Партнер, від якого неможливо відмовитись
Навряд чи можна розглядати приїзд Володимира Путіна до української столиці таким, що докорінно змінить атмосферу російсько-українського діалогу. Ми можемо судити з перебування Путіна у Мінську та Лондоні. Чи змінилися взаємини Росії з Білоруссю та Заходом — (а візит до Великої Британії це не просто візит до конкретної країни, це ще й перший візит на Захід)? Ні, істотно не змінилися. Однак чи з’явилися нові акценти? Безперечно. За цими акцентами й будемо ми вже у наступні дні намагатися відбудувати модель російсько-українських взаємин часів Володимира Путіна. Однак поки що можна сказати лише про дуже важливий жест, яким є приїзд до Києва. Путін не міг не почати з Мінська — гасло союзної держави зобов’язує! Не міг не поїхати на Захід. І те, що вибрав Англію, також зрозуміло — кінець кінцем, саме британський прем’єр Тоні Блер приїздив до Путіна в Санкт-Петербург на прем’єру опери «Війна і мир» — і було очевидно, що Блер делегований клубом західних керівників для встановлення нормальних взаємин із поки що незрозумілим, заплямованим Чечнею Путіним. Блер хотів зіграти для Путіна роль такої собі Маргарет Тетчер — адже саме його попередниця вивела свого часу «в люди» Михайла Горбачова. Що ж, Путін дав Блеру цю можливість.
Проте включення Києва у перелік столиць виглядає як жест, що має продемонструвати російські зовнішньополітичні інтереси повною мірою — Україна, як бачимо, майже в центрі цих інтересів. Це означає, що з нами розмовлятимуть жорстко. Однак це означає й те, що з нами найближчим часом не будуть сваритися — адже нове російське керівництво має продемонструвати Заходу, що здатне побудувати цивілізовані взаємини із Києвом. Те, що українська столиця виявилася на третьому місці в переліку столиць, відвіданих Володимиром Путіним, — насправді дуже почесна «бронза». Адже варто ще раз підкреслити, до Мінська чи до Лондона Путін не їхати просто не міг. А з Києвом був здатний почекати — однак вирішив їхати і, як відомо, дуже довгий час Київ стояв навіть на другому місці у графіку турне, випереджаючи Мінськ. Втім, ера Володимира Путіна стане, за визначенням українського Президента, для України «холодним душем». Учорашній путінський «душ», справді, виявився для України холодним... Не підігріло його навіть таке гаряче питання, як газова заборгованість нашої держави перед Росією, яке було найголовнішим. Було, є і, напевно, буде. Леонід Данилович, щоправда, висловив, підсумовуючи двосторонню зустріч, своє «глибоке задоволення» з приводу того, що, незважаючи на існування низки проблемних питань, зокрема щодо українського боргу за газ, сторони «знайшли можливість як їх вирішувати в майбутньому». Сприймати таку заяву, як факт початку закінчення боргової українсько-російської епопеї, вочевидь, зарано... Скоріше, тут ішлося про підбиття певних підсумків неодноразових попередніх візитів — Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко до Москви, глави «Газпрома» Рема Вяхірєва, віце-прем’єра Росії Михайла Касьянова до України. Проте, чи підбивалися все ж таки ці підсумки, сказати точно неможливо. Хіба що, судячи із деяких (між іншим, як ніколи раніше, підкреслено гострих) заяв Леоніда Даниловича. Після київських переговорів він відзначив, що українське керівництво вживе «жорстких заходів» у найкоротші строки (сьогодні або завтра) із недопуску реекспорту російського транзитного газу в сусідні країни. «Цьому має бути поставлений заслін», — підкреслив досить грізно і досить конкретно український глава держави. Володимир Володимирович, натомість, виявився не таким відвертим і про конкретні кроки в бік України все-таки старався не говорити. За винятком фраз про стратегічність та зміцнення відносин між Україною та Росією. Окрім газового питання, не обійшов пан Путін і тему українського референдуму. Він привітав українського главу із результатами українського плебісциту. Перед польотом до Севастополя новообраному президенту Росії пощастило побувати в Києво-Печерській лаврі, повідомляє «Інтерфакс-Україна». Під час прогулянки він зустрів чоловіка із лозунгом: «Убивць чеченців до суду!» Російський лідер, не говорячи ні слова ні півслова, підійшов до нього і дописав ручкою — «Разом з Росією і Чечнею проти екстремізму і тероризму». «Демонстрант», спантеличено-наляканий, лише спромігся вимовити: «Сподіваємося на дружбу між Україною та Росією». Очевидно, холодний путінський душ спрацював і тут...
До речі, характеризуючи ступінь близькості Росії і України, Володимир Путін назвав її «кровозмішенням». З цього приводу варто згадати, що не даремно і церква, і вчені категорично проти інцесту — наслідком «відносин» між близькими родичами часто бувають неповноцінні діти...
КОМЕНТАРІ
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Візит Путіна — це початок нового етапу відносин Росії й України. Я думаю, що Володимир Путін хоче з’ясувати позиції української сторони з деяких проблем, не маючи при цьому протоколу підписання якихось конкретних домовленостей. Зазначу, що Україна має певні важелі, які може використати для того, щоб відстоювати свої інтереси у взаємовідносинах з Росією: плата за нафто- і газопроводи, плата за магістральні лінії, які проходять через Україну. Крім того, коли я був президентом, ми підписали угоду про розподіл Алмазного фонду СРСР, але до цього питання Росія чомусь не повертається. Була також прийнята угода про закордонну власність, але Росія і її не виконує. І врешті-решт, у 1991 році гроші мешканців України за одну ніч опинилися в Москві. Це досить значна сума — 95 млрд. карбованцiв. Ми можемо підняти це питання, звернутися до міжнародних організацій і використати його як метод тиску на Росію. Це цілком виправданий і обгрунтований підхід. Інша річ, що, на мій погляд, українське керівництво сьогодні ще не готове до того, щоб застосовувати такі інструменти.
Дмитро ТАБАЧНИК, народний депутат:
— Якщо Єльцин з якихось причин не використав нашу економічну залежність для того, щоб забезпечити політичне домінування Росії над Україною, то Путін обов’язково намагатиметься це зробити. Уникнути цього Україна зможе тільки тоді, коли істотно поліпшитися стан її економіки і будуть широко використані джерела енергії не тільки з Росії: якщо господарями економічних об’єктів в Україні будуть великі транснаціональні корпорації, то їх не можна буде ставити в ту чи іншу ситуацію лише вольовими зусиллями російської влади. Навіть більше, з будівництвом нових нафто- і газопроводів, які не проходитимуть через територію України, економічна залежність нашої країни від Росії буде збільшуватися. Внаслідок цього Україна буде більш жорстко прив’язаною до економічних, а тому і владних рішень російського керівництва.
В України є тільки один шлях — швидкими, семимильними кроками рухатися в Європу. Відкинувши флер надмірної «політичної цнотливості», потрібно «віддаватися» Європі або «великій сімці». Хоча, звичайно, в нинішньому вигляді Україна, можливо, не є жаданною гостею для Європи.
Поки що, до інавгурації та формування уряду Росії, ми, вочевидь, бачитимемо досить коректного і доброзичливого Путіна, який хоче познайомитися зі своїми найближчими політичними партнерами, завоювати у них певну особисту довіру і повагу — для того, щоб спокійно закінчити свої внутрішні справи. А до наступальних дій, швидше від усього, він рішуче перейде наприкінці літа — на початку осені, коли проблема енергоносіїв робитиме кожне слово і кожну пропозицію російського керівництва більш вагомими й ефективними. Саме тоді ці слова набудуть змісту не відсторонених намірів, а пропозицій, від яких не можна відмовитися.
Анатолій ГРИЦЕНКО, президент Українського центру економічних та політичних досліджень:
— Найважливішим питанням для України в економічній співпраці з Росією є зниження ціни на російський газ. На сьогоднішній день це $ 80 за тисячу кубометрів. Україна не має наміру вступати до союзу Росії і Білорусі, отже, не претендує на білоруський «політичний» рівень ціни газу — $ 26,9. Однак і країнам Західної Європи «Газпром» продає свій газ за нижчою ціною, ніж Україні, в середньому за $ 77,5.
Обидві сторони повинні навести порядок і у своїх «газових відносинах»: Україна — припинити несанкціонований відбір газу, а також своєчасно за нього розраховуватися. Росія ж повинна зменшити ціну за рахунок зняття «політичної» надбавки і «неустойки» за несплату. Перспективною формою двосторонньої співпраці мені видається розвиток міжрегіональних контактів: ділові візити в Україну не тільки лідерів російських регіонів, а й керівників впливових міжрегіональних асоціацій, їхні зустрічі з головами обласних адміністрацій України, співпрацю промисловців, підприємців, зацікавлених у розвитку обох країн.
Крім того, затяглася пауза у роботі двосторонніх органів. Йдеться, передусім, про змішану міжнародну комісію зі співпраці і про стратегічну групу з питань україно-російських взаємовідносин. Тут однією з проблем є відсутність віце-прем’єра, який займається цими питаннями в уряді Росії.
Треба поглиблювати співпрацю і у військово-технічній сфері. Якщо ми дійсно маємо намір бути стратегічними партнерами, то треба бути готовими йти на певні поступки і компроміси. Наприклад, створення і розвиток проекту будівництва нового військово-транспортного літака Ан-70, у який вже вкладено сотні мільйонів доларів. Нам треба посилювати загальну позицію напередодні тендеру на Заході. А російська сторона не забезпечує фінансування на належному рівні. Це загрожує зривом перспективного проекту.
Андрій МИСЕЛЮК, «День», Денис САМИГIН
