Поступки і компроміси

Учора в парламенті був день великих поступок. Верховна Рада ратифікувала три міждержавних документи щодо відносин із Росією. Перший — договір про державний кордон. Другий — договір про співпрацю у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Третій — угода про формування Єдиного економічного простору. Схваленню документів не завадили ні мукачівські події, на розгляді яких учора наполягали представники опозиції, ні аргументи з боку більшості депутатів, які взяли участь в обговоренні, ні переконливі застереження, з якими виступали численні експерти. Що, власне, стоїть за кожним із цих документів?

Першим було ратифіковано договір про державний кордон з Росією. Він набрав показову для законодавчої історії України кількість голосів — 352. Набрав цілком заслужено. Щодо нього лунало найменше критики, лише окремі депутати висловлювали своє нерозуміння. Наприклад, із приводу того, що до проекту не було докладено додатків (тобто карт із самою лінією державного кордону). Присутній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко цілком аргументовано натякнув на об’ємність цих матеріалів. За великим рахунком нічого цікавого народні обранці в них не змогли б видивитися, оскільки лінія державного кордону між Україною та Росією збігається з лінією адміністративного кордону. У чому важливість цього договору? По- перше, Україна у такий спосіб «доотримала» необхідний атрибут державності — власне, кордони. По-друге, Київ матиме своєрідний превентивний аргумент на випадок намагань Росії застосувати «тузлинський стиль» на сухопутній ділянці кордону. По-третє, Україна, здійснивши перший етап прикордонного оформлення, тобто делімітувавши кордон, відкриває шлях до наступної фази — демаркації (позначення на мiсцевостi). Це в свою чергу дозволить державі ефективніше боротися з потоками нелегальних мігрантів, які здебільшого проникають з російської території. Зрештою необхідно зважити на той факт, що Росія тривалий час відмовл ялася навіть від самої ідеї можливості існування кордону з Україною. Більше сорока консультацій довелося провести дипломатам двох країн, аби зрештою виробити відповідний документ. Ще років п’ять тому мало хто вірив у можливість згоди Москви на делімітацію і що з Росією вдасться коли-небудь домовитися...

Подібну атмосферу, до речі, зараз можна спостерігати навколо переговорів між Україною та Росією щодо морської ділянки кордону. У Міністерстві закордонних справ вважають, що вчорашнє схвалення договору про співпрацю в Азовському морі і Керченській протоці — «перший етап» до розмежування водних просторів. За це рішення проголосували 274 депутати. «Каталізатором» підписання цього документа Володимиром Путіним і Леонідом Кучмою в Керчі 24 грудня минулого року стали горезвісні навколотузлинські події. Чи можна вважати його бездоганним? Навряд чи. Чи захищає він Україну від можливих посягань у майбутньому на територіальну цілісність держави? Ні. Документ носить «проміжний» характер. У ньому справді зазначається, що «Азовське море розмежовується лінією державного кордону відповідно до угоди між сторонами». Українські дипломати вважають це неабияким проривом, оскільки вдалося нарешті досягнути недосяжного — змусити Кремль зафіксувати в документі словосполучення «державний кордон» стосовно водного простору. Поступки ж, на які довелося піти, в середовищі українських дипломатiв вважають незначними. Приміром, у спільній президентській заяві, яку також було підписано в Керчі, сторони зобов’язалися, що «військові кораблі під прапором третіх держав можуть заходити в Азовське море і проходити через Керченську протоку тільки на запрошення України або Росії...» У Києві резонно зауважують — навіщо запрошувати до Азову військові кораблі, якщо тамтешня глибина все одно їм не дозволить цього зробити? Проте головна поступка України в іншому — в договорі не прописано положення про проведення лінії державного кордону в Керченській протоці.

Чи існують гарантії, що Росія коли-небудь погодиться на це? Однозначно можна стверджувати — ратифікований учора документ цього не передбачає. Чи була необхідність у ратифікації «сирого» документа? Міністр Костянтин Грищенко переконаний, що так. Більше того, він стверджує, що подібна процедура широко застосовується у міжнародній правовій практиці: «Документів у міжнародному праві, які базуються саме на договірному праві, які встановлюють певні принципи і залишають можливість остаточного вирішення в ході подальших переговорів, дуже велика кількість».

Нарешті, Єдиний економічний простір. Якщо два попередніх документи пройшли більш- менш безболісно й мали суттєві резони для України, то третій викликав шквал критичних зауважень депутатів. Не «підкупили» багатьох обранців навіть намагання першого віце-прем’єр-міністра Миколи Азарова говорити українською мовою, щоправда, з якимось російсько-білоруським акцентом... Основний аргумент віце-прем’єра — відкриття нових ринків збуту для українського виробника. Микола Азаров пояснив: «Головна мета — це підвищення конкурентоздатності української економіки, адже економіка України носить відкритий характер, бiльше половини ВВП реалізується на зовнішньому ринку». Він також підкреслив, що завданням формування ЄЕП «є створення таких умов, що забезпечували б високий рівень регіональної економічної інтеграції, і щоб вони водночас не суперечили Конституції, законам України, її стратегічному курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію та вступу до СОТ на умовах, що відповідають нашим національним інтересам». Україна, згідно з неодноразовими запевненнями уряду, прагне створення в рамках ЄЕП вільної зони торгівлі. Чи цього хочуть від Києва в Москві? За своєю суттю угода про створення ЄЕП — більше політична, аніж економічна. Для Росії важливо не втратити Україну з геополітичної точки зору. Угода про ЄЕП — досконалий інструмент не лише для гальмування європейської інтеграції Києва, але і її повного припинення. В Москві навіть не маскують своїх прагнень, порівнюючи єепівське інтеграційне утворення з Європейським Союзом. Російське керівництво у відкриту заявляє, що для Москви головне — створення митного союзу, проведення скоординованої податкової, кредитної політики, цілком офіційно заявляють навіть про запровадження єдиної валюти. Пояснення, що мовляв «єепівці» отримуватимуть енергоносії за внутрішньоросійськими цінами — фантазія. Посол Віктор Черномирдін, до речі, про це говорив досить багато. Білоруський досвід це довів. Участь в ЄЕП суперечить не лише задекларованій європейській інтеграції, але й намірам Києва вступити найближчим часом до СОТ (Росія наполягає на тому, щоб підписанти єепівської угоди рухалися в напрямі цієї організації одночасно — зважаючи на проблеми Росії, рухатися можна років двадцять).

Заспокійливим моментом для Києва може бути лише той факт, що угоду про формування ЄЕП підписано з застереженням — «Україна братиме участь у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору в межах, що відповідають Конституції». Насамперед тому, що будь-яка єепівська пропозиція може бути направленою до Конституційного Суду, аби той перевірив пропонований документ на відповідність Основному Закону. Така процедура може тривати безкінечно — аж до повного забуття ЄЕП або перетворення його в СНД-2... У будь-якому випадку такий сценарій для України буде набагато кращим, ніж можливість втратити власний суверенітет на користь партнера, який намагається будувати відносини з сусідами на правах сильнішого.

P.S. Дума Росії також учора ратифікувала два договори з Україною: про російсько-український державний кордон, а також про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Крім того, нижня палата російського парламенту ратифікувала угоду про ЄЕП.