Правоцентризм: напередоднi нових лiнiй протиборства
Вадим КАРАСЬОВ, політолог, Харків :
— Політична криза кінця 2000 року стала тестом для значного перегрупування політичних сил і змін структурних конфліктів та нерівноваг у новій фазі української політики. Основний конфліктний потенціал із парламентського ліво-правого виміру консервовано в цілковито або частково приховані конфлікти всередині парламентської більшості і перетворено на конфлікт і нерівновагу між кабмінівським та президентським майданчиками нинішнього політичного режиму.
Те, що конфлікт інституціоналізовано по лінії Президент — прем’єр-міністр, наближає Україну до моделі, за якою розвивалися конфлікти у всіх посткомуністичних суспільствах Східної Європи. Ця модель характеризується наявністю так званої дуальної легітимності (або ж здвоєної виконавчої влади).
Конфлікт, що існує в українській виконавчій владі, до кінця 2000 року перейшов у напіввідкриту стадію. Сам прем’єр-міністр при цьому не демонструє спрямованості на конфлікт, проте відбувається перетікання частини ресурсів політичного лідерства від Президента як осьового інституту політичного режиму — до прем’єра. І зовнішні скандально-політичні чинники та події весь час стимулюють наполовину приховані форми перерозподілу влади та порушення звичної рівноваги. Ці форми маніфестуються як боротьба «реформаторів» та «олігархів», конфлікт між партіями та «безпартійною владою», силовим та публічно-політичним секторами влади, президентською та прем’єрською гілками владного дизайну.
Необхідність інституційних змін (інституційна реформа) і фактичний вступ у виборчий цикл 2002 року відкриває канали для легітимізації і публічного вияву конфліктів нового типу, їх транслювання в партійно-електоральні змагання. Я маю на увазі, по- перше, проблему конституційної легалізації більшості. По суті, це створення уряду парламентської більшості буде являти собою створення політичного балансу в структурі влади. Якщо відійти від власне проблеми більшості і її парламентського виміру, то схожу форму можна розглядати як варіант деякого пакту еліт, характерного для посткомуністичних переходів. Пакт еліт — це пошук елітами фокусних рішень, які покликані створити інституційну політичну рівновагу, зафіксувати мінімум політичної стабільності, мінімум консенсусу. У цьому відношенні Україна починає відрізнятися від Росії, тому що ми спостерігаємо там у формі путінського правління варіант нав’язаного переходу або переходу, що стимулюється зверху, з боку виконавчої влади. Тому створення або конституційна легалізація парламентської більшості буде означати модель переходу за правилами, початок якого був встановлений ще договором про створення парламентської більшості на початку 2000 року. Сьогодні ми спостерігаємо друге видання цього процесу. Звичайно, навколо проблеми коаліційного кабінету, навколо кабінету парламентської більшості дуже багато питань. Укрупнення цієї проблематики свідчить про перехід більшою мірою на парламентську логіку політичного режиму, ніж на традиційну президентсько-парламентську, характерну для первинного періоду пострадянського транзиту.
Друга проблема — це вступ в електоральний цикл 2002 року і структурування поля виборчої конкуренції. При всіх можливих розкладах, пов’язаних і з долею нинішнього Кабінету міністрів, і з еволюцією політичних сил, можна говорити про те, що в ході формування виборчого поля буде відбуватися реорганізація політичної гри і конкуренції на виборах. По-перше, при всіх розкладах чинник Ющенка залишається стабільним і буде стимулювати реорганізацію національно-демократичних сил і правого блоку взагалі. По суті, можна говорити про формування нового правого блоку, або т.зв. панукраїнського блоку не тільки на парламентські вибори 2002 року, але й надалі. Друге — це зміни в центристському партійному «ембріонові». Нинішня кризова ситуація показала, що багато в чому стабілізуючу роль зіграли центристські партії. Тому стимули для процесу партизації так званих «олігархових» утворень будуть посилені. І можливо, тут посилиться пошук конкурентоспроможного лідера для того, щоб очолити цей сегмент партійного і електорального поля на наступних виборах.
Основою передвиборного напруження 2002 року стануть відносини між цими двома секторами нового політичного пейзажу. Тобто між «новими правими» і центристським партійним «ембріоном» розгорнеться основна конкуренція не тільки за кандидатське лідерство 2004 року, але і за моделі еволюції політичного режиму, за політичну спадщину епохи 90-х років і початку XXI століття. Таким чином, саме сьогоднішня центрово-права більшість є ареною для інкубації і росту нової конфігурації політичних сил і напрямів еволюції української політики.
