Патріотизм має бути з «кулаками»,

Коли читаєш українські газети, то мимоволі звертаєш увагу на періодичне повторення деяких тем у гострих критичних публікаціях, що свідчить про те, що в багатьох сферах у нас не змінюється нічого або майже нічого. Однією з таких тем є підпорядкованість іноземним інтересам, в основному російським, сил, що формують суспільну свідомість в Україні.

Наприклад, у газеті «День» №63 були опубліковані відразу дві статті, які торкалися цієї теми: «Медійна тусовка так і не очистилася від фальсифікаторів професії» Романа Чайки та «Чому нам не цікава власна історія?» Станіслава Ошкадьорова. Обидві публікації — то «невеселі думки про кіно, нашу культуру та національну політику», хоча такий підзаголовок має тільки одна з них. І згадалася мені інша публікація у «Дні», в №220 за 2005 рік під заголовком «Виклики чи загрози?». Як там повідомлялося, 28 листопада в Українському домі відбулися президентські слухання на тему «Виклики, породжені свободою». Виступила на цих слуханнях, серед інших, і письменниця Оксана Забужко. Тези її виступу тоді надрукувала газета «День». То була невелика, але правдива й сильна стаття. Наведу тільки одне речення: «Майже повністю було здано сусідній державі національний книжковий, кіно-, аудіо-, відеоринок. Мільйони українських громадян посаджено, в кращому разі, на убогий духовний пайок «із сусідського столу», в гіршому — взагалі фізично позбавлено доступу до всіх і всяких духовних цінностей, чим зведено націю до рівня тубільського племені, щедро забезпеченого хіба що рекламою «вогняної води» та ще ритуальними співами й танцями а-ля Кіркоров-Басков».

Уявляю собі, як уважно слухав Президент відому письменницю. Але чи помітні реальні зміни на краще? Ні... Чи, може, в черговому теле- або радіозверненні нам пояснили, чому ми ще не помічаємо цих змін? Теж ні. Ось чому проценти деяких політиків, отримані на виборах, зовсім не відповідають їхнім бажанням. Багатьом із нас уже набридли зустрічі та конференції задля «галочки», обіцянки задля «красоти слога». Бо йдеться про дуже важливі речи — про існування вільної та незалежної України.

З цього приводу згадалася мені ще одна стаття під назвою «Чому Монтеск’є сказав, що демократичний лад ґрунтується на доброчесності», яку написав відомий французький письменник Андре Моруа, який мав велику життєву мудрість.

Влітку 1940 року він плив на судні в Канаду після того, як його країна, вільна й демократична Франція, ганебно капітулювала перед нацистською Німеччиною, практично не зчинивши опору. То був рік великої національної ганьби французів, які виявилися морально нездатними захищати свою вітчизну.

Ще переживаючи гіркоту принизливої поразки своєї батьківщини, Андре Моруа вів бесіди з іншими втікачами, намагаючись з’ясувати, в чому полягала причина такого швидкого краху Франції. Наприкінці цієї подорожі він сформулював свої висновки. Серед дев’яти принципів, які, на його думку, можуть врятувати демократичну націю, два торкаються саме суспільної думки: «Спрямовувати суспільну думку. Керманич має вести маси за собою, а не йти в їхній вузді»; «Оберігати суспільну думку своєї країни від іноземних впливів. Відстоювати свої ідеї — законне право кожного; отримувати за це гроші від іноземних держав — злочин».

Зрозуміло, що керманичі, під якими постійно гойдається крісло, не мають часу та сил на спрямовування суспільної думки в бік, необхідний для укріплення держави, бо всі їхні думки та енергія спрямовані лише на одне — як утриматися при владі. На цей результат вони й намагаються спрямувати наші думки. Звідси висновок: при теперішньому стані нашої країни нам украй небезпечно мати слабку центральну владу, слабких, бездарних та нечесних людей при владі, які всі свої здібності використовують тільки для того, щоб спрямувати суспільну думку в бік, вигідний для себе особисто, або просто нехтувати нею.

До речі, й інші сім принципів, які записав Андре Моруа, теж варті уваги. Ось вони:

«Бути сильними. Народ, який не готовий умерти за свою свободу, втрачає її».

«Діяти швидко. Краще десять тисяч літаків своєчасно, ніж 50 тисяч після битви».

«Боротися за єдність країни. Партії — пасажири одного корабля. Якщо він піде на дно, потонуть усі».

«Негайно здійснювати заходи проти будь-якого незаконного насильства. Проповідь насильства рівносильна злочину».

«Оберігати молодь від тих, хто розхитує єдність народу...»

«Довіряти державну владу людям бездоганної моральності...»

«Свято вірити в ідеї та спосіб життя, які відстоюєш. Саме віра дає армії силу, а часом і зброю. Свобода мусить мати вірних служителів. Вона варта цього набагато більше, ніж тиранія».

Прочитавши все це, розумієш: Франція 1936 року, напередодні своєї катастрофи, чимось дуже нагадувала Україну наших днів. Французи безглуздо сварилися, політики гаяли час, бо сподівалися, що нічого поганого найближчими роками ні їм, ані Франції не загрожує. Вони милувалися фільмом Лені Ріфеншталь «Тріумф волі», де з натхненням оспівується з’їзд націонал- соціалістів у Нюрнберзі 1934 року. У цьому фільмі натовпи німців вигукують хором: «Народ, рейх, фюрер!», марширують численні загони гітлерюгенду та штурмовиків, по-батьківські посміхається рятівник нації... Але французи вважали все це лише національною особливістю німців: потяг до сильної постаті при владі, марширування та паради. Демократичний французький уряд віддав цій стрічці Гран-прі на Паризькому кінофестивалі... А всього через кілька років ті ж самі молодики з цього фільму вже марширували з веселими солдатськими піснями французькою землею.

Урятувала Францію лише перемога її союзників над Німеччиною. У нас їх немає, тих союзників, і нас рятувати нема кому. То ж, як говориться: наше щастя в наших руках!

Якщо ми не хочемо вивчати свою історію й не вчимося на своїх помилках, то, може, нам слід повчитися хоча б на чужих?

До честі деяких наших майстрів пера — особливо майстринь! — треба сказати, що вони роблять важливі висновки та попереджають керманичів і народ завчасно, до того ж перебуваючи в Україні, а не — як колись Андре Моруа — на кораблі дорогою в Канаду, після того, як катастрофа вже відбулася.

Але, на жаль, у душах більшості українських політиків (і не тільки політиків) рідна література не залишила помітних добрих слідів, бо в основному вони вчили в школі напам’ять лише підлабузні віршики про партію, Леніна та кремлівські зірочки, так і не помітивши справжньої сучасної української літератури — чесної, мужньої й мудрої. Мабуть, тому й не звертають вони уваги на її попередження.

За часи режиму Кучми у владних і бізнесових структурах склався потужний антиукраїнський клан — активний, нахабний та дружний — що вміє за командою зчиняти галас або діяти, в разі необхідності, потайно й хитро.

Дуже багатьом «друзям» та «братам» українського народу страшенно хочеться, щоб примірників справжньої української літератури не можна було знайти на книжкових полицях магазинів і бібліотек, щоб у кіно ми дивились тільки на подвиги російських вояків, щоб слухали російськомовні пісні й щоб після споживання такої культури українці відчували себе в Україні національною меншиною й прагнули б стати повноцінними... росіянами. Цей антиукраїнський клан вельми сильний, і значна кількість так званих українських патріотів при владі намагається його не чіпати, щоб не мати зайвих турбот. Спонукати нашу владу до рішучіших дій можуть лише самі прихильники української культури переходом до більшої організованості та до більш дієвих форм умовляння та попередження. Демократичні суспільства завжди мають багатий вибір засобів на озброєнні (від протухлих яєць до багатотисячних демонстрацій).

Але є ще більш дієві засоби впливу, наприклад, ігнорування на виборах. Великий плювок, отриманий на нещодавніх виборах від українців багатьма політичними підпанками, краще, ніж протухлі яйця, засвідчив, що лизоблюдні поклони закордонним покровителям уже не гарантують політичних дивідендів. Плювка отримали також ті дрібні національно-демократичні партії, лідери яких не змогли приборкати особистих амбіцій і не захотіли об’єднуватися з іншими, вирішивши самотужки пробитися в «гетьмани» й спричинивши розгубленість у багатьох патріотично налаштованих виборців.

Чим більш організованими та активними будуть демократично-патріотичні сили (в тому числі й українська інтелігенція), тим менше можливостей для маніпулювання суспільною думкою матимуть закордонні недоброзичливці українського народу та їхні українські прислужники.

Демократією треба вміти користуватись — так учить досвід інших країн і нашої власної землі. Ми всі тільки ще вчимось цьому. Французи ж зробили свого часу висновки з власних помилок. Підтримка своєї власної національної культури, захист французької мови стали в післявоєнній Франції найважливішими державними задачами. Це добрий взірець для наслідування й в Україні.