Російська мова і демократія: нерозв’язана дилема історії
Публікацією статті професора Оксани ПАХЛЬОВСЬКОЇ «День» продовжує широку дискусію, що розгорнулася про нинішній статус і перспективи російської мови та російської культури в Україні. Як бачимо, ініційоване нашою газетою обговорення, практично одразу вийшовши за вузькі рамки суто «мовного питання», перейшло в геополітичну, а потім i у світоглядну площину.
29 січня 2005 року на сторінках газети «День» був надрукований Відкритий лист на захист «російської мови та російськомовної культури». Під цим листом на той час підписалося більше сімдесяти інтелектуалів України, в основному між Києвом та Харковом. Лист стривожений: виглядає так, що апріорі нова влада неминуче має стати загрозою для російської мови та культури в Україні. Більш того, автори листа вважають, що ставлення нової влади до вирішення цієї проблеми стане тестом на демократію в Україні.
Відкритий лист був написаний як полемічна відповідь на два попередні листи української інтелігенції у виборчий період. Задля справедливості зазначу, що окремі положення одного з них — «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори» (14.10.2004) — я не поділяю. На жаль, у електоральній френезії підписанти цього листа припустилися некоректного формулювання щодо російської мови як «мови попси і блатняка». Адже, по-перше, вульгарний російський «маскульт» жодною мірою не перекреслює «високої» російської культури. А по-друге, у так званій «постмодерній» українській продукції «блатняка» й «попси» не менше, ніж у відповідній продукції російській (звідки цей «блатняк», до речі, в основному й імпортований, за відсутності так само глибоких мовних та соціальних джерел цієї традиції на національному ґрунті). Очевидно, небезпідставним є й протест авторів Відкритого листа супроти евентуальної чиновницької сваволі, здатної, як ми знаємо, збіднити й формалізувати будь-який закон, навіть найкращий (хоча коректніше, звичайно, було б підкріпити такий закид конкретними фактами).
Помилковою, однак, на мою думку, є спроба авторів цього листа інтерпретувати як ідеологічний «напад» на російську мову тезу їхніх опонентів щодо можливого перетворення тодішньої України — в разі перемоги стратегії Кремля — на «чорну діру в центрі Європи». На жаль, ніколи не було можливо — і донині так є — відірвати державну ідентичність Росії від специфіки узусу російської мови як політичного інструменту імперської експансії. Тому сьогодні полеміка про проблематику функціонування російської мови та культури в Україні несвідомо (а іноді, може, й свідомо) слугує досить прозорим прикриттям для конфронтації набагато глибшої, — конфронтації світоглядної. Ось про це й піде мова в цій статті.
Помаранчева революція увиразнила й поляризувала давно назрілі, але досі латентні політичні, соціальні, культурні конфлікти у світовому масштабі: між Європою та Росією, між Росією та Америкою, між Америкою та Європою і навіть усередині самої Європи. Зокрема в українсько-російських взаєминах колапсували фальшиві ідеологеми «дружби народів-братів», «слов’янської єдності» тощо, оскільки саме по тілу України, — як, зрештою, і слід було чекати, — пройшов тектонічний цивілізаційний розлом між Європою та «Євразією». Україна не розділилася, а виявила реальну несумісність європейської та російської цивілізацій, їхній задавнений, хоч в останній період і майстерно завуальований прагматичними потребами конфлікт. Адже в Україні відбулося протистояння не України «україномовної» та «російськомовної», а України європейської та пострадянської (чи ще навіть і радянської), з неминучою внаслідок цього конфронтацією категорій населення в залежності не від мовної їхньої приналежності, а від їхньої політичної культури, — а в цілому і від культури взагалі (пам’ятаємо суґестивні криві на статистичних діаграмах виборчих преференцій, де на діаграмі представника від влади культурний рівень електорату понуро й неухильно котився вниз).
Реальний масштаб українсько-російського конфлікту відтак буде вимірюватися не тим чи іншим законом про мову в Україні, а насамперед здатністю Росії реґенерувати й осучаснити свою політику, достосувавши її до актуальних контекстів і припинивши практику дезінформації, тиску й шантажу щодо сусідніх з нею держав. Адже одне з найцікавіших відкриттів, яке було зроблене впродовж українських виборів, — це глибока криза політичної стратегії команди Путіна, — команди, яка виявилася, як пише британський «Economist» (25.1.2005), «слабкою» та «примітивною». Росія виявила анахронічність, справді примітивність та невинахідливість політичної стратегії, яка — в поєднанні з брутальною самовпевненістю кремлівських політтехнологів — проілюструвала цілковиту неспроможність «чекістського» мислення відповідати, як сьогодні звично казати, на «виклики часу». Після білоруського псевдореферендуму Алєксєй Макаркін, віце-директор Центру Політичних Технологій, відповів так на запитання журналіста, що буде робити Росія, якщо в Білорусі виявиться білоруський Ющенко: ми поставимо білоруського Януковича («Газета», Москва, 18.10.2004). Шах і мат. Самій собі... Можна лише поспівчувати сусідній державі, яка в пошуку союзників опирається, з одного боку, на казус клінічний, а з другого — на казус кримінальний (того, кого не можна було брати в армію, виявилося можливим «взяти» в президенти!). Це єдине, що Росії залишилось? Так недолуго зліплена архітектура політичної системи — зайвий доказ слабкості базових конструкцій російської геостратегії. А все це разом засвідчило також поглиблення вже фактично задекларованого відриву Росії від спільних європейських цінностей та вибір авторитарного шляху розвитку, відверто протиставленого західній демократії.
Ось тому неможливо, — якщо це тільки не робиться зі спекулятивною метою, — абстрагувати становище і статус російської мови в Україні від актуального політичного контексту стосунків між двома країнами. Вражає відтак категоричне невизнання (незнання?) авторами листа найелементарніших фактів російської (!) історії, коли мова йде про те, що «дискримінація російської мови в Україні» «має місце впродовж усього часу існування України як незалежної держави». Пафос слова «дискримінація» в такому контексті настільки ж відповідає реальності, як філіпіки президента Путіна проти «окупації» Заходом України (її «окуповували» в той момент посередники — Солана, Квасьнєвскі та Адамкус). Вже не кажучи про те, що в історії російської державності і взагалі не було хоча б найменшого періоду, в який неросійське населення не зазнавало б тих чи інших форм національної, зокрема мовної та релігійної дискримінації, безапеляційно виправданої «рацією стану».
Не менш вражає і вперте намагання авторів прив’язати полемічні аспекти листа до політичної конкретики нещодавніх виборів. «Якщо Янукович розмовляє російською мовою», а підписувачі виборчих протестацій з протилежного табору виступали проти його кандидатури, то це, на думку авторів, «не означає, що російська мова в чомусь завинила перед Україною». Отже, знову підміна, оскільки не про російську мову йшлося. А йшлося не більше й не менше, як про силове нав’язування Україні політичної моделі, яка ставила під загрозу її існування як держави.
Одна з основних відмінностей російської цивілізації від європейської полягає в тому, що формуючим принципом першої є омолоґація і закритість, а другої — диференціація і відкритість. Російський простір здатен утримувати свою компактність лише шляхом уніформізації, шляхом «reductio ad unum», зведення до єдиного («православие, самодержавие, народность»). Європейський простір — це «єдність у багатоманітності». Через те російський простір страждає на перманентну ентропію, яка періодично закінчується імплозією. Європейський же простір неухильно розширюється, що призводить до його постійного оновлення та збагачення. А гарантією стабільності слугують не архаїчні ідеологеми, а спільність юридичних законів.
Ще одна радикальна відмінність російської цивілізаційної моделі від європейської полягає в майже цілковитій відсутності в Росії критичної свідомості культури. Англія, Франція та інші колоніальні держави Європи відмовилися від імперської ідеології (і від імперських володінь!) через юридичне та культурне визнання окремої ідентичності та гідності цієї ідентичності колонізованих народів. Німеччина зуміла стати демократичною країною лише через тривале катарсисне усвідомлення злочинів проти людства, за які вона була відповідальна. Нескінченні історичні конфлікти Польщі з Україною перетворилися на рідкісну за своїм культурним багатством історію зближення двох націй, які зуміли перетворити моральну силу визнання своїх помилок на будівельний матеріал автентичного порозуміння в ім’я майбутнього.
Що ж до Росії, то чи йдеться про мову, а чи про будь-яку іншу проблему в її стосунках з іншими народами, виявляється неспроможність російської культури стати на бік Іншого, подивитися на ситуацію без російськоцентричного пункту бачення. Невипадково історик Брайчевський писав про іманентну специфіку російської історіографії — здатність оцінювати світову історію виключно в оптиці російських інтересів. Зрештою, щодо мови, то насправді російська мова ДУЖЕ завинила перед Україною, — і не лише тоді, коли стала одним із привілейованих пропагандистських інструментів цинічної кремлівської політтехнології на останніх українських виборах. Завинила російська мова також перед іншими народами і культурами, які зазнали спершу імперського, потім радянського, а згодом неототалітарного омолоґаційного тиску Росії. Однак цей факт з боку російської інтелігенції до сьогодні фактично не визнаний. Вже не кажучи про визнання його з боку офіційної Росії. А це не лише не знімає історично закорінений конфлікт між Росією та її сусідами, а й постійно його загострює в неконструктивний для жодної із сторін спосіб.
Згадаймо коротко, що староукраїнську мову забороняв уже Петро I, наказуючи «на пожарех сжечь» «книги литовския печати», «дабы никакой розни и особаго наречия не было». Катерина II заборонить українську, польську й латину в стінах Києво-Могилянської академії, а служби будуть служитися «голосом, свойственным русскому наречию». Завдяки цим «новаціям» бароковий розквіт України на десятиліття перетвориться на культурний занепад і соціальну депресію. Гаразд, надто давня історія. А три заборони української мови в другій половині ХIХ ст., які перетворювали на ґетто українську культуру? А сентенція Валуєва про те, що «так называемого украинского языка не было, нет и быть не может»? (Цікава, до речі, логіка: а навіщо забороняти неіснуючу мову?!). Потрібна була революція 1905 року і виразна загроза краху імперії, щоб Шахматов визнав, нарешті, що насправді українська мова — не діалект і не «нарєчіє». Однак згодом, коли стало зрозуміло, що Україна буде боротися за незалежність, то не лише українська мова, а й сам термін Україна російські інтелектуали (Трубєцкой, Струве і багато інших) інтерпретуватимуть як замах на «єдність Росії»... І не будемо згадувати недоброї пам’яті радянський період, коли наступ на українську ідентичність з боку Росії вівся єдино інструментом геноциду, у всіх його формах.
І все ж в основному пункті я згодна з авторами листа. Безперечно, російську мову треба захищати. Але: РОСІЙСЬКУ МОВУ НЕОБХІДНО ЗАХИЩАТИ ВІД СПРОБ ВИКОРИСТАТИ ЦЮ МОВУ ЯК ІНСТРУМЕНТ НЕОІМПЕРСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ, КСЕНОФОБСЬКОГО НАСИЛЛЯ І ЛЮМПЕНІЗОВАНОЇ НЕСВІДОМОСТІ.
Насправді російська мова перебуває нині в парадоксально тяжкому становищі. На відміну, скажімо, від англійської мови, динаміка її поширення не є пропорційною до динаміки зростання культурного рівня, а швидше — НАВПАКИ. Її люмпенізація санкціонована «зверху». Досі — і не випадково — не проведене поглиблене дослідження феномену русифікації в часи імперські, а ще менше — в часи радянські, з усіма патологічними культурними, соціальними, психологічними і навіть психічними наслідками такого явища. А тим часом невблаганна статистика засвідчує, що в Україні найбільш неблагополучними в плані соціальному є ареали, русифіковані в часи імперії, а потім відповідно сов’єтизовані. Власне, в прямій пропорції до зросійщення спостерігається люмпенізація: чим більш русифікований ареал, тим нижчий освітній рівень населення, тим вища злочинність і алкоголізм, тим слабша система охорони здоров’я, тим більша кількість покинутих дітей тощо. Донецька і Луганська області є тривожним тому свідченням.
Гаразд, «програло» русифіковане населення. Але ж чи «виграла» принаймні російська мова від русифікації, вливаючи в себе найменш окультурені верстви населення, що з легкістю переймали «общепонятный» з усім спадком неминучого мовного безкультур’я? Чи виграла російська мова, ставши «советским языком» (пам’ятаєте шкільний віршик: «Говорите по-советски»?), а значить, мовою ідеологічного насилля й культурної мізерії? Ще у 80- ті роки в гуманітарній секції Академії Наук (!), коли ви просили в буфетниці каву українською мовою, вона вам відповідала: «У меня от вашего украинского голова болит! Говорите мне на человеческом языке!». Де були тоді сьогоднішні підписанти вищезгаданого Відкритого листа і чому вони не захищали свій рідний «человеческий язык» від такої антилюдської його інструменталізації з боку тоталітарного режиму? Щоправда, в Москві в другій половині 70-их кілька російських письменників шукшинського кола почали бити тривогу і писати про «смерть російської мови» внаслідок її плебеїзації. Але в брєжнєвському СРСР цей протест не міг бути почутий.
І чи ж виграла, наприклад, російська мова від тотальної русифікації Білорусі, яка є доведеною до провінційного абсурду конденсатом вроджених хвороб російської політики? Саме білоруський анклав російської мови епітомізує сліпу силу анальфабетизму, яка викорчовує культуру місцеву, вкорінюючи натомість анахронічну ідеологічну тупість. Лукашенко забороняє оранжевий колір і музику рок, не пускає білоруських модельок в Європу, забороняє відпочинок отруєних Чорнобилем дітей на Заході, з якого ці діти нібито повертаються «іншими людьми». Завважмо, що 80% білоруських дітей — хворі. За висновком Кріса Бесбі, медексперта Європейської комісії з радіаційного ризику, клітини 16 літніх білоруських підлітків відповідають станові клітин 65-літнього британця. Отже, західні «вороги», аби допомогти цим дітям, мають спершу вести війну з корумпованою білоруською бюрократією, а потім іти від будинку до будинку, роздаючи дітям необхідне, аби це пострежимне чиновництво не прибрало все до рук, кленучи, звичайно, Захід за «втручання». А в Мінську міліція б’є молодь за білоруську мову, яка вважається ознакою опозиційності. Невже росіяни, які себе поважають, не почуваються приниженими тим, що їхня мова є інструментом насилля?!
Найкращим захистом російської мови був би, наприклад, протест проти виступу Жириновського, в якому Київ називався «русским городом», Дніпро — «русской рекой» і оголошувалося, що «никакой Украины нет», і що в Києві, як і в Мінську, має сидіти по російському губернатору.
Російську мову треба було захищати від Георгія Тіхонова, відповідального за захист російської меншини на пострадянському просторі, який на сторінках авторитетного італійського геополітичного часопису «Limes» (1998, № 4) свідчив, що «Гітлер був демократичніший від сьогоднішніх українських політиків», які, виявляється, заборонили вжиток російської мови на радіо та телебаченні (!), звели кількість передплатників російськомовної преси до 3% (!) тощо. А також від іншого автора, Роберта Третьякова, який у тому ж номері називав усі пострадянські держави «расистськими», за винятком, зрозуміло, самої Росії та Білорусі. І при цьому обіцяв відновлення «Великої Росії» у форматі СНД та дуже шкодував про наявність міжнародних законів, що захищають права людини і тим самим перешкоджають нині Росії «повернути собі» Україну мілітарним шляхом, — так, як це було зроблено в 20-ті роки ХХ ст., коли ці прикрі для Росії міжнародні закони ще не існували. До слова, номер часопису має симптоматичну назву: «Росія розпадається на шматки» (La Russia a pezzi). Того й розпадається, що Росія ніколи не мала ні поваги, ні милосердя до жодного з перекатруплених нею ж народів.
Однак найцікавіші цитати знайдемо в статті добре відомої нам особи — кремлівського гінця Ґлєба Павловського, — статті, надрукованій в його ж таки часописі «Русский журнал»: «Рождение нации, или Битва за серце России» (14.1.2005). Україна в цій оптиці — це, як неважко здогадатися, «серце Росії» (або ж чомусь «ворожою» англійською — «хартланд»). На думку автора, Західна Україна збулася як нація виключно з допомогою Ватикану. Логічно відтак, що населяють її не хто інший, а «наследники бандеровцев», які ось-ось і почнуть «этнические чистки» та «выдавливание русскоязычных в Россию». Дістається і «сервильной западной прессе», і «русофобской Европе». Пише автор: «Уже сейчас, по данным штаба Януковича, люди, которым отвратительно лицо западно-украинского политического этноса (...), вынуждены бежать в восточные регионы или вообще из страны из- за того, что новорожденная западно-украинская «демократия» угрожает им физической расправой». Найбільші ж вороги Росії — студенти Києво-Могилянської академії, «католицькі таліби» (!): «Если такие «массы» победят, над Украиной опустится ночь, по сравнению с которой правление талибов в Афганистане покажется сумерками. Некатолики станут в стране людьми второго сорта, а всю религиозную политику будет контролировать римская дефензива». Словом, такий текст міг би збудити з мертвих Іосіфа Вісаріоновіча. В основі ж своїй — це дзеркало російських параноїдальних єврофобій.
На цьому не кінець. З теорії автор переходить до практики, а саме: пропонує вдячному читачеві СЦЕНАРІЙ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ. «Попытаемся представить себе в общих чертах сценарий такой войны. Вопрос принадлежности Киева будет играть в ней ключевую роль. Ясно, что «западные» будут стремиться к обладанию Киевом со всей бескомпромиссностью. И потому, что в городе преобладают сторонники Ющенко, и потому, что этот город — символ русского хартланда. В стратегических планах католической экспансии на восток этот город не обойти на пути к Москве, как не обойти было немцам Сталинграда...». А далі і взагалі чарівно: «В таком случае все решит позиция союзника — Москвы. Если Россия будет настаивать на овладении Киевом, Юго-Восточная Украина имеет больше шансов заполучить столицу, поскольку имеет больший резерв населения и лучшую техническую базу для такой борьбы. У России в то же время могут иметься свои соображения в пользу контроля над Киевом и прилегающими территориями (...). Главное соображение «за»: контроль над общерусским «хартландом». Возможно, Россия захочет сохранить Киев в качестве одного из сакральных центров русской цивилизации. В ином случае может создаться крайне неблагоприятная ситуация, когда все духовные центры этой цивилизации — Константинополь и Киев вслед за ним — окажутся захваченными неприятелем...».
Увага: очевидно, історія Росії спинилася ще десь до падіння Константинополя. Бо, схоже, автор не знає, що «неприятель» таки захопив Константинополь, і зробив це ще... в 1453 році! А сьогодні збирається — о, жах! — і взагалі інтеґруватися в Європу. Чудовий сюжет для сюрреалістичної п’єси. Хоча, зрештою, Войнович уже описав Росію у формі «Москворєпа», оточеного «тремя поясами враждебности»...
Отже, поки «аполітичні» російські інтелектуали захищають російську мову від уявних «дискрімінацій», цілком політизований кремлівський стратег марить про реальну військову інтервенцію Росії в «братню» Україну: «Вообще же, в случае неблагоприятного для Юго-Востока хода военных действий спасти положение может только полномасштабное участие в конфликте России (...). Внушает оптимизм в этой ситуации, однако, то, что пока, по известным военно-стратегическим обстоятельствам, Россия, при любой степени вмешательства на Украине, не рискует большой разрушительной войной на своей собственной территории». Як не порадіти за Росію?
А висновок і взагалі блискучий: «Таким образом, если теперь Россия не отстоит право русских на Украине, вымирание народа будет происходить не просто быстрее, но получит дополнительное моральное оправдание... Возможно, нация почувствует, что наступило самое время показать, что она существует не в теории, а на деле: то есть начать по-настоящему «драться за своих», как это делают все просвещенные европейские нации, какой хотят стать русские. В этом случае может неожиданно выясниться, что вопреки планам западных политтехнологов родилась не только украинская, но и русская нация».
Силогізм простий. «Русской нации» насправді немає. Щоб вона не вимерла, а навпаки, народилася, єдиний спосіб — піти війною на Україну. І тоді Росія стане «просвещенной европейской нацией», яка «дерется за своих» (хоча невідомо, навіщо їй ставати «европейской нацией», якщо Європа є історичним «ворогом» Росії; що ж до Європи, яка в такий спосіб «дралась за своих», то це, для довідки, все-таки була Німеччина коричневого кольору, з її Судетськими та іншими синдромами). До речі, наскільки мені відомо, відреагував на цю публікацію лише нещадний російськомовний сайт «ОБКОМ» (17.12.2004). А українські сайти і взагалі проігнорували заклик до «священного православного джихада против оранжевых католических фундаменталистов». А шкода. Наша Конституція забороняє заклики до війни. І статус «персона нон ґрата» — це мінімум, на що мав би розраховувати автор таких опусів.
Однак якщо в таких відверто ксенофобських категоріях мислить кремлівський стратег, то чого ж тоді чекати від зомбованого електорату Півдня і Сходу за умов відсутності там альтернативної інформації? То він і пише, як у Запоріжжі: «За царя, за Отечество», бо не знає, в якому «Отєчєстві» живе, і не підозрює, що царя в ньому вже досить давно немає. «Союз Православных Граждан» проголошує: «Православие или смерть! Мы сообщаем, что старцы Русской Православной Церкви благословили добиваться Донецко-Крымско-Новороссийской республики и стоять насмерть. Мы боремся за Русь Святую и веру Православную...». А «Комитет избирателей Донбасса» всерйоз повідомляє: «Как сообщают наши источники, она (Тимошенко) готовит пятидесятитысячный силовой карательный корпус для подавления Донбасса, Таврии и Новороссии, который приступит к жестким зачисткам сразу после «инаугурации» Ющенко».
Не знаю. Може, подібні «избиратели Донбасса» і досі припадають вухом до землі, як у середньовіччі, і чують залізний крок «карального корпусу» з Києва. Знаю однак, що кияни в жахові переглядалися і замикалися, хто де міг, попереджаючи один одного: «донецкие идут». І ті «донецкие» були набагато матеріальніші. Але також знаю, що мають відповісти перед судом ті, хто перетворив недомучений комунізмом Донбас на емблему бандитизму, морально перекреслюючи тим самим порядних донеччан. І відтак застосовуючи до них ще одну форму насилля.
Отже, російську мову треба було захищати, коли в Донецьку був оголошений «1941-й» рік і готовність електорату Януковича обороняти Донеччину та Луганщину від «оранжевої чуми». Той самий сайт «ОБКОМ» дуже жорстко описав виборця Януковича, який, бризкаючи слиною через відсутність зубів, кричав гасла проти «оранжевых питекантропов, тварей и шавок». Зазначаючи при цьому, що це, власне, колективний портрет виборців Януковича, — і в цьому, зрештою, легко пересвідчитися з численних фотографій. Багато хто з цих людей навіть не розуміє своєї драми. Це люди знівечені навіть фізично, і тим більш агресивні, чим менше вони знають справжні причини свого соціального приниження і культурної марґінальності.
Тим більше слід турбуватися — і то дуже — про російську мову, коли дізнаємося про поширення скінхедів у Криму, про проліферацію антисемітизму, про напади на віруючих біля синагоги. Не забуваючи при цьому, що в самій Росії дедалі більше зростають ксенофобські рухи і збільшується кількість скоєних на національному ґрунті злочинів. Не далі, як 20 січня цього року газета «Известия» виходила зі статтею на першій сторінці: «Скинхеды стали убивать в два раза чаще». Однак — і це пише газета, цілком лояльна до влади! — «депутаты продолжали использовать националистические лозунги», «власть «не видела» успешного распространения националистических настроений, а милиция «не замечала» националистической составляющей преступлений».
Той самий номер газети свідчить про те, що, здається, національна російська ідея таки починає вимальовуватися. І це ідея... «России для русских», яку сповідує 53% населення! Не треба бути аналітиком, щоб зрозуміти з цих даних: імперія, яка в ХIХ ст. розширювалася щодня на 50 кв. км, яка розпросторила свою історичну територію до 1/6 частини земної кулі за рахунок цілком собі неподібних народів, культур, релігій, при такій ідеології іде назустріч фашистському режиму, а в перспективі й катастрофічній імплозії.
Отже, захищати не лише російську мову, а й саму Росію треба, коли російська Дума приймає закон (не далі, як у січні цього року) про право приєднувати до Росії державні утворення, які від’єднуються від країн на пострадянській території. Росію треба захищати від неї самої, коли вона хоче «приростити» себе Придністров’ям, Абхазією, Південною Осетією, замість того, щоб подбати, аби в самій Росії працювала охорона здоров’я, аби щорічно не вмирали 900 тисяч людей ЛИШЕ від алкоголізму. Має відтак рацію російський політолог Андрєй Піонтковський, директор Центру Стратегічних Досліджень, який радить Україні жити й розвиватися, не зважаючи на «комплекси Кремля», з його неминучим баченням «старшого брата», «домінування на пострадянському просторі», «ліберальної імперії» та ін., що веде лише до «марґіналізації Росії та маразмізації її політичного життя» (RUPOR, 1.2.2005).
Росію треба захищати від неї самої, коли вона планує витратити на якусь небачену досі зброю більше 30% бюджету, в той час, як її заіржавілу атомну зброю мають чомусь знешкоджувати, а простіше — перетворювати на металолом, західні, зокрема італійські фахівці, за «скромну» ціну — 360 мільйонів доларів за таку ось атомну «штуку» (а «штук» багато). Розпилювання ж «Тайфуна», — найбільшого у світі підводного атомного човна, який потрапив у Книгу рекордів Ґіннеса через свої гігантські розміри, — здатного вмістити аж 20 міжконтинентальних ракет, оплачуватиме чомусь... Америка, колись «адресат» цих самих ракет. До всього ж «Тайфун» не можна було виявити навіть з космосу, а отже, й попередити нанесення евентуального ядерного удару. Чи не є це трагічним символом міфічної і абсурдної «російської величі», від якої її саму має рятувати недозруйнований нею ж світ?
Росію треба захищати від неї самої, коли вона хоче поставити три пам’ятники Сталіну, зокрема і в Криму, — на історично татарській землі, з якої татарське населення було з наказу Сталіна депортоване. І не слід забувати, що в Беслані теж було зведене погруддя Сталіну, — в 1994 році. Так був відзначений ювілей депортації чеченців...
І чи ж мають рацію автори листа, називаючи «безглуздою» пропозицію попереднього уряду Ющенка впровадити, згідно з Європейською хартією, захист вимираючих мов, серед яких є кримськотатарська, караїмська, гагаузька? Річ не лише в тому, що ці мови не мають державного захисту за межами України. Річ у тому, що насправді мала б не опротестовувати, а, навпаки, запропонувати системний захист татарської мови саме російська спільнота, оскільки тоталітарна Росія несе відповідальність за депортацію цілого народу, і не лише татар. Не йдеться про матеріальну компенсацію, на яку Росія, аби вона платила її своїм жертвам, як Німеччина, мала б працювати століття, не заробляючи сама ні цента. Йдеться про символічний знак доброї волі й історичної справедливості... На який, звичайно, годі дочекатися.
Нещодавно президент Росії висловив глибоку думку, що треба зробити «привабливішою» перспективу співробітництва в межах СНД для її членів.
ПІЗНО.
Ту молодь, яка сьогодні їздить по світу, яка живе в іншому історичному ритмі й вимірі, страх перед «наколотими апельсинами» і «американськими валянками» не переслідує, а накази «старцев Русской Православной Церкви» не обходять. Ця молодь розсміялася з поточеного міллю кеґебістського опудала. Ця молодь хоче вільно подорожувати, вчитися, відпочивати, слухати рок-музику, не питаючи дозволу в Лукашенка, і плавати в Інтернеті, не питаючи дозволу в Путіна. На жаль, на превеликий жаль, російська мова, російська ментальність були цементуючою субстанцією брутальності не лише комуністичного, а й посткомуністичного режиму. Мушу зізнатися, що найтолерантніші і найліберальніші українці почали втрачати терпіння. А російській інтелігенції зовсім не варто позбавлятися таких послідовних алеатів, вірних принципам саме європейських законів міжнаціонального спілкування.
Саме під тиском цих люмпенізаційних процесів російська мова не витримує сьогодні конкуренції глобалізованого світу і дедалі більше втрачає культурний магнетизм.
А в період Помаранчевої революції власне УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ СТАЛА ГЕНЕРАТОРОМ І НОСІЄМ ІДЕЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ, — ідеї поваги до людини, до її прав, до її потреб, до її ідентичності. Міжнародна організація «Комітети за свободу» (яку очолює, до речі, відомий російський дисидент Владімір Буковскій) закінчила так свій лист на підтримку України: «Ми разом з Віктором Ющенком і з тими, хто бореться разом з ним. Ми всі — українці».
Завдяки цій своїй європейській свідомості українське суспільство дедалі зрілішало як суспільство громадянське. А в умовах громадянського суспільства мова перестає бути фактором ідеологічним, а стає тим, чим вона є іманентно, — інструментом комунікації. Тому на Майдані можна було говорити з донеччанами, луганчанами, кримчанами, харків’янами українською, а вони тобі відповідали російською, але насправді ми говорили ОДНІЄЮ МОВОЮ — мовою людської взаємоповаги, тобто мовою демократії. Ніколи не забуду молодої донеччанки, втомленої жінки в розірваних чоботях (валянок з Америки забракло!), змерзлої, яка не мала грошей подзвонити своїй дитині, що лежала в лікарні з серцем, залишена на родичів. Вона, ця жінка, може, й не знала, як перекладається слово «демократія». І простими словами мені пояснила, чому два місяці жила на Майдані: «Надо же жить как-то честнее. Чтоб тебя не унижали. Может, хоть моя дочь будет жить в человеческих условиях». Як ви розумієте, ніхто в тієї пані не віднімав можливості говорити російською мовою. Просто в неї було віднята можливість жити по- людськи. От і все.
Або ж немолоді киянки, які співчутливо кивали при цьому головами і згадували з захватом: «Как мы кричали на Майдане «Слава Україні!» и обнимались. И все улыбались, и какие люди были добрые». Нікому — ні російським, ні українським інтелігентам, ані жодній іншій категорії населення не слід втрачати тієї світлої енергії добра і взаєморозуміння, яка вивільнилася в душах людей в ці тяжкі благословенні місяці народження нової України.
Ось тому говорити про те, що «російська мова в Україні не має гарантій європейського рівня», і що відповідальність за такий стан речей лежить на Ющенку та на «Нашій Україні», означає просто не поважати читачів. Відповідальність за відсутність будь-яких гарантій — у сфері мови, а також політики, економіки, соціального забезпечення, культури та інших життєво важливих для суспільства сферах, — лежить цілком і виключно, власне, на тому «кримінально-мафіозному» політичному істеблішменті України, який від 1991 до 2004 року зробив усе, щоб відняти в України її європейську перспективу. А політично був драною рукавицею, натягнутою на напівпаралізовану руку Москви. І тепер Україна вибудовує цю європейську перспективу в умовах значно гірших, ніж 13 років тому. Найцікавіше ж те, що за ці «гарантії європейського рівня» бореться саме та політична сила України, яку автори листа звинувачують в ігноруванні проблематики становища російської мови! Зближення України з Європою і наступна інтеґрація — це є найвірніший шлях подолання конфліктних аспектів українсько-російських відносин.
Помаранчева революція виявила ще один факт надзвичайної політичної і культурної ваги: в українському суспільстві формується нова свідомість — демократична свідомість росіян і/чи російськомовних, які почуваються повноцінними і повноправними громадянами України. Вони чудово знають, що в демократичній Україні ніхто не примушуватиме їх відмовитися від російської мови вдома, чи на вулиці, чи на робочому місці. Але саме ця категорія українських громадян, як правило, чудово знає українську мову, ніколи не обурюється, що цю мову ТЕЖ треба знати, і послуговується нею, коли це необхідно.
Ось тому на тлі полемічної патетики інтелектуалів найкраще захистила не лише російську мову, а й всю Росію саме росіянка з України. Не знаю, хто та пані за фахом, і не називаю її імені, хоча на сайті «Обозревателя» (25.11.2004) її лист фігурував, підписаний іменем, прізвищем і визначенням — «гражданка Украины». Наведу лист майже повністю.
«В Украине нет Запада и Востока!
Хочу обратиться к тем фальсификаторам от власти, которые утверждают, что Украина разделилась на восток и запад, на украиноязычных и русскоязычных.
Выйдите на Майдан и послушайте, на каком языке скандируют полмиллиона митингующих, — чаще на русском, на каком языке митингующие говорят между собой, — больше на русском. Это то обстоятельство, которое спасает честь русского языка и его носителей в глазах порядочных людей всего мира. Это то, что компенсирует тот урон, который наносит репутации всего русского Путин и официальная Россия...»
Це — істинний вияв органічної потреби в демократії росіян України, які успадкували кращу ліберальну традицію російську, і які є дітьми європейського субстрату української культури. І так само це органічна потреба росіян Росії, які почуваються спадкоємцями Чаадаєва, Герцена, Сахарова. Саме цих росіян ми бачили і в Києві на Майдані, і на інших майданах України і світу, — разом з українцями.
Ось тому питання захисту російської мови в Україні — це не є питання тих чи інших юридичних параграфів, а глибока й тяжка потреба ДЕЛОБОТОМІЗАЦІЇ ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. На жаль, для російської мови, лоботомізація суспільства провадилася з допомогою саме цієї мови. І при майже тотальному мовчанні саме російської інтелігенції.
Отже, «послідовно та твердо відстоювати честь і гідність російської мови в Україні», — це тривалий катарсисний процес, який має початися з відділення російської мови як інструменту політичного тиску від російської мови як носія демократичної культури діалогу та порозуміння між людьми. Не зверхні декларації «недовіри» до нової влади, а спільна солідарна праця інтелігенції української разом з інтелігенцією російською, в Україні та поза її межами, була б єдиним ефективним методом захисту російської мови як мови культури.
На сьогодні російська мова і демократія — це історична дилема, досі НЕ РОЗВ’ЯЗАНА. Не хотілось би думати, що це проблема НЕРОЗВ’ЯЗНА. Тією мірою, якою російська мова ставатиме — поряд з іншими мовами регіону, польською і українською, угорською і словацькою, чеською і литовською, — мовою демократії, зніматиметься хвороблива конфліктність цього питання. Тоді з імперськи забарвленої ідеологеми «великорусского языка», який так, як виявилось, неефективно «сплотил братьев-славян», російська мова стане мовою НОРМАЛЬНОГО ЛЮДСЬКОГО СПІЛКУВАННЯ. Врешті, та демократія і та європейськість, якої так відчайдушно прагне переважна більшість українського суспільства, — і прагне цього для всіх без винятку своїх громадян, — це є всього лише ті СТАНДАРТИ НОРМАЛЬНОСТІ, які надають людському життю гідності, сенсу, шляхетної екзистенційної і моральної перспективи.
