Подолання комунікативного розриву

«Хочемо пізнати, які потреби є в Україні, як можемо допомагати, як можемо співпрацювати», — так пояснили «Дню» мету заходу активістки українських жіночих організацій, які приїхали до Львова із 17 країн світу. Ініційований Світовою федерацією українських жінок львівський форум зібрав представниць усіх держав-членів СФУЖО.

Світова федерація українських жіночих організацій, створена 1948 року на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії, має на меті «згуртувати українське жіноцтво у своїх організаціях, координувати їхню працю, репрезентувати перед своїм громадянством і чужинецьким світом та вести працю щодо оборони українського народу». Сьогодні федерація об’єднує 28 жіночих організацій у 17 країнах світу. Велике значення має робота СФУЖО в ООН та світових неурядових організаціях (NGO), оскільки федерація акцентує увагу на позитивному іміджі України в сучасному світі.

Підготовку масштабного та важливого в світовому контексті форуму в Львові координував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК). «Для мене, керівника установи, що опікується міжнародним українством, цей форум — дуже важливий, — наголосила «Дню» директор МІОКу Ірина Ключковська. — Українська жінка у світі — це феномен, бо не лише зуміла впродовж кількох поколінь зберегти свою національну ідентичність, а й організуватися, стати спочатку борцем за незалежність України, а згодом, увійшовши в міжнародні структури, відтак взявши на себе представницькі функції, — її лобістом. Тож розглядаємо львівський форум як чинник консолідації жіночих організацій».

Важливо, що спільну мову знайшли українки з різних країн, різного віку, різних професій, народжені і в Україні, і далеко за її межами. До речі, всі приїхали до Львова власним коштом. Усі — у вишитих сорочках чи сукнях. Просили: «Не мене фотографуйте — суконочку. Я її в Україні купувала...»

Однією з найголовніших подій львівського форуму стала науково-практична конференція «Український жіночий рух у сучасному світовому та українському вимірі», на яку були винесені, зокрема, питання представництва українських жіночих організацій у міжнародних структурах, консолідації українських жіночих організацій в Україні та світі, український жіночий рух як фактор гендерної рівності.

У своєму виступі «Українська жінка села у боротьбі з бідністю: контекст сучасних реалій» директор МІОКу Ірина Ключковська озвучила низку цифр, що засвідчують деградацію та депопуляцію українського села: «Згідно із статистикою, з 29 тисяч сільських поселень в Україні 9 тисяч занепадають і вмирають. Рівень народжуваності в останнє десятиліття скоротився з 13,7 на тисячу населення до 9,4, а рівень смертності зріс з 14,4 до 20,5». Доповідачка зазначила, що, згідно з дослідженням Інституту проблем управління імені Горшеніна, 29% опитаних селян вважають, що їхні села розвиваються, 36% — що зупинилися у розвитку, 24% — що деградують.

Найбільший клопіт селян — зростання цін на продукти й товари першої необхідності, збільшення вартості енергоносіїв, низький рівень прибутків, постійне подорожчання, а відтак — недоступність не тільки ліків, а й медичних послуг. І це на тлі того, що офіційно рівень зарплат в Україні в сільському господарстві з-поміж усіх галузей найнижчий. Загалом в Україні, за різними підрахунками, від 60 до 75% селян є безробітними й виживають за рахунок пенсій, підробітку в містах, підсобного господарства. «У селі тисяча працюючих утримують 820 непрацюючих. 36,8% селян — за межею бідності», — навела невтішну статистику Ключковська.

«Фізичне навантаження доярки — одна тонна на добу, свинарки — 2,5 тонни на добу, а на збиранні зерна селянці доводиться за день перетягувати до 20 тонн. Згідно з дослідженням, проведеним Катериною Якубою 15 років тому, виходить, що сумарно українська селянка «гарує» 15 годин 24 хвилини на добу», — підсумувала доповідачка. Як наслідок, констатувала Ключковська, фатально бракує часу на виховання дітей: у робочі дні в середньому селянка приділяє їм 16 хвилин, у вихідні — 31 хвилину.

Що стосується догляду за собою, культурного розвитку, відпочинку та оздоровлення, то про це взагалі не йдеться, бо на релакс не вистачає ні часу, ні коштів. «90% українських селянок стверджують, що не хочуть, щоб їхні діти залишалися жити і працювати в селі», — такий невтішний висновок зробила Ірина Ключковська й запропонувала керівництву СФУЖО поставити вкрай болюче питання щодо українських селянок перед ООН, в перспективі — просити грант на комплексне ѓрунтовне дослідження, мета якого — «пропонувати адекватні рішення, щоб не допустити цілковитої деградації українського села».

Наразі організатори й учасники форуму готують ухвалу щодо його результатів, хоча вже можна констатувати, що подолання комунікативного розриву між жіночими організаціями України й діаспори і надалі вимагатиме великих зусиль всієї спільноти.

ВРАЖЕННЯ

Ольга ДАНИЛЯК, перша заступниця голови Світової федерації українських жіночих організацій, Канада:

— Минулого року ми вперше запросили представників жіночих організацій з України на нараду в Перемишлі. Тоді й вирішили обговорити, якою може бути наша співпраця, адже кожна країна має свої потреби. У нас у діаспорі вони інші, ніж в Україні, але наше завдання — допомагати одне одному. Сьогодні в діаспорі проблемою є те, що так зване четверте і п’яте покоління не знає української мови. Тож мусимо стати двомовними, інакше не притягнемо їх до себе. Також маємо проблеми із четвертою хвилею еміграції. Сподівалися, що вони стануть нашим відродженням, але в них інші інтереси — працевлаштування, допомога родинам в Україні, отримання чи підтвердження освіти. А жінок в Україні турбує інше. Тому такими зібраннями намагаємося налагодити діалог, щоб почути одне одного.

Ліля ЧИКАЛЬСЬКА, голова Союзу українок Естонії:

— Я народилася у Бродах. Вже понад 20 років живу з чоловіком у Естонії. На півтора мільйона населення у нас 28 тисяч українців. Нас, як і інші нацменшини, в Естонії підтримують. Зокрема, під егідою міністерства культури проводять круглі столи, до участі в яких запрошують і представників Союзу українок. Також Естонія — одна з небагатьох країн, яка фінансує діяльність некомерційних організацій нацменшин. Ці кошти невеликі — приблизно три тисячі євро на рік, але на них можемо утримувати свої приміщення. Отримуємо також грошове забезпечення під конкретні проекти. Маємо можливість спілкуватися з депутатами естонського парламенту. Подаємо свої пропозиції в міністерство культури щодо проведення різноманітних заходів, і їх враховують. У нашій організації 120 членкинь. Серед активісток — добре знана в Естонії художниця Ярина Іло. Наш духовний лідер — Мирослава Бучко, яку репресували, вона тривалий час відбувала покарання в Мордовії. Основним напрямом нашої діяльності є збереження традицій, виховання дітей, підтримка молоді, участь у суспільному житті Естонії, робота на імідж України у світі, контакти з Україною.

Перебуваючи у Львові на форумі, знайшла кількох людей, зацікавлених у втіленні мого проекту. Що це за проект? В Естонії щороку за ініціативи громадських організацій проводять толоки — йдеться і про прибирання території, і про висаджування лісу, і про інші важливі речі на громадських територіях. Але є толоки, які можна назвати мозковим штурмом: коли збираються небайдужі і продумують, що можна зробити, щоби було краще жити і нам, і нашим рідним. Власне, мені б дуже хотілося перенести цю ідею на українську землю.

Олеся ДЯКІВСЬКА, заступниця голови Організації українських жінок у Великобританії:

— Я народилася у Великобританії. Батько родом із Харкова, мама — з Херсона. Українців у Великобританії близько 20 тисяч. Наша організація нараховує 500 жінок. Щоправда, кілька років тому нас було близько 800. Останніми роками робимо наголос на культурно-освітній ділянці, підтримуємо старших людей. Маємо два фонди — нашої головної управи та Фонд матері й дитини в Україні. Його організовано 1990 року, коли ми вперше змогли краще дізнатися, що відбувається в Україні, почули про Чорнобильську катастрофу. Тоді ж передали дві вантажівки гуманітарної допомоги у лікарні Києва і Львова, почали допомагати бабусям, що залишилися жити в Чорнобильській зоні. Тепер надаємо допомогу хворим на рак дітям. Наша благодійна діяльність — це наша українська духовність, бо росли в українських родинах, в яких батьки прищепили любов до України.

Маріанна ЗАЯЦЬ, голова Союзу українок Америки:

— Мої батьки зустрілися і подружилися в Канаді, де я й народилася. Згодом переїхали до Америки, де я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком — теж українцем. Наша організація, Союз українок Америки, торік відсвяткувала 85-ліття. Зараз налічує 2,5 тисячі членкинь. Стараємося продовжити справу наших мамусь, котрі почали цю працю, а також залучаємо до громадської роботи наших дочок. Це складно, бо вони вже не такі, як ми. Стикаємося також із тим, що деякі українки за походженням розуміють українську, але не вміють нею говорити. А є й такі, котрі української зовсім не розуміють... Намагаємося залучити до співпраці й представниць останньої, четвертої хвилі еміграції, котрі потрапили до Америки на початку 1990-х. Наша гордість — Український музей у Нью-Йорку, неподалік офісу Організації Об’єднаних Націй. Нещодавно відсвяткували його 35-річчя. У нас розвинена суспільна опіка. Підтримуємо зв’язки з опіковим відділенням 8-ї Львівської лікарні, опікуємося й пансіонатами, де перебувають люди старшого покоління. Допомагаємо сиротам. Надіслали в Україну 300 стипендій. Але ми не робимо акцент суто на грошовій допомозі — пов’язані з Україною серцем.

Марія ПАНЬКІВ, секретар Союзу українок Польщі:

— Я народилася в Сибірі. У сім років повернулася в Україну з тіткою — батько вирішив, що маю навчатися в українській школі. Тільки тепер розумію, яка це була відвага з боку моїх батьків, бо вони самі могли ніколи в Україну не повернутися... Вже 25 років живу в Польщі. Там відкрила для себе велику історію українців у Польщі. Вчила дітей української мови, брала участь у акції «Дітям Чорнобиля». Ми привозили дітей з України на відпочинок у Польщу, до цієї акції долучили міжнародні жіночі організації. Разом із істориком Євгеном Місилом я працювала в архівах — вивчала історію українців у Польщі. Написала дві книжки: «Віра, Надія, Любов» — про долю української жінки в часи визвольної боротьби на теренах Польщі, і ще одну — про трагедію українців у Павлокомі. Працювала багато років у тижневику «Наше слово», де публікувала спогади українців. Нещодавно видала книжку про дружину провідника Служби безпеки ОУН на Закерзонні Петра Федоріва — Теофілію Бзову.

Дуже добре, що є такі зустрічі, бо це обмін досвідом, живі контакти з жінками, котрі працюють по всьому світі. Після таких зустрічей легше вирішувати конкретні справи. Наприклад, до нас у Польщі звертаються заробітчанки з України, часто — з проблемами зі здоров’ям. Звертаємося, наприклад, до голови Союзу українок Америки Марусі Заяць: «Допоможіть урятувати!». Допомагають.

Адріана БУЙНЯК-ВІЛЛСОН, голова Ліги українок Канади:

— Я народилася в Канаді. Моя мама — в Коломиї, батько — з Бережан. Працюю в уряді. Понад 20 років займаюся громадською роботою. Навчилася цього від батька. Він приїхав у Канаду в 15 років, і його родиною завжди була громада. В нашій організації 13 відділів, де працюють 367 членкинь. Доволі велика частина наших активісток — жінки молодого віку. Маємо проект у Рівному. Але через труднощі із фінансуванням мусимо, в основному, створювати проекти, що цікавитимуть жителів Канади й українську спільноту.

Христина БЕЙЛІ, голова Союзу українок Австралії:

— Я народилася в Польщі. Батьки після Другої світової війни емігрували в Австралію. Громадською роботою займаюся понад 40 років. Українська громада Австралії — 30 тисяч. Ми поширюємо знання про Україну не лише серед українців, а й серед австралійської громади, допомагаємо молоді вчити українську мову. Союз українок Австралії входить до Австралійської ради жінок. Саме через них маємо вихід на жіночий рух світу. Маємо хороші зв’язки з Україною, особливо із Союзом українок — і в Києві, і у Львові.