Про «столицю світу» Канів і про те, яке відношення до цього має газета «День»
Пам'ятаю, у вересні 1997-го, коли мене приймали на роботу в «День», у редактора пані Лариси Івшиної виникли деякі сумніви щодо доцільності створення корпункту в такому містечку, як Канів. Чесно кажучи, в мене теж душа була не на місці: а раптом не впораюся, а раптом розгублюся? Адже у «Дня» були власкори навіть не в усіх європейських столицях, а лише в тих, які становили для газети, так би мовити, стратегічний інтерес, — у Москві, Мінську, Тбілісі, Римі. Зрештою, в Україні не кожен обласний центр міг похвалитися корпунктом «Дня»: ну Дніпропетровськ, ну Львів, ну Луганськ, ну Одеса... А тут раптом — Канів.
Чи зможе власкор через призму невеликого міста показати весь спектр проблем, характерних для населення цілого черкаського регіону, а то й, бери вище, — всього українського суспільства? А головне, чи готовий канівський читач сприйняти «День» — газету, яка призначалася навіть не для всієї столичної публіки, а лише, як подейкували, для обраних? Авжеж, сумнівів було чимало. Однак редактор ризикнула.
Відтоді минуло два роки. Не беруся оцінювати власні журналістські здобутки, то прерогатива начальства. А от про несподіване форсування райцентром Каневом за ці два роки комплексу провінційної меншовартості сказати хотілося б. До речі, разом із рідним містом цього комплексу позбуваюсь і я.
Уявіть собі, шановні читачі, найбільшої проблеми власкора — очікування високих столичних гостей, відстежування їхніх пересувань по області — для мене майже не існує. Вони, рідні, самі йдуть мені до рук. Святкування Шевченківських днів — тут тобі і Кучма, тут тобі і Ткаченко, тут тобі і Пустовойтенко. Тільки встигай міняти батарейки в диктофоні, мережити блокнота й відправляти інформацію до редакції. А після того, як у День незалежності на Чернечій горі був підписаний історичний документ, після того, як вітчизняні та зарубіжні ЗМІ підхопили словосполучення «канівська четвірка», я зрозумів, що провінційний Канів анітрохи не поступається у величі Києву, його населення гідне першочитань текстів найвищих політичних заяв, а назва міста є цілком вагомою, щоб прикрашати перші шпальти найвпливовіших газет світу.
Однак, зрештою, навіть не це головне. Зустрічаючись щоранку біля кіоску з такими ж, як і я, покупцями «Дня», я переконуюся, що моя газета цікава не лише працівникові посольства США, не лише виконавчому директору найбільшого одеського банку, не лише літературному інтелектуалу зі Львова, не лише бізнесменові із Сум, а й простому канівському (читай: миргородському, жмеринському, п'ятихатському, коломийському, євпаторійському) люду: вчительці, хірургу, журналістові, голові колгоспу, пенсіонерові. І беруть її не задля того, задля чого купують інші газети, — щоб посмакувати смаженим фактом на розвороті чи помилуватися голим жіночим задом на останній сторінці. «День» беруть читати. А для газети це принципово, щоб її чи-та-ли. Над цим, власне, й працює весь редакційний колектив. І я у своїй «столиці світу» нишком собі радію, що належу до колективу, котрий має ім'я «Газета «День», і заразом щиро дякую редакторові, яка свого часу ризикнула...
