Пам'яті подвиг... і норма

У поминальну неділю у Мирівці Кагарлицького району Київської області відбулося відкриття та освячення хреста жертвам Голодомору 1932—33 років. У ті лихолітні часи тут вимерла третина села — 257 чоловік, з яких 107 дітей (дані станом на перше квітня цього року).

Це, можна сказати, безпрецедентна подія, тому що ініціатором створення пам'ятника виступив прогресивний тридцятидвохрічний киянин Олег ПЛУГАТАРЕНКО — у Мирівці у 33 мувід голоду загинув його прадід, крім того, звідти родом його бабуся по матері. «Моя покійна бабуся Параска Балясна розказувала, як у 1932 році врятувала свою матір Одарку Рогозу, вивізши її на санках до Києва (а це понад 70 кілометрів!), — розповів він «Дню». — Хотіла повернутися і за своїм татом, а моїм прадідом Омеляном Рогозою, але захворіла. Натомість надіслала харчі. А коли одужала, приїхала і застала вже його могилу — посилка не надійшла (тоді пакунки взагалі в села не доходили). Тому я хотів вшанувати усіх тих, хто так і не дочекався посилки, а таких односельчан було чимало...».

Олег взяв на себе майже все фінансове забезпечення (придбання каменя-пісковика, оплата роботи скульптора). Також йому допомагали друзі: Адам Сауер з Польщі, Тім Бьозе з Німеччини, Роберто Прівітера з Італії. До речі, усі троє приїхали на відкриття. Витрати на транспортування й встановлення хреста покрила Мирівська сільська рада.

Його встановлено відразу при вході на нове кладовище — якраз навпроти того місця на старому цвинтарі, де масово ховали тих, які померли голодною смертю (лише на лічених могилах таблички із прізвищами, десятки решта — безіменні, колективні). Це — традиційний козацький хрест. У центрі викарбувані жорно, що до певної міри нагадує сонце, зламаний колосок і напис-вирок — 33-й. «Це жорно — багатовимірне, символічне, — говорить виконавець проекту Микола Малишко, який також є автором надгробних пам'ятних знаків на могилах Івана Гончара та Василя Стуса. — Знаю його ціну в голод, як і тих колосків, які дитиною крадькома рвав на колгоспоному полі. Я родом із села Знаменка Новомосковського району Дніпропетровської області, де у ті страшні роки загинуло тисячі людей, серед яких і моїх двоє братів. Ця тема суголосна з моїми відчуттями».

До насипаної могили, на якій височіє пам'ятний знак, люди, насамперед літні, несуть паски, крашанки, цукерки, свічки — усе те, що кладуть на могили рідних та близьких, дарма, що ця — символічна. Адже тут поховані їхні мрії, надії...

Старенька жінка акуратно розкладає цукерки, по одному виймаючи їх iз кишені. Вісімдесятип'ятилітня Дуня САВЧЕНКО втратила в Голодомор батька, матір, брата і сестру. «Тато — Яків Салій помер 5 квітня, а мама Марія Салій — наступного ж дня, — говорить вона. — Залишилося троє дітей: мені було 8 років, братові Маркові — 5, сестрі Олі — 3. Невдовзі й вони померли. Їсти було нічого — хоч би яка травинка де повилазила. Якийсь бур'ян виткнеться, його відразу з'їдять. Ні собаки, ні кота довкола — усіх поз'їдали. Повсюди лежали пухлі люди. Хоч ще дитиною була, а на все життя запам'ятала розповідь нашого односельця Федька Вакуленка про те, як збирався ховати одну жінку, аж прийшла інша, впала навколішки і благала у ту ж яму покласти її синочка. Поклали їх удвох, пригребли сяк-так — тоді ніхто не мав сили». Від почутого стає моторошно. Бабуся Дуня (так просить її називати) пропонує піти на старе кладовище, де могили її рідних. «Обережно, ці горби — то безіменні могили», — попереджає. Я сахаюся назад і якусь мить стою оторопіло, дивлячись на пагорби, порослі барвінком. «А ось тут була величезна яма, куди звозили усіх, — продовжує вона. — Був такий чоловік на ім'я Дементій, який підбирав трупи і сюди віз, за що йому совєти давали півкілограма висівки. Якось одна жінка прохала його: «Дементію, не бери мене — я ще не вмираю». «До вечора вмреш, і доведеться знову по тебе їхати». Повантажив і повіз...».

Бабуня пам'ятає все до деталей, ніби це було зовсім недавно. Каже, що ці жахіття у неї завжди перед очима: «Ця «червона мітла» все у людей забирала. Ще як мої батьки жили, тато заховав двоє відер проса в криницю — витягли й звідти. А мати посадила нас, дітей, на мішечки з квасолею на печі, все поперекидали і квасолю забрали».

Ми прийшли. Тут під скромненьким камінним хрестом похований її батько. Поряд — насипана могила матері і сестри. Жінка кладе пасочки і цукерки на захоронення, а тоді притуляється до «батькового» хреста і щось тихо-тихо говорить. Прощаючись зі мною, тримає мене міцно за руку і каже: «Доню, треба завжди мати запаси крупи, муки, цукру... Маєш?..». Ось він — посил любові! Попередження! Ця жінка боятиметься голоду до кінця свого життя. Той страх існує не на раціональному, усвідомленому рівні, а на підсвідомому, інстинктивному. Очевидно, покоління, яке пережило лихоліття, вже від цього страху не зможе звільнитися. Ніколи! Більше того, часто, коли наступне покоління живе там же, в селах, з дідами-батьками, цей тривожний стан і йому передається. Доречно буде згадати відомого американського вченого, який, досліджуючи український Голодомор, став Великим Українцем — Джеймса Мейса. Він уперше дав точне визначення нашому суспільству — постгеноцидне.

І взагалі, в психології є такі поняття, як архетипи — глибинні символи, що стосують як повсякденного людського життя, так і національного буття. Наприклад, Вогонь, Земля, Сонце, Вода... Тепер — і Голод. У тому й то і жах української історії, що Голод теж став таким архетипом, адже це іде найглибше у підсвідомість.

Послухавши свідчення очевидців Голодомору, усвідомлюєш, що перекривається поріг болю. Ось лише кілька:

Марія МАЗЕПА, 83 роки:

— Мені тоді було 11 років, і я добре все пам'ятаю. Нехай там, у Верховній Раді, не розповідають, що був неврожай. Вродили і картопля, і морква, і буряк, і пшениця...Але ж «червоні» забрали все до нитки. Мати на печі ховала просо — рядном застелить, а діти полягають зверху. То що ви думаєте, ходили по хатах, зайшли і у нашу, стягли нас з печі і забрали те просо. Не знаю, як корову не взяли. Тільки завдяки корові й вижили.

Недалеко від нас жила жінка. В селі її називали Табульчиха. Вона поїла свого чоловіка і дітей. Із старшим сином різали по одному і варили... Потім її радянський суд засудив на років десять. Говорили, що вона відсиділа і повернулася в якесь інше село. Ось так, спершу доводили до канібалізму, а потім засуджували. Жалюгідно. Такі люди вже не були жильцями на цьому світі, а швидше — примарами.

Марія СОКУР, 80 років:

— У 30-ті роки мого батька вивезли у Сибір і там розстріляли. За що? За те, що мав разом зі своїм братом шість гектарів землі, корову, коня, пасіку, одним словом — був господарем. Але хіба ця червона голота знала, що таке бути хазяїном! Відтак маму з двома малими доньками вигнали з нашої хати, і ми буквально тулилися у добрих людей. А мама, щоб дітей прогодувати, майже щодня ходила пішки до Василькова, а це 40 кілометрів! Піде, щось комусь допоможе, заробить якийсь мізер і купить щось попоїсти. Тоді їли все: бур'яни, лободу, мерзлу картоплю... А як пухли з голоду! У 1937 році нам повернули шмат городу. Якось ми спромоглися стягнутися на дерев'яну хатку. Пригадую, я лежу пухла, а сестра мене б'є — щоб вставала і йшла на город поратися. Я досі не розумію, як вижила.

Ганна СЯБРО, 81 рік:

— Мої батьки, брати і сестри вижили, а тітка померла. Й сусіди померли.

Мати з пухлими ногами ходила у колгосп полоти буряки. За те їй давали по літрі затірки або, як її ще називали, баланди (трошки борошенця і вода). Сама не вип'є, а нам додому принесе. І я ходила в колгосп — залишки цукрового буряка збирала. Нагребу їх у відерця і віднесу. За те давали шматочок хліба. Я сама не з'їм, а меншим братам і сестрам віднесу.

За якийсь час дочекалися, що у нас почалася картопелька в'язатися, жито наливатися. Стали колосочки молоти, м'яти, на воді варити і так вижили. А якби це нас не підтримало, повмирали б.

Освятивши хрест, зачитали прізвища усіх 257 мирівчан, які померли у голод. Цифра не остаточна. Після цього сумного переліку до сільського голови підходили люди і дописували імена своїх родичів чи знайомих. «Мене до глибини душі вразила одна літня жінка, яка прохала додати прізвища і її загиблих рідних, — зазначає політолог Тім Бьозе з Німеччини. — Виглядало так, що вона про це вперше публічно говорила. З одного боку, це свідчить про те, що пам'ять жива, а з іншого — що ця трагедія ще не пережита».

«День» також поцікавився враженням у двох інших Олегових друзів, які за власний кошт спеціально приїхали на цю особливу подію. «Я зворушений, — говорить юрист Адам Сауер з Польщі. — Безумовно, підтримка національної пам'яті на державному рівнi — важлива. Зрештою, український Голодомор — проблема світового рівня, і він повинен бути визнаний ООН геноцидом. Але, на мою думку, підтримка національної пам'яті, так би мовити, «знизу», у маленькому селі Мирівка — це, можливо, найважливіше, оскільки ініціатива і сприяння цій ініціативі виходили від тих людей, які там живуть. А, отже, їм це небайдуже». «Коли ми, друзі Олега, дізналися про його наміри, вирішили й собі долучитися, дарма, що наша допомога, може, була до певної міри символічною, — додає адвокат Роберто Прівітера з Італії. — Бо, сказати б, я вперше почув про голод в Україні у 90-ті, коли навчався в ліцеї (Роберто — напівполяк і ліцей закінчував в Польщі. — Ред. ). Думаю, те, що Олег — типовий представник українського середнього класу, витратив певну, (до речі, немалу) суму на встановлення пам'ятника, перетворивши приватну ініціативу на важливу загальну справу — помітний штрих до портрета українського суспільства, навіть якщо такі як Плугатаренко, у ньому поки що винятки».

Олег Плугатаренко об'єднав навколо своєї ініціативи друзів за кордоном та жителів села Мирівка. Це може стати прикладом для наслідування молодому поколінню, не завжди ж нашому суспільству бути постгеноцидним.

Насамкінець «День» запитав в Олега Плугатаренка, як бути далі зі своєю історією про Голодомор. «Насправді, ці втрати, завдані Голодомором, відчутні досі, — розмірковує він, — і позначилися на нас як на кількісному, так і на якісному рівнях. А найстрашніше, що сталінською системою українцям був прищеплений вірус страху, особливо вірус страху щодо опору. Звичайно, хоч і поволі, та все ж ми одужуємо. Тому про голод в Україні, його причини і наслідки треба сміливо, відверто говорити, щоб позбутися ще й вірусів брехні та злодійства, бо ми почасти продовжуємо жити при «вкраденій» історії. Це вселятиме, особливо у молодих, невсипуще жадання справедливості».