Поздоровляємо християн з Воскресінням Христовим!
У Євангелії від Луки розповідається: після Воскресіння «Він (Ісус Христос) сказав апостолам: «Так написано і так належало Христові постраждати і воскреснути з мертвих третього дня, щоби покаяння і прощення гріхів проповідувалося во ім’я Його між усіма народами, починаючи з Єрусалиму. А ви (є) свідки цього» … І Він вивів апостолів до Віфанії (поселення на схилі гори Єлеонської недалеко від Єрусалиму) і, піднявши руки, поблагословив їх. А коли Він благословив їх, то став віддалятися від них і підноситися на небо. Вони поклонилися Йому і повернулися в Єрусалим з великою радістю». Невдовзі апостоли розійшлися по всьому світу, щоб проповідувати вчення Ісуса з Назарету, нести людям Його Заповіді.
Слова Євангелія про «покаяння і прощення гріхів між усіма народами» є, може, найвищим, завжди актуальним і гостро необхідним імперативом нормального існування будь-якого згромадження — від сім’ї до міждержавних союзів. Більшість людей, між iншим, аж ніяк не слідує цьому імперативу. Слова засудження, образи, глузування злітають із нашого язика із надзвичайною легкістю, імпульсивно — вони завжди напоготові. А ось просити пробачення (особливо у малих, слабких, убогих, незахищених, у «нижчих», а ще — у близьких людей) — то завжди складна справа, що вимагає від нас, як правило, великих душевних зусиль, «ломки». Як не дивно, але й приймати пробачення — щиро, з радістю прощати — вміють далеко не всі. Люди звикли відповідати на вибачення новими докорами та звинуваченнями.
Особливо важко засвоювати ці християнські (загальнолюдські) чесноти вихідцям із радянського минулого. Адже «прощення», «каяття» так само, як благодійництво, жалість, ніколи не входили до кодексу комуністичної моралі. Зовсім навпаки — вони послідовно зневажалися і програмно засуджувалися. Не відчувається у поведінці загалу і більш як десятилітній досвід бурхливого «воцерковлення», хоча святкові обряди ми засвоїли добре. Політичне ж спілкування в країні — при тому, що значна частина політиків також надійно «воцерковлена» — за методами та стилем можна порівняти хіба що зі звичками двору імператора Тиберія (Ісуса Христа було розп’ято за часів його володарювання). Тому без будь-якого перебільшення можна вважати, що багато хто з нас все ще живе «до християнської ери» і все у нас — попереду. Але Паску святкують усі — то ж із Великоднем, співгромадяни!
