Нью-йоркські нотатки-2
Минулого місяця у Нью-Йорку випало сходити до кінотеатру. На те було дві причини: по-перше, подивитися «На Бавері» (1957 р.) незалежного режисера Лайонеля Рогозіна — відреставровану раритетну стрічку, свого часу номіновану на «Оскара» і відзначену британським призом БАФТА як кращий неігровий фільм; по-друге, побувати в американському кінотеатрі. Цей називається «Фільм Форум» і знаходиться на вулиці Хаустон, що розмежовує найцікавіші райони міста — Нижній Іст-Сайд та Іст-Вілледж.
«Фільм Форум» з’явився сорок років тому як альтернативний простір для демонстрації незалежного кіна, з п’ятдесятьма складаними стільцями, одним проектором і щорічним бюджетом 19 000 доларів. Нині то три зали на 489 глядачів з бюджетом у чотири мільйони.
А втім, цей розмах не заважає загалом затишній обстановці такого собі клубу шанувальників гарного кіна. Проте, на відміну від відомих мені кіноклубів на території колишнього СРСР, тут показують не відеокопії сумнівної якості, а тільки оригінальні плівки. Репертуар — кінокласика 1930—1960-х років, інколи дуже рідкісні роботи. Наприклад, паралельно з моїм сеансом йшов спеціальний показ ранньої роботи Стенлі Кубрика «Стежки слави» (1957 р.); сеанс супроводив презентацію нового видання однойменного роману, за яким знято фільм. Усі квитки, зазначу, було розкуплено.
«На Бавері» цікавив ще й особливим ефектом подвоєння реальності: адже то кінотвір про місця, які тут, поруч. Бавері — іст-сайдська вулиця, колись відома як осердя дешевих забігайлівок і всеньюйоркського батярства; пияцтво тут було стилем життя, філософією і найголовнішою розвагою. Після реформ мера Рудольфа Джуліані вулиця змінилася, однак зберегла свій незалежний дух у новий спосіб, ставши центром богемного життя.
Фільм Рогозіна нагороджували як документальний. Однак тут є сюжетна лінія, керована режисером, — історія про те, як на Бавері приїздить у пошуках роботи молодий хлопець Рей (Рей Селйер) і що з ним тут діється. Слід завважити, що поєднання хроніки та гри, до речі, Рогозін запропонував за два роки до появи французької «нової хвилі», котра уславилася завдяки такому підходові.
Рогозін навіть не досліджує Бавері — він занурюється в цей чадний світ, не упускаючи жодної подробиці: показує і ринок, де пияки за копійки продають останнє, дешеві готелі, де замість оплати можуть узяти валізу з речами, тротуари, на яких сплять десятки волоцюг, церковний притулок, де годують в обмін на молитви і слухання проповідей. Документальні зйомки справді переважають, але основні герої грають самих себе.
Режисер чудово передає атмосферу неконтрольованого, всеохопного пияцтва, враження підсилює і саркастична, скупа музика Чарльза Міллса, побудована на ритмі, що сам ніби трохи заплітається. Рогозінська Бавері у кульмінаційній сцені грандіозної гульби починає нагадувати просякнуте спиртними випарами пекло, в якому кричать, лаються, падають, б’ються, регочуть оті дивні створіння — баверійський люд. Камера проходить по запливлих, передчасно постарілих обличчях, схожих на маски химерного театру, майже епічного за розмахом. І стає зрозумілим — та ще коли сидиш в залі за кілька кварталів від теперішньої Бавері — що ця стрічка за минулі півстоліття набрала додаткового сенсу, перетворилася на свідчення, рівно історичне і мистецьке, про місто, видатне навіть у своїх пороках.
Так, тепер та вулиця геть інакша — але її не було б без тої п’яної і безумної Бавері, де життя вартувало лиш пару центів, потрачених на чергові сто грамів, і де у кожному підворітті розігрувалися трагедії, своєю величчю незгірші за шекспірівські.
Ба більше, і це місто, і вся Америка якраз і стоять на тому, що мають мужність говорити не тільки про свій успіх чи про свої біди, а й про свої вади теж. Українське сучасне мистецтво шукає нові ідеї, внутрішні стимули для розвитку, а нічого не треба видумувати: достатньо лише звернути увагу на вулиці, на людей, що ходять по них, на те, в чому вони — ми — слабкі, і обернути ту слабкість на силу.
