Олімпійці-заочники
Ще не вщух всесвітній відголос від відбіркових змагань американських легкоатлетів у Сакраменто, спортивна громадськість ще продовжує обговорювати драматичний забіг на двісті метрів, коли рекордсмен світу Майкл Джонсон та чемпіон світу Моріс Грін не змогли закінчити дистанцію через травми і не отримали олімпійських путівок. І це тільки найбільш гучний провал іменитих американців на олімпійському відборі. Можна продовжити список американських чемпіонів і рекордсменів, які не виступлять у Сіднеї з однієї простої причини: вони не пройшли відбір. А відбір у американців простий — потрапляєш у число перших трьох на відбіркових змаганнях — їдеш на Олімпійські iгри, не потрапляєш — залишаєшся вдома, хоч би ти й був десять разів чемпіон і рекордсмен. Наші «спеціалісти» щораз іронізують над занадто принциповими американцями, справді, хіба не ясно, що Моріс Грін без медалі із Сіднея не повернеться, то хіба варто йому влаштовувати відбір? Ті, хто сміється над американцями, не будуть заперечувати, що легкоатлети цієї країни зберуть найбільший урожай олімпійських медалей. А ми?
У нас в минулі вихідні теж відбувся передолімпійський легкоатлетичний чемпіонат. Та чи був він відбірковим? Давайте звернемося до опублікованих у пресі умов потрапляння до олімпійської легкоатлетичної команди. Отож, Держкомспорт повідомляє, що «необхідними умовами для попадання в олімпійську команду для наших атлетів є виконання кваліфікаційного олімпійського нормативу та місце у своїй дисципліні у першій двадцятці світового рейтингу. Решта вакансій, (а всього до Сіднея поїде трохи більше 50-ти спортсменів) займуть молоді спортсмени, для яких олімпійські старти будуть розглядатися як підготовка до наступної Олімпіади». Кінець цитати.
Тепер спробуйте з першого разу визначити критерії, за якими повезуть легкоатлетів до далекої Австралії. Почнемо з олімпійського нормативу і місця у рейтингу. Норматив, як відомо, можна виконати на міжнародних стартах високого рівня, а можна і на наших внутрішніх змаганнях. Наші спортсмени, як правило, нормативи виконують вдома. Повітря, певно, вдома краще, доріжки і сектори якісніші. Якщо ні, то чому окремі диво-результати окремих наших легкоатлетів, показані вдома, так ніколи і не підтверджуються у суперництві із кращими зарубіжними спортсменами на міжнародних змаганнях? Якщо говорити про світовий рейтинг, то що мається на увазі? Залік Гран-прі чи Золота Ліга ІААФ, чи просто список кращих результатів, зареєстрованих цього року?
Як би ми не рахували, легкоатлетів, здатних вийти до олімпійського фіналу, у нас набагато менше, ніж п’ятдесят. Серед чоловіків це штовхачі ядра Білоног та Вирастюк, метальники молота Пискунов та Скварук, стрибун у довжину Щуренко, естафета спринтерів та жердинник Бубка. Серед жінок — жердинниця Балахонова, а також Бабакова (висота), Кравець (довжина), Пінтусевич (100 і 200 метрів). Є також певні шанси у бар’єрному бігу на 400 метрів та штовханні ядра. Може, одного двох спортсменів я не згадав, прошу не ображатися. Все одно, як не підраховуй, а більше двадцяти кандидатів на олімпійський фінал ми не маємо. Якщо кожен третій із наших фіналістів принесе медаль — це буде великий успіх нашої легкої атлетики.
І ось тепер ми повертаємось до дивного формулювання «молоді спортсмени». Хто і за якими критеріями відбиратиметься до числа тих понад тридцяти «туристів», яких збираються повезти до Сіднея наші легкоатлетичні керівники? А чи не занадто дорогі ці поїздки «за досвідом» для бюджету нашої легкоатлетичної федерації та Олімпійського комітету, які постійно скаржаться на бідність? Якось не співпадає така щедрість із заявами про те, що нашим атлетам нема як набратися міжнародного досвіду, бо нема на що їздити на змагання за кордон. За гроші, витрачені на одного олімпійського «туриста», цілком можна відправити цілу команду на змагання до Угорщини, Чехії, Словаччини чи ще якої недалекої країни. Змагань цих проводиться вдосталь і перенасиченості перспективними українцями, яким потрібен досвід, вони не відчувають. До того ж відомо, що частина наших реальних претендентів на олімпійські медалі вже давно тренується і їздить на змагання на власні кошти, не чекаючи милостей від Держкомспорту.
Повернемося до чемпіонату України. На відміну від американського, його переможці не стають олімпійцями автоматично. Навіть лідери в окремих дисциплінах не можуть точно знати, чи поїдуть вони до Сіднея. Так і сказав хтось із легкоатлетичних босів у недавньому інтерв’ю: склад команди визначиться напередодні відбуття команди. А може, не такі смішні ті американці? Виборовши у чесній боротьбі на очах у всього світу олімпійські путівки, їхні легкоатлети спокійно готуються до стартів у вересні, не заглядаючи в очі чиновникам, які мають визначити, чи є вони «молодими спортсменами», яких варто повезти до Австралії. Наші ж атлети тим часом не знають, а може, добре знають, що там навирішували у кабінетах. Може, тому наш національний легкоатлетичний чемпіонат не зібрав, на відміну від американського, ні публіки на трибунах, ні всесвітньої телеаудиторії. Бо у американців все вирішується відкрито на біговій доріжці та секотрах стадіону, а у нас невідомо де. Звідси і певна різниця у результатах.
Достатньо зазирнути до протоколів минулих Олімпійських ігор чи двох останніх легкоатлетичних чемпіонатів світу, щоб побачити там кілька десятків прізвищ українців та українок, чиї результати свідчать про повну відсутність шансів на успіх. Таке собі у спортивному світі дозволяють хіба що представники екзотичних держав, які приїздять на Олімпійські ігри заради створення кількості. Привезли команду із одного спортсмена, вийшов той на доріжку стометрiвки, дванадцять секунд ганьби — і все. Головне — взяти участь. До чого це нам? Чому про олімпійців-заочників, які здобули право поїхати до Австралії зовсім не високими результатами, а якоюсь невідомою «молодістю», ніхто не говорить, ніхто не пише? Може, тому, що список українських журналістів, які поїдуть до Сіднея, теж затверджуватиметься в останній день?
