Порада, якої не чують
Перші німецькі бомби впали на Львів 1 вересня 1939 року. А вже 17 вересня по Західній Україні гуркотіли радянські танки.
Та все одно сьогодні більша частина держави у той чи інший спосіб відзначатиме 70-річчя з дня початку війни. Але якої війни?
Для когось це — Велика вітчизняна, прапор перемоги, фронтові сто грам. Для когось — це лише черговий розділ у тій трагедії, що розгорілася в Україні в 1939—1944 роках, з початком Другої світової.
Хтось поминатиме своїх загиблих, хтось — своїх. Співатимуть і слухатимуть різні пісні, розмахуватимуть різними прапорами. Хтось збирається провокувати, хтось уже налаштувався на пряме зіткнення, на бійку. Сьогодні, коли ви читаєте ці рядки, цілком імовірно, якісь конфлікти вже відбулися.
Виходить, як би це банально не звучало, у кожного та війна своя.
Ба, гірше, — здається, вона у притлумленій формі триває досі. А кінця-краю їй не видно. Й нема, на перший погляд, нікого, хто б зміг усіх нас примирити.
А втім, згадується фраза з інтерв’ю відомого російського режисера Олександра Сокурова «Новій газеті», передрукованій «Днем» 10 червня: «Лише культура може втримати народ від здичавіння. Релігія не втримає. Немає інших зв’язків, крім культурних, які б єднали людей міцно й у любові одне до одного».
Ось: великий, всесвітньо відомий скульптор Вадим Сідур. Народився, виріс, вивчився в Україні, в Дніпропетровську, звідти ж пішов на фронт, був командиром кулеметної обслуги. Воював від 1942 до 1944, в бою під Кривим Рогом отримав важке поранення в обличчя, був демобілізований. 26 червня — рівно 25 років з дня його смерті.
Його роботи є шедеврами трагічної скульптури і стоять в Німеччині, в США — де завгодно, окрім країн колишнього СРСР, в якому його творчість була під забороною як «формальна».
Можна багато писати про цей великий талант, але одна з головних рис його творчості, зокрема, у тому, що скульптури Сідура присвячені не якійсь одній, окремій стороні війни — а всім загиблим, всім жертвам. Бо, зрештою, будь-яка війна — узаконене вбивство, і жертв на ній набагато, набагато більше, аніж катів. Інакше кажучи, нема переможців і переможених — лише самі жертви.
Отака проста мораль. Культура — справжня, висока — вже вкотре пропонує сказати всім нам: «Ми». Ми — жертви тої війни. В тому числі — жертви омани чи самоомани, пов’язаної з війною. Але — жертви. Ми всі постраждали. Й не варто розбиратися, хто в якій частині країни воював. Війна пройшлася страшним катком по всіх нас.
Коли усвідомимо це «ми», тоді гармати замовкнуть остаточно, і, замість хиткого та повного недовіри перемир’я, запанує справжній мир.
P.S. У найближчих числах «Дня» читайте статтю про життя і творчість Вадима Сідура.
