Про агітаційні цукерки та електоральний карієс

До відкриття чергової сесії ВР залишилося три дні але, як уже повідомляв «День», днями депутати зібралися на позачергове засідання для того, щоб внести зміни до закону про місцеві вибори, що відбудуться 31 жовтня. Нагадаємо, з трьох запропонованих варіантів змін до документа, що регламентує виборчі правила гри, депутатський корпус вибрав законодавче дітище головного парламентського регіонала Олександра Єфремова. 264 «за» — і закон ухвалено. Свій автограф під ним відразу ж поставив і Президент Янукович.

З огляду на низку поправок, доступ до виборів та виборчих комісій новим політичним силам відкритий. Проте хоч закон і збільшив кількість членів тервиборчкомів до 18 осіб, 15 місць — а це більшість — залишається в руках політичних сил, представлених у Раді. Інші учасники виборів отримають місця шляхом жеребкування. Втім, змінювати що-небудь у законі про місцеві вибори вже ніколи. Виборча кампанія стартує де-юре 11 вересня. Отже, маємо те, що маємо...

«Очевидно, що у влади є бажання, інтерес та установка на те, щоб контролювати виборчий процес. Можуть бути задіяні й адміністративний, і судовий ресурси. Проте виборча кампанія буде критерієм демократичності», — переконаний директор Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна Володимир Фесенко. За словами експерта, в законі про місцеві вибори є норма, згідно з якою існує можливість знімати кандидатів у процесі виборчих перегонів.

«Якщо пригадати часи Кучми, цю норму не часто, але використовували. Кандидатів, наприклад, знімали за порушення правил агітації», — розповідає Володимир Фесенко. Політолог вважає, що на це особливо слід звернути увагу, оскільки в сусідній Росії так звана керована демократія починалася саме з таких процесів.

Про можливості суспільства впливати в ході виборів на політичні процеси, від яких залежить ні мало ні багато — майбутнє країни, «День» розмовляє з відомим соціологом, директором фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Іриною Бекешкіною.

— Ірино Еріківно, як, на вашу думку, з урахуванням політичних та електоральних реалій можна (і чи можна) поєднати виборчу регіональну кампанію і задекларовані владою реформи?

— Насправді це дуже складне питання. Багато дискусій відбувається довкола того, чи можна здійснювати реформи в умовах демократії. Чому? Бо там, де є реальні змагання, завжди присутній популізм. І до речі, не мають рації ті, хто каже, що популізм — це специфічна українська риса. Популізм є скрізь. Інша річ, що популізм середнього класу — це зовсім не те, що популізм у бідній країні. Прагнення бути популярним — невід’ємна характеристика демократичного суспільства, тому, повторюся, питання гранично складне.

Проте «шокова терапія» в країнах, які живуть краще за нас, проводилася. Я не кажу про Чехію. Взяти навіть такі країни, як Словаччина чи Болгарія. Вони починали з набагато гірших показників, аніж Україна. Проте реформи — це ж не підвищення пенсійного віку... Але про що казати, коли в нас і програми реформ досі ніхто не бачив.

В українських умовах, коли вибори проходили частіше, ніж це передбачено, тим більше. Політики так загодували людей цукерками, що в них тепер гнилі зуби. Тепер їх потрібно лікувати, а лікування завжди болісне. Питання сьогодні стоїть так: лікувати зуби від карієсу чи продовжувати годувати людей цукерками. Лікувати під час виборчої кампанії дуже складно.

Під час виборчих кампаній у нас усі обіцяють нездійсненне: щось дати, щось розподілити тощо. Не так давно у нас відбулися президентські вибори, що підтверджують це. Досить згадати обіцянки Януковича. Гадаю, люди їх пам’ятають, адже не так уже багато часу минуло. Інша річ, що люди не вірять цим обіцянкам. Українці звикли, що обіцяють їм багато, реалізують же з обіцяного мало. Логіка така: якщо багато пообіцяють, то хоч щось та зроблять.

— Тож про «лікування» в найближчій перспективі не може і йтися?

— Знаєте, а ось тут є проблема. Наприклад, із МВФ. Можливо, до виборів нічого ніхто б і не робив. Але ж гроші Міжнародного валютного фонду потрібні, інакше буде чимала дірка в бюджеті. У влади немає виходу. Людям потрібно пояснити, що тимчасово необхідно затягнути паски. Гадаю, народ зрозумів би. Проте люди бачать, що ті, хто ними керує, пробивають додаткові дірочки в поясах, бо, пробачте, пузо росте. У таких умовах пояснити людям потребу економити й жити за своїми можливостями гранично складно. Виходить, що одні повинні переходити на дієту, а інші навпаки — їсти все, що заманеться і навіть більше. Владі потрібно непопулярні реформи починати з себе. Наприклад, максимально скоротити надхмарні нині пенсії чиновників та інших високопоставлених осіб. Поки це й багато іншого не буде зроблено, непопулярні реформи в суспільстві не сприйматимуться.

— «Медовий місяць» нинішньої влади минув. Реформи — справа не одного року і не двох. Проте, як ви правильно зауважили, програми реформ немає. Це з одного боку. З іншого, люди пасивні, вони не висувають до влади вимог, пливуть собі за течією і все. Виходить замкнене коло: влада не робить, суспільство не вимагає.

— Це питання стану суспільства, його політичної, виборчої культури. Ми, соціологи, щоразу отримуємо один і той самий результат. З одного боку, в нас завжди досить висока явка на виборах. Люди вважають, що вибори це важливо, що голосувати необхідно тощо. З іншого боку, запитуємо: «А чи є вибори реальним механізмом впливу на владу?». У будь-якому демократичному суспільстві вибори є головним механізмом впливу на владу. А наші люди в більшості своїй відповідають: «Ні». «Чому?», — запитуємо ми. Головна відповідь стандартна. Мовляв, тому, що вони не виконують своїх обіцянок. А чи думають люди над цими обіцянками? Чи думають над тим, наскільки вони реалістичні? Швидше, ні. Їм начіпляли локшину на вуха, а вони не дуже-то й квапляться її знімати, мовляв, що поробиш, така політика й політики.

— Так, така політика і політики. Але, схоже, і люди, замість контролювати і піднімати планку, на «поганих» політиків і політику орієнтуються. Узяти вибори. Останніми роками українці до виборів ставилися не як до відповідального громадянського обов’язку, а як до купівлі товару на ринку. Часто доводиться чути подібні розмови: «Голосуватиму за того-то й того, бо він платить більше, ніж інші». Словом, люди чекають не змін на перспективу, а грошей — тут і тепер. І це в столиці. Можна уявити собі, що відбувається на периферії...

— Ви знаєте, це як у тій приказці — з паршивої вівці хоч вовни жмут. Люди міркують так: оскільки вони всі однакові, хай збрешуть в обіцянках, але хоч щось зараз дадуть.

З огляду на падіння рейтингу Партії регіонів гадаю, що шанси нових політичних сил зростають. Проте соціологам на основі загальнонаціональних опитувань досить складно оцінювати ці шанси, бо на місцях можуть бути свої розклади. Там є популярні люди, яких ми не знаємо. Або навпаки — відомі політичні сили на місцях представляють непопулярні там люди. Тому прогнозувати тут складно.

— На початку нашої розмови ви сказали про те, що за умов демократії гранично складно проводити реформи. Проте у вітчизняних та закордонних ЗМІ дедалі частіше можна почути побоювання щодо згортання демократії в нашій країні. Якщо говорити не про одиничні факти наступу на демократичні свободи, а загалом, то як ви вважаєте, чи реально це з огляду на чинник Майдану?

— Інформація про згортання демократії нагадує звістки з фронтів. Щоправда, «бойових дій» особливих-то й немає. У будь-якому разі, я не була б у цій ситуації песимістом. Журналісти, на яких спрямований основний «удар», не мовчать і не мовчатимуть.

Негативний внесок «помаранчевої» влади, що розчарувала народ, тут колосальний. Це по-перше. По-друге, люди дедалі більше занурюються в сім’ю, в особисті справи, проблеми. Одним словом, люди розділяються, замість того щоб об’єднуватися.

— Не хочеться, аби приказка «моя хата з краю» стала актуальною...

— У нас, як то кажуть, «настоящих буйных мало, вот и нету вожаков». Але все-таки Помаранчева революція засвідчила, що інколи об’єднання відбувається спонтанно. Взяти недавній приклад Харкова. А чим Харків відрізняється від інших міст? Та ж апатія, розчарування тощо. Однак люди вийшли і прикували себе до дерев. Відкритим, щоправда, залишається питання, наскільки масовими можуть бути подібні акції. Але я не сказала б, що все так безнадійно. У мене складається враження, що влада діє обережно: замахнулася і дивиться, а як же на це відреагує суспільство. Якщо люди реагують, влада трішки подається назад. Ні? Отже, повний вперед.

Влада має зрозуміти: проводячи наступ на свободу слова, вона робить собі погану службу. Журналісти захищають свою професію, а ті, хто зазіхає на їхні професійні права, розглядаються як вороги. Ворогів же, як відомо, складно оцінювати об’єктивно. Як наслідок, в інформаційному просторі діяльність влади описується більше в негативному ключі. Навіть якщо взяти 2003 рік. З огляду на темники й усе таке інше, журналісти все-таки співчували Ющенку. Причому навіть ті, хто працював у виданнях, які завзято боролися проти нього. Нинішня ж влада собі й робить гірше, граючи проти журналістів. Адже насправді деякі пропозиції владі є лікуванням карієсу, про який щойно йшлося. Наприклад, для мене абсолютно очевидно, що пенсійний вік треба підвищувати. Про це неодноразово говорили демографи, економісти. Проте в ЗМІ це не обговорюється, та й не один із політиків не озвучував цього питання. Я розумію, що це рішення ухвалюється під тиском МВФ, але куди ж від цього подінешся? Це доведеться робити, але перш ніж робити, потрібно обговорити на серйозному рівні.

Аналогічна ситуація з підвищенням тарифів на комунальні послуги. Ну куди ми, врешті-решт, від цього подінемося? Нікуди. Як і в попередньому питанні, до цього також потрібно підходити комплексно. Це має бути комплексна реформа, а не просто підвищення вартості послуг ЖКГ. Але в нас поки що немає ні комплексних реформ, ні комплексної програми, яка могла б об’єднати людей, скажімо, довкола тієї ж Партії регіонів.