Партія обурених
Це не регіонали, не комуністи, не прихильники Юлії Тимошенко; це — байдужі. Велика партія байдужих, десь близько сорока п’яти мільйонів населення з сорока семи, складається з величезної маси громадян, які живуть поза політикою, не чекають від неї нічого позитивного й міцного, бояться її, як нудьги або розорення.
Зрозуміло, у байдужих може бути свій політичний ідеал. Серед них немало прихильників Партії регіонів, «Нашої України» та багатьох інших партій. Але так само як багато православних або католиків, які засумнівалися в церковній догмі, вони не беруть участі в житті цих партій чи тому, що зневажають людей, чи тому, що самі дуже високої думки про справедливість і свободу своєї держави, чи нарешті тому, що з міркувань вигоди або просто особистої пристрасті вони вважають за краще мирно відсиджуватися в своєму тихому кутку. Іншими словами, за винятком кількох честолюбців, які мріють про славу, і жменьки наївних, які чекають від обраного ними уряду загального щастя, навряд чи не вся нація загалом вимагає лише одного — спокою. Ми хочемо жити.
Запитайте селян у селах, і вони вам скажуть: «Держава Україна обіцяла нам мир, і ми голосуємо за нього. Але разом із тим, ми хочемо, щоб вона налагодила наші справи, щоб своїми постійними витівками вона нам не заважала торгувати. Найкращий уряд це той, який не шумить».
Запитайте рантьє і домовласників, запитайте художників і письменників, ви всюди знайдете це тяжіння до цілющого спокою, який в одних втілюється у відпочинку, в інших — у праці. Вся Україна в один голос вимагає свободи для думки й діяльності і хоче триматися осторонь від усієї цієї плутанини принципів та осіб, які кожного місяця загрожують національному благополуччю.
Ось як виглядає велика партія байдужих. Вона відчаялася знайти досконалість і терпить людей, до рук яких потрапляє влада, вона лише вимагає, щоб ці люди дали їй, принаймні, спокій: і якщо вони недостатньо спритні, щоб задовольнити її, неминуче настане день, коли байдужі вівці роз’яряться та пожеруть вовків, які дуже вже довго виють їм у вуха.
У нашій країні всі принципи довершеного державного діяча зводяться до одного правила: використовуйте одних проти інших. Це просто й зручно. Честолюбці стали в чергу біля дверей влади, причому кожен заходить лише тоді, коли зуміє знищити свого попередника. На наших очах Віктор Янукович нищив Президента Віктора Ющенка, потім Юлія Тимошенко намагається знищити Президента — і так до безкінечності. Президенти тепер, що старі чоботи: коли вони продірявляться, їх викидають на смітник.
І ця тактика планомірного винищення панує всюди — від верху до низу. Вона вельми характерна для нашої епохи. Таким чином, на кожний уряд доводиться: з одного боку — купа старих чобіт, накопичених за деякий час, а з іншого — низка нових, що чекають, щоб їх приміряли, а потім зносили. Звідси всі наші потрясіння, всі недуги, від яких ми стільки страждаємо; вони дадуть нам зазнати щастя, цього обіцяного щастя, якого ми чекаємо ось уже десять років. А якщо ці хитруни свого часу самі будуть винищені так само швидко, як інші? А якщо їх, у свою чергу, виженуть на смітник, чи не доведеться нам так само знову й знову переходити з рук у руки й чи не смикатимуть нас на всі боки?
Сімнадцять років! Подумайте лишень, адже ми терпимо вже сімнадцять років, переносимо катастрофи, підставляємо себе під вогонь, розуміючи, що створити державу не так легко, як посадити яблуню.
Цілих сімнадцять років ми переносимо різноманітні болісні маніпуляції, нас струшували, оглушували, замикали на замок, — і тепер ось ці люди збираються почати всю процедуру спочатку. Не життя, а одне горе! Їм, зрозуміло, також потрібно не менше десятка років на те, щоб захопити владу й пристосувати нас до своїх смаків. А там немає жодних гарантій, що не з’явиться нове покоління політиків, яке скаже Україні незгідних: «Як, і це ви називаєте Україною? Та годі! Є лише одна Україна — наша, і ми повинні її випробувати». Ми будемо всього-на-всього піддослідними морськими свинками, ми підемо в небуття, забрані якоюсь катастрофою, так і не встигши ступити на твердий грунт науково обгрунтованої істини.
Стверджують, що наша держава за своєю суттю є соціальною категорією, що остаточно ще не склалася й завжди спірна. В той день, коли політикани зможуть переконати в цьому Україну, в той день, коли вони зуміють довести країні, що держава не в силах дати їй незалежного й остаточного ладу, більшість швидко перейде на бік возз’єднання з сусідньою країною. На щастя, з народу не можна зробити те, що тобі хочеться, так само, як не можна змінити за своїм бажанням спинний хребет якого-небудь птаха або риби. Це — сили природи, які рухають людством, і тут уже потрібно зважати на них і застосовувати їх, якщо не хочеш трудитися даремно.
Ось до чого ми докотилися через сімнадцять років: партія байдужих стала партією обурених. За кожної нової урядової кризи, за кожної нової авантюри буває дуже повчально бачити переляк усіх чесних людей. Вони голосували за Україну, вони уявляють, що Україна існує; більше вони нічого не в змозі зрозуміти. Київ усього в ста кілометрах від них, але здається, що він десь на краю світу, в якійсь країні навіжених. Що там твориться? Чого вони хочуть? Ще одного уряду? Виходить, колишній був поганим? Так чому ж тоді його затвердили? Цей, зрозуміло, буде не кращий, адже не встиг він набрати чинності, як уже сповіщають його падіння? І люди знизують плечима й починають гніватися, а назавтра вже, якщо їм знову дошкулятимуть цією боротьбою честолюбства, значення якої від них вислизає, вони почнуть мріяти про диктатора.
У містах великі та дрібні торговці, значна кількість байдужих, зацікавлених у тому, щоб політична смута стихла, краще розуміють причини галасу, який нас оглушує; вони чудово бачать, що, якби не так багато людей хотіли поділити між собою Україну, все б відразу налагодилося. І це обурює їх ще більше. Вони також довго знизують плечима. Отже, весь цей шабаш починається знову! Витримати його немає жодної можливості, доводиться затикати вуха й зачинятися у своїй кімнаті. Але тепер не можна вже бути байдужим. У найзакоренілішому скептику, в найтерплячішій людині підіймається лють проти нестихаючого вуличного шуму.
Ми втомилися від власної байдужості, втомилися виносити стільки галасливої нікчемності в ім’я порятунку нації. Ми хочемо Україну, але хочемо її цієї миті, без будь-яких марудних церемоній, без цього нескінченного банкету, де кожен із вас береться пити та їсти, перш ніж сама країна сідає за стіл. Яка нам справа до Януковича, Тимошенко, Литвина, Симоненка, Кириленка! Уже коли їм зрештою доведеться пожерти один одного, краще б із цього й починали: за два прийоми один проковтнув би іншого й очистив місце. Клацнуть кілька разів зубами — дивишся, і Україна. Неправда, що всі ці добродії печуться про наше щастя, правда тільки, що власна персона означає для них більше, ніж Україна, і якщо вони хочуть країну, вони хочуть її для себе. Пожирайте один одного як належить, бо ще один переворот, — і ми повстанемо.
Нас сорок п’ять мільйонів мирних людей, людей доброї волі, й ми дозволяємо докучати нам якомусь мільйону сумнівних особистостей. Усі ми хочемо спокійно працювати, ми створюємо уряд для того, щоб він забезпечив порядок, і виявляється, ми повинні терпіти жменьку політиканів, які витягують вигоду зі смути, так само, як адвокати витягують її з кляуз. Ми дозволяємо їм ухитрятися у своєму мистецтві, віртуозно грати на кризах і потішати себе, урочисто проходячи низкою через уряд, збиваючи нас із пантелику, щоб доставити собі задоволення рятувати нас три рази на тиждень і заслужити право на нашу вдячність!
Так нехай же хто-небудь із нас підніметься й перетворить велику партію байдужих у велику партію обурених. Він висловить волю всієї Франції загалом, якій як ніколи потрібні мир і рішуче бажання розуміти один одного, думати, працювати, піти від пустих і безглуздих партійних розбратів.
Якщо, однак, вони вперто стоятимуть на своєму, якщо вони ударяться в крайнощі — ну що ж, тоді потрібно з ними покінчити. Це було б прекрасно — революція скептиків, революція байдужих, які обурилися! Вільні громадяни, яких дуже довго мучили і які вирішили постояти за себе!
ЗІЗНАННЯ
Автор повинен зізнатися, що текст цього матеріалу у своїй більшості йому не належить. Цю статтю великий французький письменник Еміль Золя опублікував у газеті «Фігаро» 4 жовтня 1880 року. Текст, написаний наприкінці XIX століття, не лише не втратив своєї злободенності, а стосовно нашого сьогоднішнього дня звучить ще актуальніше. Францію замінено Україною, прізвища політичних діячів Третьої республіки й назви партій замінено на наші. А так усе залишилось без змін.
Так само як французи часів Золя, народ України втомився від нескінченних політичних баталій, нападок владоможців один на одного та безперервної боротьби за владу. Все це зробило народ байдужим, який від влади і держави нічого хорошого для себе не чекає. Але так довго тривати не може. Перший удар дзвона пролунав 2004 року. Політики дещо стрепенулися, а потім знову зайнялися звичною справою, не звертаючи уваги на народ. А він на межі свого терпіння й величезна партія байдужих дуже швидко може перетворитися в партію обурених. І такій партії нинішній політичний бомонд, що швидше нагадує тераріум, буде не потрібен. Вона зажадає і зробить повне оновлення акторів політичного театру. В нинішніх режисерів і менеджерів політичної сцени ще є час прислухатися до все зростаючого гомону народу, але години вже почали зворотній відлік.
Франція пережила п’ять революцій, можливо, нам вистачить останньої! Час будувати сучасну державу, а не нагадувати Францію позаминулого століття.
