Олександр САЙКО: «В’язниці треба боятися»

На вістрі суспільної дискусії вкотре опинилися українські правоохоронні служби. «Скандальне» ухвалення нового Крімінально-процесуального кодексу України та резонансний фільм журналіста ТВі Костянтина Усова спровокували справжню хвилю пильної уваги громадськості до роботи правоохоронних органів, а особливо — вітчизняної пенітенціарної системи. На запитання «Дня» відповідає начальник управління державної пенітенціарної служби України в місті Києві та Київській області Олександра Сайка.

— З певним подивом прочитав у Інтернеті твердження одного із правозахисників і колишнього в’язня про те, що насправді Лук’янівське СІЗО є «найвідкритішим» з подібних установ нашої країни і що тут просто є неможливим багато з того, що відбувається з правами людини в інших таких місцях. Що для вас така заява — похвала чи, навпаки, натяк на неповну службову відповідність?

— За те, що Київське СІЗО далеко не найгірша установа нашої системи, а саме про це каже правозахисник, якого ви цитуєте, мене, безперечно, не покарають. Тим паче, що ця інформація насправді об’єктивна, багатьом із правозахисників і самим довелося побувати в цій шкурі, і вони знають, про що кажуть. Адже ми знаємо, що ті, хто сидить за ѓратами, не завжди на це заслуговують. Гадаю, що ваш правозахисник має підстави, щоб так казати, і йому немає сенсу вводити когось в оману. Хоч би тому, що столичне СІЗО, за всіх наявних недоліків (ми їх не заперечуємо) щодо проведення ремонтів, матеріально-технічної бази, за організацією служби дуже наблизилося до вимог нормативних документів, якими ми керуємося. Контроль за працівниками там суворий. Приміром, ми нині впровадили нову форму контролю за несенням служби — використання систем відеоспостереження. Відеокамери є в кожному коридорі. Моніторинг їх архіву здійснюється щотижня, і ми, скажімо, бачимо, що в цьому епізоді є порушення під час виведення з камери, в іншому — не належним чином поводилися із заарештованим. Кожен крок фіксується. І за всіма порушеннями призначаються службові розслідування. Досить сказати, що лише за перший квартал їх проведено понад двадцять і в кожному випадку готувався наказ про притягнення працівників до дисциплінарної відповідальності. Не приховаю, наші працівники бояться такої системи контролю, бо з технікою не домовишся. Зафіксовано — все, відповідай. Система дає змогу навіть і мені, не виходячи з кабінету, будь-якої миті простежити, як несуть службу на певній ділянці. Таку ж можливість мають працівники чергової частини управління і відповідного підрозділу СІЗО. Я вважаю, що це ефективне нововведення. Погано лише те, що таких відеокамер не вистачає... От якби нам їх ще зі сто. Тоді б ми бачили всі наші вузькі місця, могли б перекрити всі ділянки, де можливі порушення. Є режим, є розпорядок, є правила поведінки — і всього цього в наших умовах слід дотримувати.

— А чи контролюється також ставлення до родичів, до тих, хто приносить передачі, ліки, має право на побачення. Їх не ображають, їм не грубіянять?

— У нас вироблено правила службової етики, де все розписано: як до кого слід звертатися. Ми стежимо, аби наші працівники поводилися ввічливо, не допускали грубощів, образ, пихатості. За це я жорстоко караю. Стосунки мають бути толерантними, культурними. Це заохочується. Я далекий від думки, що з цим у нас усе гаразд. Повторюю, лише за один квартал — двадцять розслідувань. Доводиться реагувати і на скарги, визначати за результатами розслідувань покарання для працівників, які проштрафилися.

— Чи варто, на вашу думку, ремонтувати і модернізувати Лук’янівську в’язницю, чи було б краще і дешевше її взагалі знести і побудувати заново десь в іншому місці, а не в центрі столиці?

— Я не маю можливості прорахувати економічну складову такого варіанту. Але є ще й географічний підхід, який для нас дуже важливий. Якщо винести слідчий ізолятор за межі міста, скажімо, в Бориспіль або у Бровари, то як складно стане доправляти звідти людей до судів, як складно буде діставатись туди родичам, серед яких чимало немолодих, а також слідчим і адвокатам. А тут поруч станція метро. Думаю, це питання ще не визріло. Але це, звісно, не моя компетенція. Рішення може прийняти тільки керівництво країни... Хоча в’язниця центр столиці, звичайно, не прикрашає. А якщо звернутись до економіки і рахувати, що дешевше — зруйнувати і винести за межі міста чи ремонтувати, то я впевнений: за таку ділянку в центрі вхопиться будь-яка компанія. Вона побудує тут чи житло, чи офісні центри, та ще й профінансує спорудження нового СІЗО. Такі пропозиції, до речі, розглядались і щодо Одеси, і щодо Львова, але остаточного рішення не прийнято. Така сама проблема і в Сімферополі. Там СІЗО також розташоване в центрі міста, на головній вулиці. Але питання не вирішується, і тому я думаю, що економічна складова — не головна.

— На нещодавній прес-конференції ви почали розповідати про перші результати службового розслідування, проведеного після того, як уся країна побачила фільм про СІЗО. Скажіть, у чому полягала головна мета розслідування: виявити всі обставини, завдяки яким журналісту Усову вдалося створити цей фільм, чи навпаки — ліквідувати всі зазначені в ньому порушення прав ще не визнаної винною людини?

— Я говорив про внутрішнє розслідування, і воно показало, що більшість епізодів фільму було сфальсифіковано або якось підтасовано. Отже, відео не відповідає дійсності. І невдовзі ми отримаємо остаточний вердикт, який винесе прокуратура міста. Хоча кримінальну справу за фактом службового недбальства окремих осіб уже порушено. Я впевнений, у фільмі не все правда і не все правильно. Адже це бачення не професіонала, а людини, яка займається творчою діяльністю. Ми вдячні йому за те, що він привернув увагу громадськості до такої проблеми. Це, зокрема, якість ремонтних робіт, наведення порядку у всіх інженерних мережах, особливо водопроводу і каналізації. Так, ми робимо ремонти. Але грошей на них не вистачає. 40% фінансування для такої запущеної системи, як наша — це явно мало. Я думаю, час усе розставить на свої місця. Буде висновок прокуратури, і тоді всі дізнаються, де правда, а де, як кажуть, вигадка. Ми навіть не наполягаємо на тому, щоб громадськість покладалась на наші внутрішні перевірки. Нехай розсудить третя сторона — прокуратура.

«ЯКЩО ПЕРСОНАЛУ СІЗО ТАК СОЛОДКО ЖИВЕТЬСЯ, ТО ЧОМУ В МЕНЕ 45 ВАКАНСІЙ У СЛІДЧОМУ ІЗОЛЯТОРІ?»

— Кажуть, СІЗО — це безпрограшна фінансова піраміда в кілька мільйонів на тиждень як для кримінальних авторитетів, так і для начальства. Але, можливо, якщо вона хоч якось віддаляє заарештованих від по-справжньому скотського рівня життя, то це не та корупція, яку необхідно безжалісно зживати?

— Ось я сиджу перед вами. Скажіть, я дуже схожий на мільярдера або мільйонера?

— Не взявся б визначати це за зовнішнім виглядом...

— Тоді у мене ще одне запитання, аби зняти підозри. Якщо персоналу СІЗО так солодко живеться, якщо дохід становить кілька мільйонів на тиждень, то чому у мене 45 вакансій у слідчому ізоляторі? Чому люди, які йдуть до нас на службу, живуть не в Києві, а їздять на роботу за 70 кілометрів на електричках? Чому кияни не йдуть на роботу туди, де, по-вашому, так багато «заробляють»? Я запрошую всіх, хто бажає. Спробуймо запросити через газету. Чи багато хто побіжить? Якщо це станеться, заплатимо вам за рекламу. Думаєте, вишикується черга? Але чому так говорять? Та тому, що там, де низька оплата праці, де щодня — як по лезу (ви знаєте, з якою категорією ми здебільшого працюємо), люди не тримаються. А у нас до того ж є ризик підхопити інфекційні хвороби, та й кожен співробітник, перебуваючи у в’язниці, ніби теж в ув’язненні. Спробуйте тут відпрацювати зміну у 12 годин — непросто.

— А чи правда, що у співробітників СІЗО рік йде за півтора?

— Ні. Таку пільгу мають лише окремі категорії співробітників і бійці спецпризначення. А в інших жодних привілеїв — рік за рік. Серед інших правоохоронних служб нашу, пенітенціарну, — найбільш обділено. Лише останні два роки керівництво намагається її реформувати, удосконалити нормативно-правову базу, привести її відповідно до сучасних умов. Адже, по суті, все у нас до останнього часу залишалося майже так само, як і 20 років тому. Так не має бути. У міліції реформи, Служба безпеки оновилася, податкова міліція. А у нас реформування здійснювали надто консервативно. Лише останнім часом якось почали турбуватися про співробітників, підвищувати трішки зарплати, ввели преміальні і надбавки, поліпшили соціальну захищеність. Але обов’язкову медкомісію проходимо в поліклініці главку МВС Київської області. За це наше відомство перераховує гроші. Хоча за рентгенівську плівку — відкривай гаманець. Ліки випишуть — купи. І лише турбота про співробітників, що не завжди за умов фінансування сьогодні можливо, дозволяє нам сподіватися, що служба отримає новий імпульс для розвитку. До речі, ми обмінюємося досвідом з колегами в інших пострадянських країнах. І це також визначає для нас перспективу, свідчить, до чого потрібно прагнути.

— В яких країнах довелося побувати?

— По нинішній моїй службовій лінії я ще нікуди не виїжджав. А по лінії міліції, де раніше працював, я був у колишній НДР, Німеччині, Польщі і, звичайно, в Росії, Білорусі й Естонії вже після розпаду Радянського Союзу. І можу порівнювати.

— Не братимемо Росію, адже там приблизно так само, як і у нас.

— Та ні, саме там соціальна захищеність співробітників пенітенціарної системи, у тому числі і зарплата, набагато вище. Я, на жаль, не вирішую ці питання, але хотів би, щоб ми рухалися таким шляхом. А окрім цього, нам слід поклопотатися про формений одяг, про житло, хоча б службове, і це стало б вагомим стимулом для того, щоб молоді люди не нехтували роботою в нашій системі. Погодьтеся, наше суспільство сьогодні далеко не в такому становищі, щоб вона була непотрібною, хоча з тим, що вона має вдосконалюватися і стати іншою, кращою, я, звичайно, згоден.

«ЛЮДИНА МАЄ РАЦІЮ, КОЛИ ОБУРЮЄТЬСЯ ХАМСЬКИМ СТАВЛЕННЯМ»

— А де краще відбувати покарання — у наших установах або в російських?

— Хай мій висновок не здасться вам необ’єктивним, але, я гадаю, що українські пенітенціарні установи в плані забезпечення прав людини набагато ефективніше працюють, ніж в інших пострадянських країнах і навіть в Європі. Спілкуючись з колегами, я чув від них дивовижні речі. Наприклад, там, як, втім, і в нас заарештованим не можна сперечатися з адміністрацією. Але там за таке порушення дуже жорсткі покарання. Тим паче, що ми маємо справу не лише із засудженими, але у СІЗО і з тими, хто ще лише під слідством або чекає рішення суду. Винним його може назвати лише суд, а тому ця людина має рацію, коли обурюється хамським ставленням, яке, втім, неприпустимо і щодо засудженого. Тому я постійно за цим стежу і навіть караю за хамство з боку співробітників щодо заарештованих, домагаюсь, щоб наш персонал не бачив в них злочинців. Хоч би як там було, вони у нас тимчасово і мають право і на відносно нормальне харчування (виходячи з семи гривень на день), і на тепло, і на нормальне освітлення, і на дах над головою. На жаль, інколи до нас приходять люди, які в минулому своєму житті не бачили навіть таких «умов», як у в’язниці.

— А який приблизно відсоток заарештованих користується послугами кухні?

— Ми, звичайно, готуємо на всіх і всім даємо їжу. А хто їсть, а хто викидає, нам важко підрахувати. Хто відмовляється, той може написати заяву. Але це одиниці. Майже ніхто не відмовляється, і згідно із законом ми зобов’язані закладку в казан робити на всіх і кожному роздати. Одні куштують і викидають, а інші, навпаки, їдять і ще добавки просять.

— Ваш головний обов’язок як начальника Управління забезпечити в СІЗО — виконання вимог нашого не настільки вже сприятливого для людини законодавства. Та все ж таки, які висновки для себе і для підлеглих ви зробили в іншому напрямку — що ви робите для того, щоб в’язень СІЗО не переставав почуватися людиною, щоб ніхто не намагався поглумитися над його гідністю?

— Я вже говорив, що ми вимагаємо від своїх працівників, щоб не було хамства, щоб було людське ставлення. У розмовах не повинно бути образ і принижень, а звертатися до людини потрібно або на ім’я та по батькові, або на прізвище, толерантно.

— А на ти чи на ви?

— Лише на ви. Зі всіма. Хто порушує це правило, караємо. Ще раз кажу, навіть у тому випадкові, коли є ухвала суду, все одно це не дає права звертатися до людини на ти. І ми сприяємо також здійсненню цивільних прав ув’язнених — наприклад, права на навчання, на медичне обслуговування, на здобуття інформації, у тому числі і з газет.

— А право на чисте повітря? Наприклад, зараз у всіх рестораціях ті, що курять, відпочивають окремо від тих, хто не курить. А як у вас у камерах?

— Це вже стосується внутрішнього режиму, який встановлюється «мешканцями». Найчастіше вони домовляються — курять біля кватирки. Я теж не курю, і мені було б неприємно дихати цим димом. Але, повірте, це питання дуже нелегко регулювати. До того ж хтось сьогодні курить, а завтра, дивись, і покинув. Я боюся, що тут ми наразі щось зробити не можемо. За статтями звинувачення ми розсаджуємо, а щодо куріння, то над цим потрібно ще думати. Але ми і до цього прийдемо. А наразі удосконалюватимемо систему вентиляції. Це і є ті багато які питання в напрямі реформування нашої служби, на які нас орієнтує керівник.

— От ви говорили, що можна вчитися, але як це робити, якщо, наприклад, заборонено передавати книжки?

— Не заборонено. Вони є у нас у книгозбірні. Працює школа для неповнолітніх.

— Та все ж таки в передачі книжок не приймають.

— Мені здається, на це немає заборони. (Підносить слухавку та консультується. Потім пояснює: потрібно написати заяву начальникові і передати книги до книгозбірні, а потім уже можна їх брати й читати.)

— А у Лук’янівському СІЗО є хоч якась капличка?

— Є, так би мовити, спеціальна кімната-молельня. А цього року ми заклали камінь під майбутнє будівництво церкви. За рік ми разом з релігійними організаціями і за їх рахунок її побудуємо. Вже готується проектна документація. Зараз таке бажання висловили православні, а якщо завтра таку ініціативу проявлять мусульмани, то і для них знайдемо місце, не відмовимо. Хоча в принципі ніхто не повинен думати, що в нашій системі може мати місце вседозволеність. Ми діємо чітко в рамках закону і відверто всім говоримо, що до в’язниці краще не потрапляти — там не курорт. В’язниці потрібно боятися і хоча б через це не йти на злочини та правопорушення.

ІНША ДУМКА

Костянтин УСОВ, журналіст:

— Кожна секунда документального фільму «ЛУК’ЯНІВКА. ТЮРМА №1» — це правда. Підтверджено масовими інспекціями, обшуками і переповненими карцерами. Підтверджено масштабними звільненням офіцерів та відстороненням від посади в.о. начальника Лук’янівського СІЗО Євгена Домбровського. Підтверджено кримінальною справою за фактом службового недбальства з боку керівництва тюрми. Підтверджено всіма, хто в Лук’янівці сидів, а не був на екскурсії. У Верховній Раді керівництво Пенітенціарної служби України публічно визнало те, що є старою правдою, з якою особисто я все-таки не готовий миритись. Держава та її нинішня влада насправді плювати хотіла, які розслідування ми робимо, які факти ми встановлюємо, які речі ми вимагаємо змінити. Силовим структурам сучасної України в дійсності ВИГІДНО мати саме такі ізолятори, як Лук’янівка. Бо правоохоронні органи не тільки розганяють мітинги, не тільки б’ють жінок-журналістів, не тільки трясуть приватний бізнес, — вони ще й професійно торгують Свободою.

Торгівля Свободою — це хороший бізнес. І для того, аби він процвітав — тюрми повинні бути саме такими, як ми показали. Бо такі пани як Лісіцков і Сайко — не готові нічого змінювати. Ні в тюрмах, ні в державі.

Тетяна ЯБЛОНСЬКА, Дім «Свобода України», правозахисник:

— У нас погано не тільки в пенітенціарній системі. У нас скрізь погано. У всіх закритих інституціях суспільства. Я маю на увазі також інтернатну систему, яка належить до різних відомств — там таке ж становище. Якщо ж говорити про державну пенітенціарну службу, то її навіть не можна порівнювати з тим, що було до здобуття незалежності. Менше людей знаходиться у в’язницях. Це — з одного боку. А з іншого: пенітенціарна система не набирає собі «клієнтів» на вулиці. Вона працює з тим «матеріалом», який дає їй недолуга міліція, прокуратура і суди, які часто густо, не маючи можливості розкрити злочин, призначають людину до тримання під вартою. Зрозуміло, що там погано. Але чому ані Усов, ані хто-небудь інший нічого не сказав і не написав про новий жіночий корпус Лукянівського СІЗО, який, насправді, відповідає всім європейським стандартам. Те, що там довго не включали опалення, то були технічні складнощі, які трапляються й на інших, навіть престижних новобудовах.. Пізніше там все зробили як слід. А якщо говорити про умови, в яких сьогодні утримується решта мешканців СІЗО, то це ж, по великому рахунку, не проблема пенітенціарної системи. Це проблема судів, які обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Адже далеко не завжди є така потреба. Її не було, зокрема, ані щодо Луценка, ані щодо Іващенка, ані пані Тимошенко. Я не їхній прибічник чи захисник, але коли людина нікому не погрожує зброєю, не створює загрози життю, то її немає причин утримувати в СІЗО. А що стосується нового КПК (Кримінально-процесуального кодексу), може, дасть Бог, його колись приймуть, то колись в’язнів поменшає.

Дмитро Гройсман, координатор Вінницької правозахисної групи:

— Усе, що показав Усов у фільмі про Лук’янівське СІЗО, щира правда. Жодних фальсифікацій. Але це навіть не верхівка айсберга. Це лише хвилі, що розходяться від його підводної частини, одна десятитисячна того беззаконня, яке відбувається в пенітенціарній системі. Усов і не міг всього показати. Але разом з тим я хочу сказати, що Лук’янівське СІЗО, хоча воно і найбільш жваве, тому що через нього проходить найбільший «пасажиропотік» (пасажирами на тюремному слензі називають заарештованих), далеко не найгірше в Україні. Сходіть до Криворізького СІЗО, Дніпропетровського, Вінницького. Там ситуація набагато гірша, ніж у СІЗО міста Києва №13. І що означає розслідування? Усов показав явні факти, що мають ознаки злочину. І де це чувано, щоб підозрюваний сам себе перевіряв? Прокуратура, до функцій якої входить ця перевірка, сама нічого не перевіряє. Вона непроцесуальним шляхом дає доручення на ім’я пенітенціарної служби провести внутрішню перевірку і надати її результати до прокуратури. Прокурор нікого не опитує, не збирає слиз зі стін, це все роблять оперативні співробітники цього ж СІЗО, саме ті люди, які пронесли «заборонку», закривали очі на ці умови утримання і таке ін. Вони готують документи, згідно з якими майже все добре і немає проблем, а прокуратура їх підписує і відмовляє в порушенні кримінальної справи. Такий мій прогноз. Кому можна довіряти в цій божевільній системі?

Прокурори в нашій країні згідно з законом здійснюють нагляд за законністю в місцях позбавлення волі і не повинні були чекати на фільм Усова. Адже вони два-три рази на тиждень бувають в Лук’янівському СІЗО і бачать умови утримання людей. Тепер вони можуть зберегти обличчя лише одним шляхом — узяти за руку Усова та інших журналістів, завести їх на територію в’язниці й сказати: «Хлопці, пішли по камерах, покажемо все, що вас цікавить, відчинимо будь-які двері». Але вони цього не роблять...