним з найважливіших інструментів для цього названо натовську програму «Партнерство заради миру». Керівництво західного Альянсу збирається активно залучати країни-партнери до проведення миротворчих операцій, проводити з ними консультації для побудови системи загальноєвропейської безпеки.

Таким чином керівники країн НАТО намагаються перевести основну ініціативу з формування цієї системи від досить аморфної на їхній погляд ОБСЄ в русло НАТО та його партнерів. Країни ж, які не входять до числа членів Альянсу чи «партнерів заради миру», із цього процесу виключаються взагалі.

Україна є єдиною в світі, крім Росії, країною, якій у новій стратегічній концепції НАТО присвячено окрему статтю. Ось її повний текст:

«Стаття 37. Україна посідає особливе місце в Євро-Атлантичному середовищі безпеки і є важливим і цінним партнером у підтримці стабільності та спільних демократичних цінностей. НАТО налаштоване на дальше посилення особливого партнерства з Україною на базі Хартії Україна—НАТО, включаючи політичні консультації з питань, що становлять спільний інтерес та широкомасштабну практичну співпрацю. Альянс продовжує підтримувати суверенітет і незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання (якби ж Бог врешті почув це побажання! — О.П. ) і її статус держави, вільної від ядерної зброї, вважаючи, це ключовими чинниками стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі і Європі в цілому».

НАТО фактично запрошує Україну брати участь у творенні нового світового порядку. Щоправда, як партнера, м'яко кажучи, не зовсім рівноправного — про що свідчить хоча б те, що перед ударами по Косово нікому в Брюсселі не спало на думку проконсультуватися із «особливим партнером», хоча це й передбачено Хартією Україна— НАТО, а нині й новою стратегічною концепцією НАТО.

У Києва ж залишається вибір — або слідом за більшістю країн Східної Європи підключатися до натовського тріумфального маршу і шукати своє місце в новій Європі, де слово НАТО буде вирішальним, або ж разом із Москвою, Мінськом та Белградом спробувати побудувати свою окрему «систему безпеки». На трьох чи на чотирьох.

КОМЕНТАР

Iван Заєць, заступник голови Комітету Верховної Ради з міжнародних питань:

— Оскільки світ не розробив механізмів розв'язання конфліктів на кшталт косовського, то НАТО ухвалило рішення, фактично заклавши у своїй стратегічній концепції повноваження про розширення зони впливу Альянсу за межі території країн-членів НАТО. Я розумію складність такої ухвали. Але механізми Ради Безпеки фактично зруйновані Росією і, певною мірою, Китаєм. Я розцінюю останні дії Альянсу як превентивні заходи, не передбачені міжнародним законодавством на базі ООН. Я в цьому не вбачаю великої біди.

На мій погляд, біда для України в тому, що вона може опинитися поза системою європейської безпеки. Отож, я вітаю якомога швидше розширення механізмів системи європейської безпеки на весь євроатлантичний простір. Володимир МАЛИНКОВИЧ, директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

— Нова стратегія НАТО — це стратегія світового плацдарму, стратегія організації, що хоче затвердити новий світовий порядок своїми силами та на свій розсуд.