Післяреволюційне розчарування

1920 року, коли в Західній Україні безчинствувала Конармія, розчарований Ісаак Бабель написав у своєму щоденнику: «Усі кажуть, що вони воюють за правду, й усі грабують».

Обурений держсекретар Олександр Зінченко, коментуючи по телебаченню свою відставку, виступав приблизно в такому ж тоні, висловлюючи розчарування тим, у що вилилася помаранчева революція, й стверджуючи, що романтичну національну ідею зрадили й безнадійно скомпрометували.

Нині, коли Вашингтон повертається до роботи після непростих літніх канікул, тутешні політики починають розмірковувати про те, що ж у політиці Києва викликає таке розчарування в найталановитіших українців. Ті нечисленні американські політики високого рангу, яких хвилює майбутнє України, занепокоєні двома питаннями.

По-перше, оскільки вважається, що характер визначає наперед долю, як позначається така жовчність на характері України? Нормально це для європейської демократії, чи постійні обвинувачення в корупції та контробвинувачення у провокаціях характерні для більш невротичної й, казатимемо щиро, більш чужої американцям країни? Це перше питання можна назвати «питанням про дивовижну здатність України розчаровуватися в самій собі».

Друге питання стосується стійкої відсутності прогресу в розвитку України в бік європейської держави. Як в останні роки правління президента Кучми, так і в перший рік Президента Ющенка переговори з НАТО постійно відстають від розкладу, парламент блокує питання про членство в СОТ, а вступ до ЄС лише маячить на горизонті. Можливо, Україна бореться з глибоко укоріненими психологічними проблемами, часто притаманними колись захопленим і гнобленим народам? Або проблема лише в нинішньому політичному керівництві, й євросоюзівське «зміцнення демократичних інститутів» могло б розв’язати її протягом кількох місяців? Іншими словами, пояснюються промахи уряду Ющенка його власною незграбністю, або ж міністрам підставили підніжку певні темні сили, про які Брюсселю й Вашингтону практично нічого не відомо?

Обидва питання заслуговують на детальний розгляд.

Щодо національного характеру, більшість американців вважають, що всі слов’яни схильні до надмірного політичного фаталізму, який у нашій країні сприймається як щось на кшталт жалості до себе. Однак Україна, напевно, володіє особливо великими запасами песимізму та невпевненості в собі. Американці схильні вважати, що Україна, з її потужною культурою, мистецтвом, ресурсами й украй цілеспрямованою та ідеалістичною молоддю могла б стати однією з найоптимістичніших країн у світі — не кажучи вже про широку підтримку, яку отримують у Європі поривання України вступити до НАТО та Євросоюзу.

Навпаки, невдоволення Сербії цілком зрозуміле, якщо й непростиме. Белград зіграв свою роль у розв’язанні багатьох воєн ХХ століття й не раз заплатив за це, будучи повністю зруйнованим «великими державами» в перші ж дні цих конфліктів. Коли студент Белградського університету говорить про ізоляцію сербської молоді від Європи та про несправедливість, від якої постраждали серби, навіть безсердечний слухач не може не подумати, що життя було несправедливим до цієї південнослов’янської нації.

Так само й Болгарія, яка у ХХ столітті прославилася постійними переходами з одного боку на інший, має повне право жалкувати про надприродне вміння своїх правителів ставити на того, хто програв, і вибирати найбільш руйнівний курс дій. Але чи можна сказати те ж саме про Україну?

Із погляду американців (за припущенням, віддаленого), події української історії та недавній тріумф помаранчевої революції спростовують думку про Україну, як про націю жертв і всебічну державну корупцію. Мабуть, жодна країна (за винятком хіба що Польщі) не змогла пронести національну самоідентифікацію та національну ідею через роки фашистської агресії та радянської окупації такими збереженими, як Україна. Небагато європейських країн володіють таким життєстійким військовим, технологічним, навіть спортивним потенціалом, як Україна. Дивуєшся, дивлячись на країну, яка здатна змагатися за Кубок світу, але не може провести навіть основні реформи, загрузши в багатомісячних суперечках.

Очевидно, прогрес України затримують не військові й економічні невдачі. Скоріше можна подумати, що перспектива успіху лякає політичне керівництво та вселяє побоювання в суспільство. Найбільша загроза для майбутнього України криється не у віроломстві Москви чи несприятливих тенденціях на світових ринках. Найбільшу загрозу для України становить… українська політика. Нас усіх вчили, що хисткі й нестабільні європейські держави схильні нападати на своїх сусідів, аби уникнути внутрішньої конфронтації. Однак, схоже, українцям на роду написано нападати на самих себе, щоб уникнути необхідності зіткнутися з відповідальністю й вимогами, які накладає успіх на європейській сцені.

Не обманюватимемо себе. В Україні не існує проблем, із якими б не стикалася половина країн світу (і багато ближчих кандидатів на членство в НАТО та Євросоюзі в тому числі). Це стосується і боротьби з корупцією, яка не гостріша в Україні, ніж у Польщі, Чехословаччині та Румунії менше ніж 10 років тому. Як же пояснити геополітичну іпохондрію Києва?

Причина криється в таїнстві зародження держави й у позитивному ефекті цієї трансформації на колективну політичну свідомість. Українцям важко уявити себе в ролі процвітаючої європейської демократії, і цей брак самоповаги й почуття національної гордості породжує в них неповагу до власної політичної революції та самих інститутів, які вони повинні створити для такого процвітання.

Явище, назване Анною Апфельбаум «посттоталітарним моральним похміллям», можна пов’язати з незавершеним процесом побудови держави після розвалу Радянської імперії 1989-го. Його ознаки легко побачити в теперішніх виявах розчарування в Україні. Чотири недоліки підтверджують, що Київ усе ще залишається за крок від перетворення на державу євроатлантичного зразка.

В Україні немає справжньої Конституції. Держава, нездатна затвердити себе в основному документі, що регламентує її організацію та принципи, залишається небезпечно уразливою для коливань влади та настроїв народу, нехарактерних для європейських держав. Мало хто з німців вважає, що зміна канцлера, яка відбудеться 18 вересня, може загрожувати їхньому життєвому рівню або особистій свободі. Однак цього не можна сказати про ставлення активіста «Пори» або сталевара з Донбасу до майбутніх березневих парламентських виборів в Україні.

Україна ще не створила жодного досить відповідального уряду. Вона, як і раніше, залишається країною, де основна мотивація для приходу на держслужбу — самозахист. Бізнесмени регулярно балотуються в парламент не для того, щоб проводити реформи законодавства, а для того, щоб отримати для себе статус недоторканності й захистити свій бізнес від раптової конфіскації. Чиновники Служби безпеки більш схильні проводити розслідування стосовно своїх політичних опонентів, аніж відстежувати діяльність зовнішніх ворогів. Якщо українські виборці не отримають можливості набагато більше довіряти й бути впевненими у своїх політичних представниках, перспектива появи відповідального уряду здається вельми віддаленою.

Україна, як і раніше, балансує на межі розладу. Ступінь відчуження між Києвом, Донецьком, Львовом і Харковом, а також протиріччя їхніх приватних інтересів нагадує суперництво між містами-державами італійського Відродження. Більшість українських політиків-кандидатів представляють регіональні або економічні клани. Хоч би як дратувало східних німців товариство баварців і навпаки, їхні економічні інтереси та політичні симпатії лежать у межах однієї держави. Навпаки, переваги виборців в Україні дуже поляризовані від регіону до регіону для єдиної європейської держави. Пріоритетом будь-якого уряду має бути побудова держави, що перебуває в мирі сама із собою, перш ніж братися за побудову інтегрованої в Європу демократії.

Нарешті, тут триває постійна війна між політичною владою й капіталом. Український народ усе ще запалює свічки на вівтарі історичної справедливості й молиться про появу «батечка-царя» із сокирою, який раз і назавжди справедливо розподілить багатства України між її громадянами. Цього ніколи не було й ніколи не буде. Країни, одержимі ідеєю історичної справедливості (такі, як Туреччина, Вірменія та Сербія), за жорстокою іронією історії, неминуче залишалися в ізоляції й озлобленні. Як зрозумів Адам Міхник у 1989 році на переговорах між польським урядом і опозицією, справедливість — марний вердикт, який виносять історики через роки після непоправної несправедливості. Міхник вважає, що для відродження нації вирішальним чинником є здатність прощати, а не помста й відшкодування збитків. У Києві політика невдоволення має поступитися місцем політичним компромісам і великодушності, необхідним для побудови держави, як неодноразово говорив президент Ющенко.

Україна повинна зробити рішучий крок до лікування своїх ран, інакше у своєму розчаруванні вона перетвориться на черговий могильний камінь у «безкрайній тундрі диктатури російської історії», як називав її сенатор Джон Маккейн.

І тут знову пригадується повість про Конармію.

Ісаак Бабель розповідає історію Прищепи — солдата, який пройшов революцію та Громадянську війну й повернувся в рідне село у Східній Україні. Там Прищепа вбиває своїх сусідів, помстившись за розграбування свого господарства. Потім він підпалює власний будинок, пристрілює останню корову, сунувши їй в рот пістолет, і зникає зі сцени європейської історії.

Прищепа був розчарований післяреволюційною Україною. А коли він закінчив свій шлях, розчарованими виявилися й усі інші.

Брюс ДЖЕКСОН — президент Проекту «Перехідні демократії», міжнародної неурядової організації, що підтримує членство України в НАТО та Європейському Союзі. Неодноразово публікувався в «Дні»