Обама, Медведєв та інші
Листопад приніс нам три новини, на які неможливо не звернути уваги.
Перша з них — обрання президентом США Барака Обами. Друга — послання президента Росії Дмитра Медведєва до Федеральних зборів. І третя — наша Верховна Рада залишилася без голови. Всі три новини мають свій підтекст.
Перемога Барака Обами надихнула в тій або іншій мірі багатьох прихильників демократії та лібералізму. У пресі й на телебаченні багатьох країн можна зустріти захоплені фрази типу: «От і Америка — ось взяла й обрала чорношкірого президентом!» Але вся річ у тім, що Америка обрала президентом не чорношкірого афроамериканця, представника негроїдної раси, а сина афроамериканця та білої жінки. Хто бачив портрети нового президента США, погодиться з тим, що ця людина не чорношкіра, а темношкіра, що не одне й те саме. У розділах етнографії, в яких вивчають процеси змішання етносів та рас, дітей від змішаних шлюбів білошкірих і чорношкірих батьків називають мулатами. У шкільні роки ми вивчали це, здається, на уроці географії. Таким чином, президентом США обраний не представник негроїдної раси, а мулат, якого можна вважати представником двох рас одночасно (але який був вихований білою жінкою).
У Південно-Африканській Республіці, колись расистській країні, де расове розділення (сегрегація) було поставлене на державну й навіть псевдонаучну основу, мулатів відносили до «кольорових», проміжної групи між чорними та білими. У кольорових у ПАР було більше прав, ніж у чорношкірих, але менше, ніж у білих. Деякі кольорові пишалися тим, що вони не є чорношкірими «нігерами».
Для расиста мулат — усе-таки не настільки антипатичний, як стовідсотковий чорношкірий. Існують однак і такі радикальні расисти, які стверджують, що якщо в людини біла шкіра, але темна плоть під нігтями, то серед його предків були, без сумніву, чорношкірі, а значить і він сам є ганебним негром. Але таких расистів небагато.
Тому кандидатура Барака Обами не зустріла лютого опору білих расистів США. Разом із тим, хоч серед прихильників Обами й було дуже багато представників чорношкірих американців, які вважають його «своїм» і шикувалися в довгі черги, щоб за нього проголосувати, але досить багато афроамериканців вважали його не справжнім чорношкірим і поставилися до нього з недовірою. Переважно саме ці чинники дозволили уникнути під час виборів конфронтації між білим і чорним расизмом (існує й такий).
Сам Барак Обама, одружившись на чорношкірій, а також деякими іншими діями показав, що він не лише не гребує чорношкірою половиною свого «Я», але й сприймає її як переважаючу в своїй ідентичності. Це характеризує його з позитивного боку. Пригадаємо Майкла Джексона, якому так хотілося стати білим! Багато нащадків змішаних шлюбів під час вибору ідентичності вважають за краще керуватися примітивною вигодою приналежності до престижнішої групи. Наприклад, найнепримиреннішими українофобами або антисемітами часто бувають саме діти від змішаних шлюбів. Якщо один із батьків представляє «не престижну» національність, то це примушує багатьох нащадків змішаних батьківських пар усе життя страждати від прихованого комплексу неповноцінності й придушувати як у своїй душі, так і в своєму оточенні цю не престижну, незручну й тому ненависну половину. Але Барак Обама, одружувавшись на негритянці, рішуче зробив вибір і для себе, і для своїх дітей.
«Різнокольорова» демократична Америка з ентузіазмом прийняла його обрання президентом, вбачаючи в цьому велику поразку расизму. З радістю сприйняли цю подію противники расизму в усьому світі. Крім них задоволені і всі істинні прихильники демократії, бо — хто б і що говорив про США — народ цієї країни відноситься до найстійкіших демократичних націй. Американці встояли перед спокусою авторитаризму і в період громадянської війни і під час найсильнішої економічної кризи. Напевно, тому демократам у багатьох країнах уже давно хотілося, щоб із США приходили новини не про початок бомбардування й про вторгнення в чергову країну, або, скажімо, про початок фінансової кризи, а про щось добре й приємне. І вони дуже зраділи перемозі Обами.
Можна спитати: а чи скоро президентом США стане стовідсотковий афроамериканець, тобто справжній чорношкірий американець? Відповідь на це запитання багато в чому залежатиме від президентських якостей Барака Обами...
Друга міжнародна подія, на яку варто б було звернути увагу, це вже згадане послання президента Росії. Було в цьому виступі російського президента щось трагікомічне. Коли знайомишся з текстом, то чомусь згадується гуморист і сатирик Задорнов. Медведєв зачитував послання близько години. Лякав для острашки тих у Росії, хто «задля власних амбіцій» хоче ввергнути країну в безодню хаосу, він потім почав так часто прикрашати свою промову словами «свобода» й «демократія», що деяким російським прихильникам суверенної демократії стало ніяково — а раптом знову введуть вільні вибори або клюнуть на яку-небудь іншу антиросійську каверзу західного виготовлення?.. І покотиться Росія стрімголов униз...
Найтривожніший, навіть найстрашніший момент настав, коли Медведєв приступив до озвучення заходів із демократизації російського суспільства та зміцненню довіри росіян до влади. Багато хто з прихильників сильної руки, які слухали Медведєва безпосередньо в залі, напевно, шкодували, що не взяли з собою валеріанки.
Найрадикальнішою пропозицією Медведєва, що дозволяє запідозрити його не просто в лібералізмі, але навіть у войовничому вольтер’янстві, є збільшення терміну президентства до шести років. Цю пропозицію, за словами Медведєва, потрібно ввести в дію якнайшвидше.
Поспіх, вочевидь, потрібен тому, що в Росії підіймають голову вороги свободи й демократії. Звичайно, було б краще, якби Медведєв сказав прямо, для кого подовжується термін президентства: для Путіна або для нього самого? Проте час, що минув після виборів у Росії, показав, що не має жодного значення, яким буде прізвище президента. Головне — в чиїх руках реальна влада.
Розміркувавши, слухачі (прихильники правлячого дуету), заспокоїлися. Загрози для суверенної демократії у пропозиції президента вони не побачили.
Другою ліберальною пропозицією президента Росії був допуск у російський парламент одного-двох депутатів від партій, що подолали п’ятивідсотковий рубіж, але не дотягли до семи відсотків. Із втіленням цієї пропозиції у реальність Медведєв рекомендував не поспішати. І знову в російських прихильників свободи під «залізним кулаком» засмоктало під ложечкою, і деякі з них подумали: «Ох, розвалять вони Росію-матінку своєю демократизацією!»
Але хвилювання серед слухачів слова вільнодумного президента відразу ж уляглося. Всі згадали, що здатних піднятися до п’яти відсотків серед російських опозиційних партій немає. Стало зрозуміло, що ця поправка задумана для КПРФ і ЛДПР, які на наступних виборах цілком можуть бути видавлені з кола обраних семивідсотників. Але без Зюганова й Жириновського російські думці на своїх засіданнях просто спатимуть. Ось для них і вигадали цю новину, зі здійсненням якої усе-таки було вирішено не поспішати, оскільки можливі й менш небезпечні для суверенної демократії розв’язання проблеми. Інші заходи з демократизації виявилися абсолютно дріб’язковими, нікого не налякали, і окремо їх згадувати не варто.
Російські офіційні особи й політологи нині з подивом вчитуються в послання президента і знаходять там усе нові й нові свідчення мудрості нинішнього російського керівництва та докази його рішучості й надалі неухильно слідувати суверенно-демократичним курсом. Представники народу захоплюються і в усній, і в письмовій формі.
Відомі російські вчені вже науково обгрунтовували деякі пропозиції президента Медведєва. Великою популярністю серед громадян Росії починає користуватися ідея радника аналітичного управління апарату Державної думи, доктора економічних наук М. Айрапетяна, яка доступна для загального прочитання на сайті «Российской газеты» в коментарях до послання Медведєва. Цей безсумнівно талановитий аналітик робить висновок, що під час визначення терміну президентства потрібно виходити з «особливостей механізму розвитку світової економіки та економіки окремих країн у рамках світових економічних циклів». Російський доктор економічних наук підрахував, що президент Росії в зв’язку з циклічністю розвитку економіки повинен обиратися на термін не менше восьми з половиною, але й не більше сімнадцяти років. Інакше впоратися з циклічними кризами буде неможливо. Думка просто геніальна. Не виключено, що ідеї М. Айрапетяна незабаром вивчатимуть у навчальних закладах Російської Федерації, — як колись вивчали праці інших великих вчених, які незаперечно довели, що лише повсюдне вирощування кукурудзи допоможе побудувати комунізм за двадцять років.
Якщо в російської влади й інші радники мають такий самий неймовірно високий науковий рівень, то ще нинішнє покоління може стати свідком того, як громадяни Росії в єдиному пориві хватаються за обробіток кукурудзи (або якої-небудь іншої, не менш корисної культури) на території усієї країни (щоб не залишалося часу для некорисних думок).
Щоправда, існують у Росії і громадяни, які стверджують, що під прикриттям красивих слів про свободу й демократію насправді відбувається подальше закручення гайок. Деякі так звані незалежні політологи та суспільні діячі (всім відомо, що вони працюють на американський імперіалізм) стверджують, що до псевдодемократичної риторики кремлівська влада вдається лише для прикриття у зв’язку з різким погіршенням економічної ситуації у Росії та можливим зростанням соціальної напруженості. Але це все брехня, на яку ніхто в Росії уваги не звертає.
І все ж політична ситуація в Росії має один плюс — там тепер майже все можна передбачити заздалегідь. Звичайно, можливі деякі дрібні сюрпризи. Але товариші... пардон, панове Путін і Медведєв, які одностайно підтримуються всім російським народом, не дозволять деяким амбіційним громадянам увергнути країну в хаос. Росіяни можуть спати спокійною. Росія велика, сильна і, як завжди, задерикувата. Президент Медведєв знову погрожував американцям і заявляв, що Росія всюди дотримуватиметься своїх інтересів.
Що це означає, ми вже знаємо. Розмахнуться в Москві на Америку, а ударять того, хто ближчий і слабкіший. Дуже складно доведеться Україні, що прокладає свій шлях до Європи між Сполученими Штатами та Росією, країнами з протилежними тенденціями розвитку. Нашому правлячому класу необхідна справжня мудрість, щоб провести український корабель між американською Сциллою та російською Харибдою. Поки що такої мудрості в керівництві великих політичних сил України не видно.
Про це свідчить третя подія місяця — зняття з посади Арсенія Яценюка. Підтекст цієї події простий. Група українських«керівних товаришів» вирішила, що в спокійній ситуація не досягне своєї мети — перебування при владі не менше восьми з половиною років (що дуже необхідно у зв’язку з циклічністю розвитку світової економіки). Тому спільними зусиллями наші політики затягли Україну на американські гірки, і в той час, коли ми переводимо дух після несподіваного підйому або спуску, вони стараються викинути чергового конкурента зі свого головного возика. Зі сторони все це виглядає дуже цікаво й весело. Хто виявиться переможцем — передбачити не можливо, бо ми тепер перебуваємо у сфері ірраціонального. Однак того, хто програє від цієї запаморочливої їзди, вичислити легко: це — Україна.
Залишається сподіватися лише на те, що якщо наші організатори веселого атракціону зроблять велику біду з Україною, то, зрештою, не втечуть від відповідальності. Лише це й утішає.
