Реабілітація совісті

Прес-конференція, яку проводила у середу в інформаційному агентстві УНІАН Київська міська організація товариства «Меморіал», була присвячена дійсно непересічній події, наслідки якої цілком можуть вплинути на духовну (та й політичну) ситуацію в Україні, суттєво оздоровивши її. Йдеться про те, що Президент Віктор Ющенко днями підписав указ, згідно з яким у нашій державі створюється дійсно унікальна установа — Український iнститут національної пам’яті. Можна сміливо додати: нарешті створюється — бо розмови про необхідність започаткування такого закладу, аналоги якого вже давно існують у наших східноєвропейських сусідів (Польща, Чехія) ведуться вже, мабуть, ще з 1991 року. І лише тепер, як кажуть, крига скресла...

Учасники прес-конференції (керівник київського «Меморіалу» Роман Круцик, відомий історик, професор Володимир Сергійчук, визнаний в Україні громадський діяч, культуролог, філософ і публіцист Євген Сверстюк, мовознавець, професор Олександр Пономарів) наголошували на тому, що гостра необхідність в такій інституції спричинена передовсім тим, що українське суспільство практично всі роки незалежності страждає від важкої, запущеної, вкрай небезпечної хвороби — історичної амнезії. «Наша історія дуже й дуже засмічена міфами різних завойовників різних епох», — зазначив Роман Круцик. Чи варто говорити про те, яку небезпеку криє в собі оця «духовна замуленість» для суспільства в цілому? Євген Сверстюк доречно нагадав присутнім про відомий запис у «Щоденнику» Олександра Довженка, де геніальний режисер з безмежною гіркотою запитував себе: чи є ще у світі інша така держава, крім України, де б в університетах було б суворо заборонено вивчати рідну історію? І чи не тому в нас у добу страшного випробування війною виявилося стільки зрадників?

Стисло можна сказати, що і виступи учасників прес-конференції, і запитання журналістів стосувалися двох проблем: концепції та філософії діяльності новостворюваного iнституту та організаційних аспектiв його роботи. Як сказав Володимир Сергійчук, завдання нового закладу полягає, зокрема, і в тому, щоб не тільки юристи-міжнародники, не тільки вчені-історики, а й наші народні депутати спромоглися визнати страхітливі злочини проти людяності і людства, що були скоєні в Україні протягом ХХ століття (передовсім, звичайно, Голодомор 1932—1933 років), саме геноцидом українського народу. Адже є, по суті, ганьбою для нації, коли, наприклад, угорський та естонський парламенти приймають резолюції, в яких терор голодом в Україні кваліфікується саме так, а наша Верховна Рада демонструє, відверто скажімо, повну політичну імпотенцію і безмежний цинізм...

Відомий фізик, професор Василь Шендеровський підкреслив у своєму виступі, що, крім документального вивчення терористичних і репресивних кампаній тоталітарної влади, перед новостворюваним інститутом стоїть ще одне, не менш важливе завдання: повернення до духовного надбання народу сотень імен славетних українців, особливо вчених, про яких ми і зараз знаємо злочинно мало. Адже вивчення історії (зокрема і історії інтелектуальних здобутків народу) підживлює національний імунітет, дає всі законні підстави для гордості своєю Вітчизною.

А Володимир Сергійчук зазначив, що завдання нового громадського утворення не тільки показати, як українці страждали, але й як вони боролися. «Не можна перетворювати нас на націю плакальників», — додав він. Звичайно, всі ці завдання будуть розв’язані, якщо на заваді не стануть проблеми суто організаційного плану. Зокрема, непокоїть те, що конкретне місце розташування закладу — а це, на думку всіх, хто виступав, має бути лише колишній Жовтневий палац, де в 30-ті роки НКВС катувало і знищувало людей — в остаточному варіанті указу Президента було замінено на абстрактне: «розмістити у центрі Києва...»

І все ж є підстави сподіватися, що діяльність нового інституту слугуватиме реабілітації совісті в Україні. Зараз це, мабуть, найважливіше.