Останнє попередження

Чим ми гірші за сусідів? Мабуть, кожному українцю довелось не раз чути це питання. Більше того, можливо, сьогодні воно вже не риторичне. Справді, чим? Адже, мабуть, таки справді гірші, якщо у них на 21-й річниці незалежності не постає загроза втратити самоідентифікацію, а у нас — чи не щотижня доводиться боронити своє: мову, кордон, історію...

У своєму матеріалі («Війна за мову») наш постійний автор доктор історичних наук Тарас Чухліб поруч з історією про «мовну оборону» Українського дому згадує про свої власні бої за рідне слово, про те, як йому доводилося в дитинстві обороняти своє право говорити, щоб його не обзивали «провінційним», «бичьим», «жлобським»... Чухліб його відвоював, а на рівні держави нам цього зробити не вдалося. Інакше б у переддень 21 річниці незалежності молоді не довелось із розпачем і відчуттям тотальної несправедливості боронити рідне слово голодом.

Головний бій, який мав би бути для нас після здобуття незалежності — це бій за повноту політичної влади. Цього тижня відомий український державний діяч, дипломат та науковець Юрій Щербак, який був гостем Літньої школи журналістики «Дня», визнав, що на початку становлення незалежності влада помилилася. «Ми були засліплені незалежністю. Нам здавалося, що в нас є майже всі державні структури, і треба лише добудувати їх. Це була величезна помилка — будувати державу на старому радянському фундаменті», — зауважив він.

Прикро, але рівень наших націонал-демократів справді виявився неспівмірним з викликами незалежності та з усіма зазіханнями на її обмеження. Саме тому візит Володимира Путіна — особливо після Харківських угод і «мовного» законопроекту, а також позавчорашніх новин про «пропозицію» пересунути кордон Луганської області, наповнений тривожним очікуванням... Саме тому Володимир Путін дозволяє собі на дві години спізнюватися на зустріч до Януковича. Це — сигнал, який дає чітко зрозуміти ставлення російського президента і до Віктора Януковича особисто, і до України загалом.

Невирішені внутрішні проблеми роблять країну вкрай уразливою. Ось цим ми й гірші за сусідів (поляків, румунів, болгарів, грузинів...), які використали першу ж можливість і вирвалися із пострадянського болота. Звісно, пояснень тому, чому нам не вдалося, може бути безліч. Але якраз тут і є простір для вияву волі. Якраз тут — у питаннях державотворення — нам мала би знадобитися здатність битися, професійно обороняти своє.

Суб’єктивні спогади рядового учасника «мовної оборони» Українського дому 4 липня 2012 року

Чомусь думав, що усі мітинги, які розпочалися для мене далекого рухівського 1989 року, закінчаться 2004 року на помаранчевому Майдані. Та ні ж бо! У травні — червні 2012 року мав насичений графік: 26 травня доповідав на конференції «Південна Україна: козацька і післякозацька доба» в Одесі; 27 травня був з колегами у Бендерській фортеці (Придністров’я) та селі Варниця (Молдова); 29 травня побував у Очакові та переправлявся на Кінбурнську косу; 31 травня читав лекцію «Мазепинська доба» у Вільному університеті в Одесі; 14 червня виступав із доповіддю «Українці у Віденській битві 1683 року» на громадянських слуханнях в Львівській обласній раді; 26 червня був опонентом на захисті докторської дисертації історика Ярослава Федорука в Києві, а 28 червня в Олеському замку на Львівщині вже відкривав експозицію полотна Мартіно Альтомонте «Битва під Віднем» й знову повернувся до столиці, щоб стати учасником «мовної оборони» Українського дому...

4 липня о 6.35 год. ранку зателефонував Ярослав Федорук: «Тарасе! Ти що там робиш? Я тут ночував під Українським домом на захист української мови, а ти відлежуєшся?! Давай сюди, бо збирається «Беркут» і нас можливо будуть атакувати...». Чесно кажучи, й сам хотів їхати туди на 9.00 год., адже прочитав на Фейсбуці заклики про збір, однак швидко одягнувся й поїхав на метро «Мінська — Поштова» та вже о 7. 40 год. був на місці.

Ситуація навколо Українського дому була напруженою, адже міліцейського «Беркуту», «Омону», різних вевешників зібралося чи не втричі більше, ніж мітингуючих. Серед протестувальників (проти неконституційного ухвалення в другому читанні антиукраїнського закону про «язики» у Верховній Раді) вирізнялися своєю креативністю і подвижністю народні депутати від опозиції: вони створювали живі ланцюги, щоб засвітитися перед численними телекамерами, захоплююче пояснювали журналістам суть справи, виступали перед своїми однопартійцями з прапорами «Батьківщини», «Фронту Змін», «УДАРУ». «Народного Руху», «Свободи». Одним словом, пп. Кириленко, Соболєв, Яценюк, Гриценко, Тарасюк, Кличко, Тягнибок (а всього «недоторканних» депутатів було чоловік з 30 — 40) жваво метушилися й вдало «піарилися». Повагу викликав хіба що В’ячеслав Кириленко, який і розпочав голодування біля Українського дому, та Олег Тягнибок, який вдало командував «своїми» хлопцями та дівчатами, розставляючи їх на основних місцях можливого прориву беркутівців. Побачив знайомого Андрія Іллєнка зі «Свободи», з яким перекинувся кількома словами, привітався з Сергієм Пашинським з «Батьківщини», адже разом навчалися в університеті. Десь о 9. 30 зателефонував мамі й сказав, що я біля Українського дому, бо вона думала, що я пішов на «зарядку» до Дніпра. Як потім виявилося, більшість гламурних депутатів порозбігалися заздалегідь — лише харизматичні Тягнибок та Іллєнко рішуче билися на лівому фланзі мітингувальників, а Кличко грізно височів неподалік... Та це було вже згодом.

Разом із Ярославом та його товаришем, істориком Біляшівським, обійшли всі можливі «гарячі точки» й вирішили стати на шляху найбільш можливого прориву міліціянтів — зліва від центрального входу, біля другої колони, разом із найбільш організованими свободівцями, впритул до скляних вітрин — на правому фланзі оборони. І ми не прогадали — десь о 10. 30 (об 11. 00 в середині Українського дому мала відбутися планова прес-конференція Януковича, який став 2010 р. Президентом України за підтримки російських спецслужб, американських політтехнологів і великих виборчих порушень) з-за рогу, з боку «чорного ходу» на нас лавиною ринулися дебелі хлопці з дубинками — в чорних захисних одностроях та шоломах. Бігли вони так гарно, що можна було залюбуватися. Та це тривало всього декілька секунд. Ми з Ярославом взялися з іншими хлопцями під руки, пригнулися та нахилилися вперед. Спочатку були в другому ряду — я підпирав руками кремезного хлопця з написом «Свобода» на футболці. Однак, коли побачив, що два беркутівці почали пробиратися зліва від них по ринві скляної рами в наш тил, вискочив їм назустріч із криком: «Сволоти, а ну геть звідси!». Чи то вони мене перелякалися, чи, може, злякалися розтрощеного ними ж скла, яке під тиском мого плеча почало осідати, але швидко звідти забралися. Ми почали тиснути, адже за нашою спиною зібралося близько 200 чоловік, які напирали, а попереду — майже стільки ж беркутівців. Треба віддати належне одному з них, який опинився якраз навпроти мене — він дуже «ніжним» голосом кілька разів сказав мені: «Дивись, не поріжся; дивись, обережно, не поріж ноги...» (адже на мені були спортивні відкриті сандалі «Колумбія»). Можливо, саме тому, а я вже опинився з Ярославом у першому ряду, ми не били супротивників, але штовхали їх чим можна — руками, плечима, головами, грудьми, а також відбивали їхні руки, при цьому вмовляючи їх: «Не бийтеся, заберіть руки і т. ін.». Таким чином, відтіснили їх метрів на 20 — 25 назад. Допомогло й те, що свободівці почали співати Гімн України. Я також почав співати, але потім припинив, бо дуже здавлювало груди та не вистачало повітря. Окрім того, треба було зберігати сили для штовханини — користався мармуровою стіною Українського дому: впирався в неї спиною та щосили штовхав міліціянтів. Боковим зором бачив, як у широку спину Ярослава буквально влипла тендітна, але бойова жіночка (як потім виявилося, депутат Фастівської міськради). Подумалося — головне, щоб вона не впала...

Беркутівці, відчуваючи, що програють, а ми їх відтіснили до рогу будинку, звідки вони й прибігли, почали застосовувати інші прийоми — якийсь малий «дундук» весь час завдавав мені попіднизом удари ногами (а вони були в десантних «берцях» з товстою литою підошвою); у відповідь я кричав, що зараз його «закопаю», але не бився, а тільки відштовхував руками передніх двох-трьох солдатів. Однак цей «дундук» не заспокоювався, адже був дуже переляканий (це можна було зрозуміти за його розширеними очима) і почав бити мене кулаками в обличчя. Прийшлось пригнутися, але один міцний удар по щелепі все ж таки пропустив. У цей час якийсь капітан-беркутівець маленького зросту почав падати нам під ноги — Ярослав схопив його за «шкірки» й витягнув, а інакше б затоптали! Найголовніше в цій складній ситуації було — не впасти. Позаду хтось із наших хлопців почав страшенно матюкатися на нападаючих і казати, що вони «не українці», й, о диво(!), більшість із першої-другої шеренги, незважаючи на всю свою «занятість» обороною-натиском, почали присоромлювати його: «Та не матюкайся! Це не наша лайка! Хлопці-беркутівці теж українці!».

Та в мене страшенно не вистачало повітря в грудях — шалений тиск спереду і ззаду, удари в груди і голову збивали дихання, його майже не залишалося... А натаскані беркутівці стояли «на смерть», до них приєднувалися нові сили. І тут я побачив щілину десь на два чоловіки в рядах атакуючих — чомусь у голові майнула дурна ідея прорватися крізь грізну коробку нападаючих (їх було в ширину чоловік 12 — 14, а в глибину — 8 — 10) й показати, що вони є «слабаками» при усій їхній «крутій» екіпіровці та професійному вишколі. Спочатку відганяв від себе цю авантюрну думку, але потім, коли знову одного «беркута» висмикнули вперед, другий нагнувся, бо в нього кинули з наших задніх рядів пляшку з водою, — рвонув уперед! Відштовхнув одного, другого, однак посипалася лавина ударів дубинками, кулаками, ногами... Нагнувся, закрив голову руками й таранив стіну з людських тіл і... несподівано вирвався на інший бік. Але там стояли хлопці із «запасного полку», в яких від здивування повідвисали щелепи, — як це хтось міг прорвати такий тренований професійний заслін?!. Та сил вже майже зовсім не було, голова гула від ударів, чомусь скинув футболку, й замість того, щоб схопити якогось ближчого противника в бойові обійми, сам пішов у бік «автозаку», але тут ззаду навалилося два «свіжих» і скрутили мені руки. Та поки думав, що їм кричати, ззаду підбігла якась смілива дівчина (потім із переписки на Фейсбуці виявилося, що це красуня Тіна Пересунько, яка колись працювала у видавництві «Наш Час», де виходили друком мої книжки) й несамовитим голосом заволала на вуха здорованям: «Відпустіть його! Він — за українську мову! Він доктор історичних наук!». Очевидно, оця мало зрозуміла для беркутівців остання фраза їх дуже спантеличила (як, до речі, й мене — «хто ж це тут мене впізнав?»), а можливо, в міліціянтів був наказ не брати «заручників» — і вони просто виштовхали мене за «периметр». Кілька хвилин відпочивши й надихавшись повітря, повернувся назад, обійшовши справа «поле бою» з думкою відшукати Ярослава. А там уже на хлопців пустили гази з балончиків; свободівці теж не розгубилися й відповіли адекватно. Одним словом колони розійшлися на два-три метри, після чого було досягнуто домовленість не атакувати одне одного. Знайшов Ярослава, якому бризнули «черемхою» прямо в очі (й навіщо він перед тим зняв свої «вічні» квадратні окуляри?!), до нас підбігли журналісти й почали розпитувати, що й до чого.

Усі оборонці Українського дому та захисники нашої мови разом почали знову співати Гімн України на честь перемоги, адже ми не тільки не допустили беркутівців до центрального входу, а й виштовхали їх туди, звідки вони прибігли, — до «чорного входу». Після оголошення, що Янукович відклав прес-конференцію, натовп заскандував: «Зека геть!», «Мєнти — п...!» (хтось почав говорити, що це якось нетолерантно, але всі дружно засміялися, а я ще пожартував, мовляв, це у них така робота — терпіти, коли їх лають), і всі знову почали співати Гімн... Потім сказали, що Литвин подав у відставку... Ми перемогли!

Шалено хотілося пити, якась жінка кинула недопиту пляшку «Моршинської» до невеличкої купи сміття, а в мене пересохло все в горлі й гортані, тому не посоромився, підняв її та випив залишок. Потім підійшов якийсь хлопець із пляшкою, в якого попросив води для Ярослава... Бій закінчився, й ми пішли до туалетів на інший бік Європейської площі — побиті «беркутівськими» кулаками, ногами і дубинками, потравлені сльозогінним газом, в брудному одязі, в синцях і подряпинах, але неймовірно щасливі: захопливо розповідали одне одному, як хлопчаки, хто і як діяв у «ближньому бою» за нашу мову в нашій, але ще такій не своїй країні.

...«За мову потрібно битися», — цю незаперечну аксіому вивчив ще з дитинства, з 70-х років минулого століття, коли ріс у маленькому робітничому містечку Українка, що неподалік від Трипілля. Туди масово заселилися будівничі та електроенергетики з Росії, які будували Трипільську ДРЕС на Обухівщині. Їхні діти чомусь (?!) дуже не любили українську мову, яку називали селянською («деревенской», «мужичьей», «бычьей»), а всіх, хто нею говорив на вулиці чи в школі, обзивали «рогами», «крестами» або ж «жлобами». Не один раз прийшлося тоді давати здачі та битися за мову, яку дали тобі мати з батьком. Пройшло 40 років, а ми все б’ємося за свою природну мову, а може, за неї потрібно не битися, а воювати?! І от тоді все буде добре: в Україні — українська мова, в Росії — російська, в Польщі — польська, Румунії — румунська. Болгарії — болгарська, Грузії — грузинська ...Чим ми гірші від сусідів?

ПРЯМА МОВА

Чому я тут?

Учасники акції на захист рідної мови поділилися з «Днем» особистими історіями про те, що їх привело під Український дім.

Ольга Данилів — пенсіонерка, у Києві — з неділі. Розповідає, що приїхала у столицю з міста Болехів, що на Івано-Франківщині. Зараз уже на пенсії, а до цього працювала вчителькою російської мови. Каже — у нас завжди підтримували російську мову, заохочували її вивчення. Викладачам російської навіть доплачували 25% до зарплати. А от вивчення української ніколи не заохочували. Тому зараз найголовніше — захистити державну мову у нашій країні. «Я тут, бо мушу бути тут, мушу голодувати, аби відстояти рідну мову. Відколи вона себе пам’ятає, відтоді на неї зазіхали. Ось уже 350 років нашу мову утискають». Пані Ольга не розуміє — як можна зараз не протестувати, коли у народу відбирають мову. «Я запитую: невже ми, 80% українців, які тут живуть, не можемо мати державної мови? Так, є ще 20% представників різних національностей, однак їх ніхто не утискає! Зараз ми повинні, як казав Франко, утвердитися українцями у власній державі».

Втішає жінку те, що біля Українського дому найбільше молоді. «Дивлячись на них, розумію: за ними майбутнє». Однак їй лячно, що буде із протестувальниками далі. «Молодь голодує вже п’ять днів. І залишиться до кінця. Оці діти розуміють, що вони не можуть піти звідси, але їх ніхто не чує. Політиків тут майже немає. Не знаю, коли влада вислухає протестувальників. Але молодь не піде звідси, доки не врахують її вимоги».

Пані Ольгу тішить і те, що нема партійної символіки. На її думку, вона зайва, адже народ дуже розчарований у політиках. «Якщо тут будуть партійні прапори, то люди сюди просто не прийдуть. Вони тут із власної ініціативи, аби утвердити громадянське суспільство». Влада, натомість, загубила народ, переставши його чути. Тому наївно вірити у швидку перемогу протесту.

Попри це, Ольга Миколаївна сподівається, що депутати ще повернуться до розгляду цього закону. «Хоча Верховна Рада на канікулах, це питання так не залишать, хоча б через те, що його прийняли шулерським методом».

Проблема, на думку Ольги Миколаївни, не лише у законі, але й у занепаді всього українського. «Не чути тої української пісні, яку дівчата і хлопці співали до ранку, зробивши всю роботу. У Радянському Союзі дітям забороняли колядувати, однак всі ходили від хати до хати. Тепер заборон нема, але ніхто не колядує, лише зрідка і то заради грошей, а не для відчуття свята». Причина цього — відсутність національної ідеології. «Ми втрачаємо державу тому, бо не пропагуємо духовні цінності. Про це мали б говорити у родинах, але батьки доведені до того, що шукають шматок хліба. У нас зникає спілкування у сім’ї. Діти змалечку дивляться весь непотріб по телевізору. То що або хто їх має виховувати?»

Вчителька каже — варто брати приклад із сусідньої Польщі. «Там дитині змалечку кажуть: «Ти — поляк!» А ми до цього ставимося байдуже».

Ольгу Миколаївну дивує: чому зараз ми повинні відстоювати те, що й так повинні мати: свою мову, культуру, традиції. «Ми тішилися тим, що здобули державність. Але ще довго часу треба, аби Україна утвердилася як незалежна країна. Треба, щоб кожен із нас відчув себе у серці українцем, щоб ми знали, що все залежить від кожного з нас». Ольга Миколаївна завершує — хай там що, але продовжить протестувати.

«ЯКЩО ОРГАНІЗМ НЕ ЗДАТНИЙ ДО САМОЗАХИСТУ, ТО Є ВЕЛИКА ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ВІН ЗАГИНЕ»

Юрій КОВАЛЬЧУК, науковий співробітник, Київ, постійний читач «Дня»:

— Я буваю на акції щодня і слідкую за ситуацією від самого початку. Приходжу підтримувати, звісно. Настрої тут, біля Українського дому, теж варіюються попри усе. Це залежить від того, хто приходить: одні настрої були, коли патріотичні партії гули під боком, деякі зміни сталися, коли представники політичних сил поїхали, і залишилися самі мітингувальники. Але я думаю, що якесь ядро, цей вогник — він не згасав. Він підтримується постійно. Тут є водночас і біль, і готовність захищати головну цінність — мову. Але не тільки мову. Тому що мова йде — я перепрошую за каламбур — не тільки про мову. Йдеться про набагато серйозніші речі. По суті, йдеться про існування українського народу як такого. Треба називати речі своїми іменами. Прийняття мовного закону — це є створення законодавчої основи для лінгвоциду українського народу. Якщо змалювати понятійний контекст, то лінгвоцид — це частина етноциду. А етноцид — це частина геноциду. Тобто мова йде про геноцид, тільки в іншій формі. Це не Голодомор, але духовне і психологічне знищення людей. Ті, хто тут збираються, байдуже, володіють вони цією термінологією чи ні, але відчувають і розуміють, що борються за власне виживання.

Знаєте, українців дуже люблять хвалити за те, що ми помірковані, спокійні й не агресивні — не знаю, чи можна за це хвалити, бо це є і великий мінус. Бо якщо будь-який організм не здатний до самозахисту, то в нього є велика вірогідність просто загинути. Тому все, що тут відбувається — це розгортання механізму певного імунітету. Процес набирає характеру інтелектуального марафону. Люди говорять саме про сутність того, що відбулося, бо не всі це усвідомлюють. І те, що люди з різних сфер суспільства приходять сюди і викладають свою точку зору, — надзвичайно важливо. І для національної свідомості, її розвитку, для розуміння того, що маємо сьогодні та будемо мати завтра. Тут сьогодні, до речі, говорили, що другий Майдан буде. Як на мене, він тут уже власне почався. Але проблема в тому, що ще є люди, цілком непоінформовані щодо цієї події. За радянські часи і роки незалежності у людей, які не хочуть бачити Україну суверенною і окремою державою, сформувалися певні установки, які, на жаль, працюють.

«НАМ ПОТРІБНО ПОМІНЯТИ ВОДУ, ЯКА ВЖЕ ДАВНО ЗАСТОЯЛАСЯ»

Ігор, Львівська область:

— Ситуація з «мовним законом» ще раз доводить, що ми самі обираємо собі владу, яка нас гнобить. Наші парламентарі — це ті ж самі люди, які «перемандрували» ще із часів СРСР, вони просто змінили одяг і розмалювали усе іншими фарбами, але в душі не можуть відчувати цих жовто-синіх кольорів. Сьогодні в Україні є тенденція до еміграції. Щоразу більше якісних спеціалістів покидають країну, шукаючи себе за її межами. Гадаю, деяких із цих людей можна назвати космополітами, адже, попри найжахливіші обставини, справжній громадянин має залишитися і боротися з негараздами у своїй державі. Зараз саме такий час, коли маємо протистояти не російській мові, а саме російській мові як другій державній. Перевчити розмовляти українською старше покоління майже неможливо, але якщо починати з маленьких українців, то результат не забариться. До цього не можемо бути індиферентними і байдужими, адже коли любити і нічого більше не робити, то все залишиться на своєму місці. Нова генерація зовсім поряд: це молодіжні рухи, щирі голоси, які можна почути. Просто нам потрібно поміняти воду, яка вже давно застоялася: людей, які вже стільки років займають 450 крісел у Верховній Раді.

«...ШОК. НІБИ МОВУ ВІДІБРАЛО»

Сергій СВІДЗІНСЬКИЙ, 19 років, студент третього курсу КНЕУ, родом із Черкащини, голодує з 10 липня 2012 року:

— Я дізнався про прийняття закону вдома, на Черкащині. Спершу — шок. Ніби мову відібрало. Я взагалі говорити не міг цілу добу. Мама мене втішала, казала не хвилюватися так... Коли вже Литвин почав ухилятися, підписувати чи не підписувати, то я трохи заспокоївся. Але вирішив — треба їхати сюди. Приїхав, коли вже всі депутати розійшлися. Зрозумів, що самому треба щось робити, бо люди залишилися напризволяще. Партії попіарилися і пішли. Одногрупники, натомість, мляво до цього поставилися, інертно дуже. Пишуть друзі з-за кордону, хвилюються. Але вони далеко. Тому я думаю, якщо ти хочеш щось змінити — то приїжджай і роби щось. Я тут голодую вже майже добу. Поки що сиджу разом зі своєю дівчиною Мирославою, чудово почуваюся. Щоправда, вона дещо засмучена: їй оргкомітет заборонив голодувати.

«Я ХОЧУ, ЩОБ У МАЙБУТНЬОМУ ПОЛІТИКИ НЕ БАВИЛИСЯ НАШОЮ МОВОЮ, ІСТОРІЄЮ, КУЛЬТУРОЮ, ЄДНІСТЮ»

Олександр КАПІНОС, голова громадської організації «Патріот Волині», Тернопіль, голодує з 7 липня:

— Я приїхав за перемогою, тому до кінця відстоюватиму душу нашої нації — рідну українську мову. Прийняття нового мовного закону для мене лише свідчення того, що влада знову обдурила своїх громадян. Зараз я ще більше вражений, зокрема тим, що в опозиції відсутня політична воля, замість того, щоб піднімати народ, вони запроваджують якісь поправки, переголосування, марно розтрачуючи вирішальний час. Я сподівався, що опозиція на щось здатна, але вона покинула народ, визнавши поразку перемогою. Мені байдуже, чи підпише цей закон Янукович, Литвин також може грати у свої ігри, це їхній шлях досягнення певної мети. Щодо мене, то я прийшов сюди за своє, за дідівське, за майбутнє моїх дітей. Те, що сталося, ще раз доводить псевдодемократичний характер нашої держави, тому прокиньмося і зрозуміймо нарешті, що ніякі вибори чи голосування нас не врятують, допоможе лише революція, еволюція мене не влаштовує. Я хочу, щоб у майбутньому політики не бавилися нашою мовою, історією, культурою, єдністю.

«РІДНОЮ МОВОЮ НЕ РОЗМОВЛЯЮТЬ ХІБА ЩО ДУРНІ, ЗАГАРБНИКИ І РАБИ»

Людмила ШКОДА, лікар, Київ:

— Я нічого не очікую від цієї влади. Але вийти до Українського дому краще, аніж не робити нічого. Можливо, вона хоча б частково зверне увагу на народ. Шкода, що нас тут мало. Шкода, що наше суспільство залишається байдужим до цієї проблеми. Я за фахом лікар, але питання мови близьке мені не стільки професійно, скільки духовно. Я хочу, щоб не лише мої діти, але й онуки і правнуки розмовляли українською, адже рідною мовою не розмовляють хіба що дурні, загарбники і раби.

«ЦЕЙ ЗАКОН ПОКЛИКАНИЙ СТВОРИТИ В ДЕРЖАВІ УМОВНІ РЕЗЕРВАЦІЇ»

Володимир КУЛАЧКОВСЬКИЙ, державний службовець, м. Заліщики, Тернопільщина:

— Я депутат районної ради у Тернопільській області, 7 липня на черговій сесії разом з колегами-депутатами ми одноголосно написали доволі жорстке звернення до Президента Януковича, Верховної ради та генерального прокурора України. Ті, хто зрозумів, що цього замало, вирішили приїхати і надалі підтримувати своїх співвітчизників біля Українського дому, тому я тут. Новий закон про мови покликаний створити в державі умовні резервації, де в одній частині розмовлятимуть українською, а в другій — російською. Це ідеальний механізм так званих угорців на Закарпатті, адже сьогодні там активно видають жителям другі паспорти з угорським громадянством. Метою такої резервації є «вирощування» гнучкого українця, який піддаватиметься зовнішнім впливам, здебільшого російському владному режимові. Єдиний шлях, яким зараз можна рухатися — виходити на Майдан, до Українського дому і відверто заявляти, що ми — українська еліта і вміємо протидіяти мирним шляхом. А ті, хто, попри зовнішні втілення, все ж таки має українське серце, повинен вийти із Партії регіонів, зайняти проукраїнську позицію. Про Комуністичну партію України взагалі не варто говорити, адже вони завжди залишалися п’ятою колоною Москви. Зовнішній європейський вплив у нашій теперішній ситуації фактично нічого не може вирішити, ведуться певні бесіди, проте після висування Європою певних вимог процес знову зупиняється. Думаю, що візит в Україну президента Росії Путіна 12 липня тільки утвердить подібні вимоги, і повірте, що ці вимоги не сприятимуть покращенню ситуації в нашій країні.

«Я БУДУ ТУТ ДО КІНЦЯ»

Світлана ГИРІЧ, пенсіонерка, Київ, постійний читач «Дня»:

— Я з першого дня на цій акції. Сюди люди приходять з думками: «Ну, а може щось зрушиться?» Бо так вже не може бути — воно все має кудись йти. Щоразу, коли читаю вашу газету, я в кінці шукаю: а що ж буде далі, чи є кудись шлях, чи вони показують нам куди далі йти? А дивлюся... знов ми на місці.

Я, до речі, давно-давно читаю «День», з першого дня. Дуже поважала Клару Пилипівну, маю навіть її картку — вона мені подарувала. Я читала усі її заміточки. І її дуже схвилювала знаєте яка? Колись вона надрукувала, що на Оболоні, там де ставок, ось там Московський Патріархат поставив хреста, і там дівчатка вішали свою білизну. То вона мене питає: «А що вам найбільше з усіх моїх заміток сподобалося?» Я кажу, що оця. У відповідь вона так щиро розсміялася і сказала, що після того священики зняли того хреста.

А взагалі в цій країні усі живуть одним днем. Ось навіть тут, на акції, ніхто не знає, що буде через хвилину. Але я буду тут залишатися до кінця.

Підготували Ельвіра МАТРОСОВА, Марта КОВАЛЬЧУК, Юлія ЯРУЧИК, Анна РОМАНДАШ, Літня школа журналістики «Дня»