Революція втрачених ілюзій та здобутих можливостей

Вісім років тому студенти вимагали змін — цьогорічного жовтня кільканадцять молодих людей вимагали стабільності й вбачали запорукою цього уряд.

«Навіть сьогодні ніхто не знає, добре це чи ні, що ми провели голодовку», — говорить «людина-гора», один із лідерів студентської голодовки на теперішньому майдані Незалежності, колишній голова «Студентського братства», а нині шеф львівського мистецького об’єднання «Дзига» Маркіян Іващишин. Людина, яка понад два тижні голодувала на холодному граніті, говорить, що 17 жовтня святкує не чергову річницю переможного закінчення акції, а день свого одруження.

Студентська революція

60-х років у Європі закінчилася тим, що за декілька років її учасники в переважній більшості стали врівноваженими діловими «япі». Але вони змусили суспільства та уряди своїх країн внести корективи, які створили більші можливості для самореалізації молоді.

М.І.: Я не знаю, що дало голодування суспільству й Україні. Але я — на своєму місці, багато інших учасників тих подій «вибилося в люди».

В.П.: Можливо, найбільший результат голодування — це не відставка уряду, й не проголошення незалежності, а те, що сьогоднішня молодь не протестує на граніті.

М.І.: Звичайно, в нинішньої молоді залишилося мало романтизму... Але якби 1990 року ми мали б такі можливості для самореалізації, як вони, чи голодували б ми тоді? Зараз молодь меркантильніша; її цікавить кар’єра, професійна перспектива. Можливо, це інше покоління. А, може, змінилася система, й у них з’явилося поле для діяльності... Зараз ніби важко самореалізуватися, але з іншого боку, значно важче знайти талановиту людину, щоб залучити її до роботи. Є вже певний дефіцит кадрів, тому кращих зі студентів (до речі, вісім років тому протестували далеко не «двійочники» — В.П.) моментально забирають у бізнес.

В.П.: За психологічним впливом на суспільство студентську революцію 1990 року в Україні можна порівняти із захистом Білого дому росіянами під час ДКНС: виявилося, що можна активно протидіяти системі, змусити її змінитися й при цьому не бути покараним. Але швидко виявилося й інше: не боятися (і навіть щось виборювати) — значно легше, ніж щодня жити...

М.І.: Спочатку всі тішилися: завдяки нашому голодуванню Україна стала незалежною — безкровно й мирно. Але виявилося, що безкровність дала наступність. Радянська Україна збереглася радянською, рагулізм (так у Львові характеризують відсутність смаку та невігластво. — Ред.) так і залишився рагулізмом. (Хоча колись і кров’ю виборювали Україну й те ж саме було).

Для кожного з нас мав наступити такий час, коли від колективного, «братського» життя треба було перейти до приватного. Для когось такий час так і не настав. Хтось ще живе ілюзіями — в минулому щось можна змінити: мовляв, якби я тоді кинув цеглину у вікно Верховної Ради... — і кусає собі лікті. Хтось робить проблему з того, що його минулі заслуги забуті нинішньою Україною...

В.П.: Революцію, як відомо, задумують філософи, реалізують фанатики, а користуються її плодами пройдисвіти. За нинішню Україну навряд чи ризикували б студенти своїм здоров’ям і, цілком ймовірно, кар’єрою. Сьогоднішня країна й справді — не та...

М.І.: Ні, це не Україна — не та. Не те відбувається в Україні, так можна сказати. І найгірше, що ми стаємо, «латиноамериканцями», такою собі Болівією. Таке відчуття, що скоро всі українські чорноземи будуть засіяні маком. Рагульство — владне, бізнесове — призводить до того, що нам не лишається перспектив для майбутнього.

Кожна держава виборює свою нішу. Але наша держава нічого не виборює; це карта, яку розігрують інші. Хоча, звичайно, шанси самим тасувати колоду в нас ще є.

В.П.: Розмови про шанси України звично викликають в уяві картинку наших чорноземів та нашого працьовитого народу (хоча звідки може взятися працьовитий народ на родючому чорноземі?).

М.І.: Ми бачимо перспективу — духовна, культурна, інтелектуальна Україна. Нам треба робити те, що робили євреї: стимулювати шалену еміграцію умів з України. Тільки треба подумати, яким чином їх індентифікувати як українців.

В.П.: Ми сидимо в рідкісній для Києва кав’ярні, де є такі необхідні для львів’янина речі, як добра кава, цікавий інтер’єр і затишна атмосфера. Говоримо про буремну молодість, а шеф декількох львівських стильових кав’ярень Маркіян Іващишин, у черговий раз озирнувшись навколо, повідомляє: «Треба щось подібне зробити у Львові». Очевидно — революція для Маркіяна закінчилася. Жити героїчним минулим він не збирається. Але чи може таке статися, що він знову буде проти чогось активно протестувати?

М.І.: Якщо хтось не зауважує, що я не вмер, а ще живий, і починає наступати мені на мозолі, то я відразу нагадаю: «Це мої ноги, мої мозолі. За два метри від мене стійте».

Коли хтось почне рухати «Дзигу», наступати на моє приватне життя й життя мого середовища, або якщо я буду робити справу, яку вважатиму правильною, а її будуть некоректно зупиняти, ламати — нехай це буде стосуватися навіть одного художника — я просто діятиму адекватно. Але виглядатиме все інакше, ніж 1990 року.

В.П.: А захист якихось загальніших інтересів. Скажімо, країна гине...

М.І.: Якщо країна гинутиме остаточно, тоді я вийду — адже це небезпека й для «Дзиги». А так... Ось плачуть зараз — податки високі, неможливо розвиватися. Це так, але мене це не вбиває. Та якщо введуть такі податки, що взагалі не зможу працювати...

В.П.: Колишній бунтар декілька років тому вступив до «партії влади» — НДП. Пояснюючи свій партійний вибір, він відкидає, як причину, намагання скористатися з такої ситуації. Можливо, в цьому є рація — адже стосунки львівського осередку з деякими лідерами партії далеко не приязні.

М.І.: Пішовши у владу, ми потрапили в опозицію На Львівщині НДП програла вибори завдяки НДП. Були вказівки згори «не пущать».

«Найгірше — це застій. Як зараз у нас — наскільки все злилося, сконцентрувалося в одному місці, що абсолютно відсутня економічна й політична конкуренція. І тепер ті, хто це зробив, самі не розвиваються й стають примітивними, — каже Маркіян Іващишин, пропонуючи переможцеві президентських виборів наступного року створити конкурентне середовище (мовляв, все одно в кожній державі це існує)... для кланів та мафій. — Тоді, можливо, щось путнє вийде. Ми, бізнесмени, будемо добивати одне одного, нищити, з’їдати. І при цьому щось робитимемо, щось створюватимемо. Це буде динаміка».

В.П.: А чи не боїться людина, вихована на радянській патерналістській ідеології, що її також можуть проковтнути?

М.І.: Як мене можна з’їсти? Все залежить від того, наскільки ти «ожирів». Я рухаюся вперед. А коли ти постійно розвиваєшся, у тебе з’являється стільки запасних ходів.

«КАНАРИ МОЖУТЬ ПОТЕРПІТИ»

М.І.: Бог дав мені народитися гуцулом, в Рахові. Це якесь абсолютно законсервоване, архаїчне містечко. Там, власне, й розкуркулення було суто номінальним — все лишалося, як до «совєтів»: євреї продовжували тримати крамниці, мадяри займалися якимось своїм виробництвом, українці вирощували худобу. У нас на свято завжди ходив вертеп — і влада нікого не чіпала. Вертеп був родинний. Це називалося «фамілія». Скажімо, фамілія Галунів — 60 осіб на чолі із сивим дідом і аж до карапузів.

С.В.: Мистецьке об’єднання «Дзига», яке ти очолюєш, теж така «фамілія»?

М.І.: Мабуть. Ми, до речі, на наступне Різдво мріємо зіграти вертеп, залучивши до нього персонажів львівської богеми.

С.В.: У порівнянні з Києвом, де консолідованого мистецького середовища фактично не існує (літератори майже не зустрічаються з музиками, а актори, скажімо, із художниками), «Дзига» здається явищем безпрецедентним...

М.І.: Так від початку задумувалося, що мусимо бути разом — письменники, художники, музиканти. Зрештою, у Львові між митцями ніколи не було суперечностей, до того ж активне мистецьке життя відбувалося здебільшого поза творчими спілками. Молодь і сьогодні їх ігнорує. Питання ж середовища мене цікавить і в географічному, і в часовому, просторі. Ми всі об’єдналися не випадково: наближається кінець тисячоліття й щось таки має статися. Буде гірко, якщо це марні сподівання.

С.В.: Втім, зрозуміло, мистецтво сьогодні не дає великих прибутків...

М.І.: Зрештою, наша компанія склалася ще зі студентських часів. Це був святий час нашої молодості, піднесення, зокрема й культурного. Ми були дуже щирі. Тому, коли хтось шипить за спиною, мовляв, накрав грошей на голодуванні, я на нього не ображаюся. На жаль, в нас люди не вірять, що можна чесно заробити гроші. А це ж просто: взяв кредит, вклав гроші, повернув борг, заробив наступні гроші — й працюй. Ми з друзями створили самодостатню поліфункціональну структуру. Головне в ній — швейне виробництво. Ми тримаємо друге місце з експорту в легкій промисловості України. Двоє з наших хлопців зайнялися поліграфією. Тримаємо ми, як у Львові кажуть, кнайпи. Це дозволяє утримувати й художню галерею.

С.В.: Тобто все залежить від власної свідомості. Адже зароблені гроші ви вкладаєте в мистецькі проекти...

М.І.: Ми їх самі заробляємо, отже й самі вирішуємо як витрачати. До речі, в нашій компанії є талісман — художник Влодко Кауфман. Він людина непрактична, але ми його зробили одним із засновників усіх наших бізнесових структур, аби він своїм романтизмом не давав нам «скурвитися». Гасив спокусу витратити гроші, скажімо, на відпочинок на Канарах. Ну, не поїдемо туди...

С.В.: Втім, ви ж людина ділова. Й у «Дзизі» виступаєте як продюсер. Хіба ви не вірите, що й мистецтво може давати прибутки?

М.І.: Вірю, а тому вважаю, що ми не витрачаємо гроші, й інвестуємо їх у перспективну справу. Просто не варто розраховувати, що це дасть швидку віддачу. В економічному контексті України Львів — дуже слабке місто. Тут немає великих фінансів, отже й потенційних покупців тих самих картин. У Києві є бодай мінімальний арт-ринок, хоч, зрозуміло, домінують на ньому переважно іноземці — дипломати, бізнесмени. Та й самі художники поки що не зовсім готові до ринкових відносин. І львівських часто просто дурять. Побачить хтось роботу на виставці в «Дзизі», прийде до майстерні, вип’є пляшку горілки з художником і купить картину за безцінь.

С.В.: А хіба ви не укладаєте контракти зі своїми експонентами?

М.І.: Ну, то для них просто папірець. Навіщо чекати ефемерні 150 доларів, якщо покупець сьогодні дає реальні 40—50? З музикантами, до речі, в нас, справді, жорсткі контракти. Є навіть прибутковий проект — «Піккардійська терція». Хоч із суто мистецького погляду я ним не дуже задоволений. Ми передбачали, що тут буде більше експериментування, але ринок диктує своє — й хлопці вибрали інший напрямок. Тож з січня цю групу ми відпускаємо на власні хліби, а опікуватимемося групою «Мертвий півень».

Взагалі ж я мало не маніфестаційно вважаю, що держава мусить насамперед підтримувати експеримент і традицію. Великі гроші треба платити академічним вихователям — професорам консерваторії й університету. І водночас не шкодувати грошей на маргінальні явища, найбздурніші ідеї молодих.

С.В.: Наскільки я розумію, з урядовцями від культури у вас добрі стосунки не складаються через полярність підходів.

М.І.: Я гадаю, що в клерків є банальна заздрість. Бо ми справді багато робимо. А вхід до галереї, де кожні два тижні оновлюється експозиція, — безкоштовний. А вони не вміють розпорядитися як слід і бюджетними грошима. Головне ж — це просто старі люди. Навіть не за віком — за психологією. Вони весь час квапляться задовольнити свої власні амбіції, і не лише матеріальні, абсолютно не турбуючись про завтрашній день. Вони ніби бояться, що завтра їх не буде. Такі-собі перманентні «врємєнщики». Тому, власне, їх і дратує те, що про «Дзигу» добре й багато пишуть. «Ага, ви гроші журналістам платите!» А ми просто думаємо про завтрашній день. Я інколи жартую, що продюсер — це людина, яка хоче писати вірші та музику або малювати, та не може, бо безталанна. От і з’являється бажання якось брати участь у творчому процесі, бодай допомагаючи іншим. Тут треба мати інтуїцію й шалено любити мистецтво. Львів зберіг свою культурну ауру. Ми ходимо тут бруківкою, яку залишили нам предки. І хоча б тому мусимо щось і після себе тут залишити для нащадків. Заради цього можна потерпіти й без Канарів.

№199 17.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»