Професор Сергій КРИМСЬКИЙ: «Проблема дефіциту людських якостей як ніколи в наші дні актуальна»
Сучасна світова цивілізація взагалі (і Україна як її складова в тому числі) часом нагадує ультрамодерний міжконтинентальний океанський лайнер, який пливе до берегів Антарктиди з фантастичною, дедалі вищою швидкістю й намагається на такій немислимій швидкості маневрувати між величезними горами льоду, які буквально щохвилини загрозливо виростають у розмірах... До того ж капітан цього корабля й численний екіпаж дуже упевнені в собі та надто амбіційні, а пасажири трагічно роз’єднані (і за соціальними, і за расовими, і за світоглядними параметрами). Очевидно, в таких екстремальних — але далеко не всіма усвідомлених саме як екстремальні — умовах особливого значення набувають визначення курсу та його корекція; ми всі повинні усвідомити, де, в якій точці часової, культурно-цивілізаційної та науково-технічної «системи координат» знаходимося й куди слід іти далі.
Тут особлива роль належить такій унікальній науці, як філософія. З «Днем» уже багато років творчо співробітничає (і ми пишаємося цим!) видатний український учений, доктор філософських наук, професор, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2005 року Сергій Борисович Кримський. Нове інтерв’ю з Сергієм Борисовичем, яке пропонується до уваги читачів, це і розмова про найголовніше в нашому житті, і аналіз протиріч, досягнень, перемог і небезпечних прорахунків сучасного світу, і ретроспективна оцінка підсумків ХХ століття та III тисячоліття, і прогноз на майбутнє... Усе це, як легко переконатися, викладено точною, образною, нехай не завжди легкою мовою вікової мудрості, про це розповіла людина, чия енциклопедична ерудиція не може не справляти враження.
— Вельмишановний Сергію Борисовичу! Кожний символічний рубіж часу (в тому числі і 2007 рік, що недавно настав) — це свого роду духовний поштовх до роздумів, поглибленого аналізу і осмислення того нового, що приніс у наше життя минулий рік. У вас, як у вченого-філософа, очевидно, свій підхід до цієї проблеми, чи не так?
— Григорій Сковорода вважав, що людина за своєю природою є мандрівником. До того ж, як був переконаний наш великий філософ, кожна людина подорожує не лише в просторі, але і в часі, переходячи з однієї «землі» в іншу, і для неї змінюються не лише країни, але й знаки часу. Цими знаками часу завжди були, насамперед, зміна старого року новим. Такі зміни ніколи не були чимось ординарним для жодного народу, для жодної епохи.
«Я ПЕРЕКОНАНИЙ: ЛЮДИНА ВАРТА ТОГО, ЩОБ ЖИТИ З ДОСТАТКОМ — З НАДДОСТАТКОМ ДОБРА, ПРАВДИ, КРАСИ»
При всій повторюваності новорічних подій люди завжди відзначали їх як свята (незалежно від датування відліку Нового року). А свята традиційно розглядалися як час особливо сприятливий для спілкування з вищими силами, з Богом або Абсолютом. І тому люди на порозі кожного наступаючого року замислювалися над тим, що вони зробили або не зробили минулого року, наскільки наблизилися до своїх ідеалів або віддалилися від них, які їхні моральні оцінки.
От і на початку 2007 року, який нещодавно настав, мимовільно хочеться, щоб такі етичні чесноти, як твердість в істині, мудрість, готовність протистояти хамству, вірність нетлінним і вищим началам життя, людинолюбство, любов як пошук надійного центра буття за межами власного «я», — щоб усі ці достоїнства були б, образно кажучи, записані вогненними буквами в душах людей, стали б нагадуванням і застереженням на Валтасаровому бенкеті сучасності. (Пояснимо на всякий випадок читачу, що Сергій Борисович Кримський має на увазі класичний сюжет з Біблії. У старозавітній Книзі пророка Даниїла розповідається про зловісні знаки, що їх накреслила якась загадкова вогненна рука на стіні царського палацу у Вавилоні в розпал грандіозного бенкету, що затіяв цар Валтасар. Розшифрувати знаки зміг лише юний пророк Даниїл, він і повідомив царю, який вжахнувся, їхнє значення: за свою сліпоту, неймовірну гордість перед лицем Господа він, цар, буде покараний. Валтасара вже зважили на терезах долі та вирішили, що він надто легкий, жити йому залишилося лише кілька годин, а царство його розділять сусіди-вороги. Так і трапилося: до ранку цар був убитий. — І.С.)
Я переконаний: людина гідна того, щоб жити з достатком — наддостатком добра, правди, краси. Тим більше актуальним саме для наших днів залишається гасло розвитку людського в людині, приборкання ненависті, усвідомлення ненормальності зла й необхідності партнерства, солідарності. Якщо хочете, тієї Взаємності, яку ще Конфуцій вважав головною категорією людської духовності та безпосередньо людського буття.
Ще більш відповідально до партнерства людей закликає християнство. Тут мені хотілося б переконати читачів у положенні, яке попри всю свою проблематичність варте того, щоб називатися моральною максимою. Звичайно ж, партнерством не вичерпуються всі стосунки людей; природно, існують і ворожі сили, які загрожують суспільству й моральності, які порушують прийняті норми соціальності. Але якщо від конкретної людини залежить, чи називати будь-кого своїм особистим ворогом, чи ні, то завжди краще не робити цього! Не можна множити потенціал ворожості в соціумі і тим самим сприяти збільшенню зла.
Проблема дефіциту людських якостей стала в наш час як ніколи актуальною. Ілюстрацією тут може служити притча, авторство якої належить Адаму Міцкевичу. Ця притча пов’язує безпеку нашого способу дій з моральністю, солідарністю й готовністю до подолання труднощів. Суть притчі така. У бурю на морі потрапили великі кораблі й рибальські човни. Ясно, що великі судна мали набагато більше шансів вистояти у шторм порівняно з малими. Але реальна картина суперечила очікуванням. Сподівання на техніку, якими тішили себе пасажири великих кораблів, орієнтація виключно на прилади і повна впевненість у засобах порятунку — все це призвело до ослаблення почуття небезпеки, виникла атмосфера безтурботності, розвинулося пияцтво й зміцнилася самовпевненість. А коли буря зламала прилади, створила реальну загрозу життю — ці пасажири дали волю емоціям, почали шукати вихід у з’ясуванні стосунків! Усі зусилля були направлені на пошук винних в аварії. Тим самим були паралізовані співробітництво й взаємодопомога; все це зменшило шанси на порятунок — великі кораблі загинули.
А в цей же час команди рибальських човнів, завдяки своєму досвіду стійкості до негоди, готовності до взаємодопомоги, віковим навичкам орієнтації за допомогою зірок, а не за циферблатами, виявилася здатними протистояти стихії, й тому ці люди вижили. Таким чином, ставка на людські якості, надія на власні сили, а не на зовнішні чинники є ефективними засобами протистояння негараздам (у тому числі й політичним!).
НАСТАЛА ЕПОХА «ВІДКРИТТЯ ЛЮДИНИ»
— Але «бурі» в інтерпретації Міцкевича — це ж поняття гостро сучасне, актуальне, а не відсторонено-символічне...
— На цьому особливо важливо наголосити в добу, яка (якщо мати на увазі ХХ століття) вважається, як проголошував французький філософ Фуко, «епохою відкриття людини». Таке відкриття постмодернисти пов’язують з розкриттям ролі в індивідуальній свідомості людини «своєї іншої». Ідеться про акцентування всередині зрілої свідомості на тому стані, який тримає людське «я» під постійним «обстрілом» його можливих дій і помилок. Причому цінність постійного «диспуту з собою» досить висока й для науки, що опинилися сьогодні на порозі нових фундаментальних проблем, від яких залежить майбутнє людства.
— Хотілося б, щоб ви зупинилися на цих проблемах детальніше — адже роль сучасної науки та її вплив на долю людства справді складно переоцінити.
— Протягом останніх років на наших очах сталося справжнє диво — використання ультрамодерних квантових технологій, що дозволяють людині маніпулювати окремими атомами і тим самим програмувати отримання будь-яких матеріалів і будь-яких речовин. Ідеться, якщо хочете, про «божественну здатність» складати будь-які тіла. Виникла нанотехнологія, яка «працює» в об’ємах однієї мільярдної частини метра. Ми можемо говорити, таким чином, про новий шар реальності між мікро- й макросвітами. У результаті, почала розвиватися індустрія конструювання буття. З’явилася можливість створювати мікропроцесори, тригери, діоди, транзистори та інше, які мають небувалі раніше якості, тобто молекулярний розмір. А це дало можливість при дослідженні фізіологічних процесів у людському організмі отримувати інформацію на субклітинному рівні, вводити наноаналізатори в судини, до будь-яких органів тіла. У результаті дослідження хворого перетворюється на постійно діючу інформаційну систему оцінки його стану. Більше того, нанотехніка відкрила нові часові ритми людського життя, бо вона мінімізує дослідження часу й тим самим надає істотне життєве значення все меншим масштабам історії.
МИ — СВІДКИ НЕБУВАЛОГО ПРИСКОРЕННЯ ЛЮДСЬКОЇ ІСТОРІЇ
До того ж мінімізація часових процесів належить до контексту прискорення світової історії, який характеризує прогрес людства — від «історичного нуля» (раннього антропогенезу), коли 800 тисяч років істотно не змінювалися знаряддя праці, і до справді кінематографічної швидкості часових ритмів початку ХХI століття. А ілюстрацією до цього може бути різка зміна часу міжкультурних взаємодій. Конкретно йдеться про наступне. Якщо до ХIХ століття верхня часова межа міжконтинентальних взаємодій народів визначалася в одиницях вимірювання до одного року, а у внутрішніх комунікаційних зв’язках (у національному масштабі) вимірювалася швидкістю кінного транспорту, то у ХХ столітті подібного роду взаємодії вимірюються вже в годинах, а у ХХI столітті — навіть у хвилинах (якщо мати на увазі інтернет-економіку й планетарні інформаційні системи). Тобто є підстави стверджувати: створення «світової павутини» інтернету відкрило віртуальний аспект історії, можливість «розігрування» реальних економічних, культурних і політичних процесів, величезного набору найрізноманітніших сценаріїв історичної дії, створило свого роду «гіпертексти» світових подій. Це означає, що умовою розвитку будь-яких предметних практик стала не стільки «речовинна складова» історії, скільки інформаційні чинники як стимули безпосередньо економіки. Формується «соціум знань», який перебуває в такому потоці змін, коли набувають значення навіть наймініатюрніші зсуви й виникають бліпи (миготіння) подій.
— Що ж у результаті дає людині описана вами велика науково-технічна й соціальна революція, як вона впливає на її свідомість?
— У результаті персонажем історії стає феномен несподіванки (!). Це не хаос і не випадковість, а наслідок такого «накладення» різноманіття деталей в інформаційному потоці історії, коли прискорення історичних змін швидко перетворює деталі на дуже вагомі чинники. Суспільство стало істотно мінятися не лише протягом «великого», історичного, але й протягом «малого» часу одного покоління людей. Особливо наочно прискорення часу позначається на технологіях виробничого й соціального розвитку.
Причини полягають у наступному. Якщо вдатися до «зворотної перспективи» аналізу радикальних змін історії людства — від сьогодення аж до початку ХХ століття — то, зважаючи на новітні відкриття, потрібно розпочати з нещодавньої появи технології програмування самої субстанції засобами нанотехніки. Про це я вже розповідав. Це потрібно охарактеризувати як якісно важливий переворот у науці, в продуктивних силах суспільства. Але ще за два роки до цього людство відкрило «темну матерію» і «темну енергію» Всесвіту, які (це вражає!) домінують у світі, залишаючи видимими лише 4% «світового простору». Значить, впритул до «нанотехнологічної революції» підійшла революція в космічній астрофізиці та термодинаміці («детермінований хаос» у синергетиці). Але й цьому перевороту передувало (на п’ять років раніше) створення «світової павутини» — інтернету, образно кажучи, «мозку планети», а також, і це дуже важливо, «глобалізація» демократії, коли переважна більшість держав вийшли на демократичний шлях розвитку.
У НАШУ ДОБУ СТАЛОСЯ БІЛЬШЕ РЕВОЛЮЦІЙ, НІЖ ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ЛЮДСТВА
Низка великих наукових (і соціальних) революцій не припиняється й на цьому. У середині ХХ століття виникає космонавтика, завдяки якій людина, по виході з космічного корабля, сама вперше стала небесним тілом. Протягом тих же десятиліть у світі стали набирати сили глобалізація і «світова соціальність». Безпосередньо по сусідству у часі (середина ХХ століття) з космічною ерою знаходиться виникнення атомної промисловості.
Значить, виходить, що протягом нашого століття відбувся не один науково-технічний і соціальний переворот, а більше революцій, ніж за всю історію людства. І все це трапилося протягом усього лише 50 останніх років! Адже саме такий відрізок часу завжди характеризувався як «сучасність», на відміну від «минулого» й «майбутнього». Не випадково навіть таємні документи розсекречувалися саме потому, як минало 50 років, тобто тоді, коли сучасність ставала минулим часом. Але я хотів би наголосити: у наш час, те, що ми називаємо сучасністю і вимірюємо тривалістю в півстоліття, отримує розмірність епохальної історії та може бути навіть розцінене як ціла ера зміни типів цивілізацій. За умов сучасної швидкості історичних процесів десять років уже вміщають епохальні події, а 20 років виявляються вже не сучасністю, а постсучасністю.
Якщо міряти світову історію швидкістю часових процесів сучасності, то отримаємо уявну модель історичної ретроспективи, коли 50 тисяч років можна умовно уявити 50 роками. Тоді постає така картина. «Десять років» тому, за підрахунками американського соціолога Платта, люди вийшли з печер. П’ять років тому виникла писемність, два роки тому були відкриті закони механіки; півроку тому виникло книгодрукування, місяць тому винайшли парову машину; лише два тижні тому з’явилися літак і радіо, минулого тижня людина облетіла Землю, а кілька годин тому з’явився комп’ютер... Інакше кажучи, швидкість процесів світової історії є такою, що наша сучасність (умовні межі якої 50 років) стала еквівалентною за насиченістю унікальними подіями всієї попередньої світової історії, разом узятої. Це означає, що старше покоління, яке нині живе, становить найбільш значущу частину суспільного розвитку людства. Звідси дуже важливий висновок. Оскільки історія починає «стискатися» до життя одного покоління, то людина є вже не лише творцем історії, але і її ареною.
Таким чином, історія в нашу епоху все більше стає «внутрішньою історією» людини. Людина постає універсальною сутністю і стає, перефразовуючи видатного французького філософа Тейяра де Шардена, не лише картою у світовій грі, світовій драмі, але й ставкою і виграшем у цій грі. Ми спостерігаємо, як на перший план у нашу епоху виходить так званий «трансперсональний феномен» — тобто, простіше кажучи, індивідуальна свідомість сучасної людини все більше орієнтується на загальнолюдські, загальнозначущі уявлення та почуття. Це віра, солідарність, любов (людина в ній шукає абсолютний центр буття за межами самої себе, свого «я») і, звичайно, свобода — передусім і особливо свобода внутрішня як неодмінна умова свободи політичної, зовнішньої.
ФУНДАМЕНТАЛЬНИМ ЗАВДАННЯМ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ Є СТВОРЕННЯ ПРОЕКТУ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
— Усе, про що ви говорите, очевидно, безпосереднім чином відноситься саме до нашої країни та нашого суспільства?
— Що стосується останніх подій в Україні, то вони, на мій погляд, укотре підтверджують загальносвітову тенденцію: перш за все необхідно розвивати громадянське суспільство. Професійна політика стає все більш складною, а парламентсько-президентська модель влади демонструє необхідність її ефективного доповнення громадськими інститутами. Особливу роль, на мою думку, можуть відіграти громадянські надбудови на бізнес-структурах — і бізнес-об’єднання, які мали б змогу створити неурядові організації, де зарплата співробітників була б відчутно вищою за середній рівень оплати чиновників у державних установах. Тоді громадянське суспільство стало б більш вагомим за чиновницький апарат. Фундаментальним завданням українського соціуму є, на мій погляд, створення широкого Проекту національного розвитку. Про це хотілося б сказати хоча б кілька слів.
Мається на увазі не зведення економічних показників, а усвідомлення важливості тих вирішальних чинників, які, власне, й творять економіку, рухають її, формують суспільний фундамент економічного розвитку. Це — освіта, наука, інновації, ідеологічні цінності. У такому проекті можна не розглядати всі аспекти економічного життя — не варто уподібнюватися творцям величезних п’ятирічних планів радянської епохи, але потрібно особливо виділити «соціальний вузол», «соціальну ланку» прогресу економіки. Це приблизно так, як у США 60-х років, перейнявшись своїм відставанням від СРСР у космічній гонці і якості освіти, взяли за основу економічної політики інтелектуалізацію виробництва, розвиток університетських центрів, науково-технічних парків, розвиток комп’ютерної техніки. Тобто все те, що дозволило американцям це відставання (а воно було реальним, а не вигаданим!) досить швидко ліквідувати.
Мені здається, що саме подібний підхід міг би бути використаний для створення Великого Національного проекту розвитку українського соціуму, що й дозволило б нашій країні повною мірою реалізувати потенціал сучасного інформаційного «суспільства знань». На мій погляд, для цього необхідно вирішити наступні, найбільш важливі для країни завдання. По- перше, забезпечити розвиток національного й соціального капіталу. По-друге, зробити все можливе для системного піднесення української культури в контексті європейських цінностей. По-третє, використати найбагатший і найбільш повчальний багатовіковий досвід української історії для актуалізації національного менталітету, формування національної еліти, здатної дійсно гідно служити своїй країні та жити для неї. У такому ракурсі Проект розвитку українського соціуму був би співпричетним до національної ідеї України. Роль і участь у створенні цього Проекту розвитку нації, перетворення її на один із центрів соціального прогресу могли б послужити найважливішим критерієм оцінки тих або інших політичних партій і сил під час їхньої боротьби за політичні повноваження. Сказане поки що не підіймається вище «гіпотетичного рівня» — і все ж таки дуже хотілося б вірити в можливість реалізації окреслених вище ідей.
— Чи є, на ваш погляд, підстави для оптимізму в новому році?
— Відповім коротко. Я хотів би нагадати, що 2007 рік характеризується за східним календарем символом добре відомої тварини (до речі, «в силу» цей календар вступає саме зараз, 17 лютого!). Багато хто вважає цю тварину малоприємною і не дуже поважною. Я ж порадив би читачам «Дня» пам’ятати одне дотепне німецьке прислів’я: «Немає такого свинства, з якого не можна було б вирізати шматок шинки!».
