Парад щирих імітацій
В київській галереї «PinchukArtCentre» відкрилася персональна виставка відомого бразильського художника Віка Муніса «Вік Муніс: Експертиза». На ній представлені 50 творів, створених у 1993—2007 роках, що являють собою свого роду ретроспективу.
Вік Муніс (Vik Muniz) народився в 1961 році в одному з найбільших міст Бразилії Сан- Пауло. Наразі мешкає і працює в Нью-Йорку. З початку 1990-х Муніс представляє свої роботи по всьому світу, зокрема в Центрі сучасного мистецтва BALTIC (Великобританія), в Музеях сучасного мистецтва Нью-Йорка, Монреаля, Сан-Дієго, Сієтла; мав експозиції в Токіо, Парижі, Афінах і Дубліні, а в 2001 р. представляв Бразилію на 49 муВенеціанському Бієннале.
У своїй творчості останні 20 років Муніс виходить з переконання, що більше не існує об'єктів для зйомки, тож їх треба створювати. Отже, спочатку він компонує певне зображення в реальності з найрізноманітніших матеріалів — арахісового масла, сміття, джему, вати, цвяхів, ниток, грунту, цукру, шоколаду, навіть з таких дорогих, як чорна ікра, золото та діаманти. Зробивши знімок, знищує оригінальне зображення, тож лишається тільки світлина.
А втім, про оригінальність тут слід говорити обережно. Бо імітація картин Коро, Джона Констебля і Піранезі (з пряжі), Енді Ворхола (з джему), Гвідо Рені (сміття), Родченка (портрет Маяковського повторений з чорної ікри), при всій самобутності речовин, усе ж імітаціями і залишаються. Більш того, в своїй діяльності Муніс також стрибає зі стиля на стиль, з прийому на прийом, наче складає довідник з історії сучасного. Він робив і колажі, і бріколажі, і найрізноматніші інсталяції, і ленд-арт (є в нього зроблені за допомогою бульдозерів прямо на землі велетенські фігури розміром 300 на 400 метрів, сфотографовані з гвинтокрила) — все лише заради того, щоб зняти і знищити першоджерело.
З огляду на все це, можна вважати, що Муніс є плоть від плоті того таки мистецтва, дитя постмодерна — нічого свого, тільки цитати, цитати й цитати, фотокопії того, що вже саме по собі є копією. Окрім цього, в актуальних художників не менш важливим, ніж твір, є жест, якась ефектна придумка, що на цей твір вказує, привертає до нього увагу. І тут гість із Бразилії прагне надзвичайної актуальності: те, що він робить — по суті, тільки жест і нічого більше: важливо не те, що зображено (бо зображення і так уже добре відоме в інших художників), а те, з якого матеріалу і якими зусиллями воно було зроблено. Повне торжество технології, в якому навіть результат не надто важливий.
Але все це в певному сенсі чесніше, аніж виставляти погано намальовані картини чи домашнє відео власного виробництва, видаючи це за останню художню істину.
