Шахтарі порушують закон, щоб вижити
Коли люди помирають на виробництві — це жахливо. Але ще жахливіше, що суспільство вже не реагує на чергову загибель шахтарів, уже звикнувши (хоча це й звучить по-блюзнірськи) до смертей на шахтах. При цьому те ж суспільство або байдуже, або негативно реагує на спроби шахтарів «вибити» в уряду зароблені ними гроші, навіть не поцікавившись, як нині живеться і працюється шахтарям.
«ЗАКРЫВАЮТСЯ ШАХТЫ, ИХ ДНИ СОЧТЕНЫ ИСТОЩЕННЫЕ НЕДРА НИКОМУ НЕ НУЖНЫ...»
Батьківщина стахановського руху сьогодні виявилася заручницею власної слави. Прийнявши на себе удар непродуманої урядової політики з реконструкції вугільної галузі, Стаханов, можна сказати, враз втратив усе, чим жив і пишався всі ці роки. Нині він схожий на великий корабель, у якого наскрізь продірявлене могутнє днище. Не дарма, вочевидь, комусь на думку спала аналогія з відомим «Титаніком», і з легкої руки цієї людини люди між собою з гіркотою стали іменувати своє місто Стаханіком.
Виснажилися надра стахановского регіону. Його шахтний фонд є найстарішим на Донбасі: шість підприємств уведені в експлуатацію наприкінці минулого — початку нинішнього сторіччя, дев’ять не реконструювалися за весь період експлуатації, а останню шахту побудували майже сорок років тому. У цьому сенсі регіон, безумовно, вимагав і вимагає до себе уваги держави, участі у своїй подальшій долі. І держава долю Стаханова визначила.
Програмою ліквідації вугільних підприємств, які потрапили в розряд неперспективних, передбачено закрити вісім шахт. Одні закрили за планом, інші самоліквідувалися мимоволі. Одночасна зупинка вугільних підприємств, п’ять із яких мають між собою гідрозв’язок, створили низку проблем, пов’язаних із істотною зміною геологічного та гідрогеологічного середовища місцевості. З цієї причини раніше терміну вийшла з ладу шахта ім. Ілліча, захлинувшись водою, така ж доля спіткала «Максимівську». Вода поховала мільйони тонн вугілля, обладнання, в один момент викинула на вулицю тисячі гірників.
«Ще в листопаді 1997 року, — розповідає голова профспілкового комітету цієї шахти Іван Калле, — ми зверталися в компанію «Укрвуглереструктуризація» з проханням узяти нас під санацію. Це допомогло б у головному — зберегти робочі місця не тільки для своїх шахтарів, але й прийняти частину гірників з «Максимівської», яка так раптово закрилася. З «Максимівської» до нас перейшло б і обладнання, в якому шахта ім. Чеснокова мала потребу. Однак поки наше питання вирішувалося в Мінвуглепромі, «Максимівська» «потонула», а з нашим підприємством вчинили так, як вважали за потрібне. Про людей, які залишилися без роботи, а отже, і без засобів до існування, ніхто не думав».
Шахта перестала бути годувальницею. Сьогодні вона нагадує могилу, надмогильним пам’ятником якої слугує забетонований шахтний стовбур.
Офіційна статистика безробіття, без урахування прихованої, сягає в Стаханові 40%, заборгованість по пенсіях — 7 місяців, зростає число випадків смерті від недоїдання та хвороб, пов’язаних із психологічними стресами. Із 56 тис. працездатного населення безпосередньо у сфері виробництва задіяні тільки 38 тис. Прогодувати інших вони не в змозі. Люди самі шукають способи виживання, нерідко при цьому порушуючи закон. Виправданням же служить просте пояснення: а хіба уряд не здійснює злочин, розпочавши геноцид проти власного народу?
«УМИРАЮЩИЙ ГОРОД, БЕГЛЕЦОВ НЕ КОРИ»
Побувавши в селищах, — і там, де шахти закрилися, і там, де вони ще працюють, — спостережлива людина відразу зверне увагу на таку особливість. Більшість населення — жінки, діти і старики. Як у війну. З тією тільки різницею, що раніше чоловіки йшли на фронт, сьогодні — виїжджають на заробітки. У Росію, Білорусь — куди завгодно, де платять живі гроші. У Москву та Санкт-Петербург поїхала, наприклад, половина чоловічого населення селища Лозовський Слов’яносербського району, влаштувавшись там вантажниками, будівельниками, а хтось і торгувати пішов, але тільки так, щоб інші не знали — засміють. Але жити ж якось треба. Хоч і в Росії зараз багато не заробиш.
У пошуках заробітків багато хто з’їжджає з насиджених місць цілими сім’ями, кидаючи будинки і квартири. Попиту на нерухомість у шахтарських селищах немає. За трикімнатну квартиру в Стаханові просять $1000. У сусідньому Теплогорську таку ж житлоплощу пропонують купити за $100—200, а в Лозовському ціни взагалі доходять до смішного. Вигідніше, виходить, залишити будиночок, не докладаючи зусиль на його продаж. Та й населенню вигідні безгоспні будівлі — є чим поживитися. Будинки розбираються до фундаменту. Цегла продається, а дерев’яні деталі йдуть на обігрів жител.
Психологія шахтарів з часом міняється. Ще два роки тому розмови про зміну професії вони зустрічали в багнети. Мовляв, ми — шахтарі і ніколи не опустимося до того, щоб крутити хвости свиням у колгоспі. Сьогодні частина гірників розуміє, що такі амбіції вже недоречні, бо єдиним джерелом виживання була і залишається робота.
«...ОТБИРАЮТ НАДЕЖДУ У ШАХТЕРСКИХ СЕМЕЙ»
Хоч би що там казали, а шахтарським дружинам і матерям сьогодні важче за всіх. Мужик злість і розгубленість перед завтрашнім днем горілкою заллє і задрімає на час, а жінка щодня душу рве: де взяти гроші, чим годувати сім’ю, як довше прожити на кілограм крупи? «Хліб та каша — їжа наша»— така от приказка знову стала популярною в народі. А у інших і каші немає.
Тетяна Замлинська і Наталя Тимошенко, молоді робітниці жеку шахти «Слов’яносербська», виховують дітей без чоловіків. У однієї їх двоє, інша має одну дитину. Прогодуватися, не одержуючи зарплатню вже кілька місяців, важко. Щоправда, останнім часом вони стали за списком одержувати в селищному магазині на день по одній хлібині. Якщо у продажу той хліб, що печуть в Лозовському, вони розписуються за 42 копійки, якщо привізний — за 60 копійок. Хліб видається в рахунок погашення зарплатні, а заборгованість по шахті перевалила вже за сім місяців. Запаси харчів давно закінчилися, розповідає Тетяна. Добре, хоч хліб стали давати. Супом та хлібом сім’ї і перебиваються. Коли зовсім їсти немає чого, жінки ведуть дітей у шахтну їдальню. Там годувати не відмовляються. Не густо, щоправда, — каша з підливою та сухий салат з капусти, а все ж дитина не голодна, наповнила порожній шлунок. Не за безкоштовно, звісно ж, із зарплатні потім віднімуть. І на тому спасибі.
І голодно, і холодно в шахтарських селищах. Нинішньої зими всі шахтні будинки Лозовського простояли без опалення. Повний абсурд: «Слов’яносербська» веде вуглевидобуток щодня, а опалювати житла немає чим. Так і прозимували люди в холодних будинках: центральне опалення не працювало, а за споживання електроенергії для обігріву доводиться багато платити, при тому, що зарплатню і пенсію жителі не одержують уже не один місяць.
Особливо тяжко в тих сім’ях, де шахта забрала годувальника. 1994 року внаслідок вибуху загинуло 30 гірників. Серед них — сини Галини Сербіної та Любові Савчук.
— Коли поховали наших хлопців,— витирає сльозу Любов Борисівна, — обіцяли і матеріально допомагати, і пам’ятник хороший поставити. А пройшов час — і забули про нас, хоча ми вважаємося сім’єю загиблого. Коли ж нагадуємо керівництву шахти про те, що вони нам обіцяли і квартиру відремонтувати, і продуктами підсобити, починають говорити, що ми спекулюємо ім’ям загиблих. А моєму синочку всього-то 21 рік виповнився, коли шахта його вбила. Зараз би я внуків няньчила і хоч якусь допомогу від сина мала. А так залишилася одна-однесенька... Добре, що ще тружуся, на хліб заробляю. Адже багатьом матерям, хто залишився в селищі без годувальника, вже далеко за 70 років, деякі дуже хворіють. Але нікому з начальства — ні тим, хто тут сидить, ні тим, хто з Києва керує — немає до них діла. Хіба що прості люди шматок хліба дадуть.
...Від низької температури подекуди в квартирі Сербіної відішли шпалери. Від цієї вогкості холодно й незатишно. Холодно від чорної траурної стрічки на великій фотографії красивого темноволосого Кості, загинувшого в шахті. Від порожнього гарячого чаю. Від рецепту святкової шахтарської страви — котлет без м’яса, які готуються з житнього хліба, сирої картоплі та цибулі. Може, це і смачно, та тільки дуже вже злиднями пахне.
«...КАК ЖЕ ДЕТИ ТВОИ КОЛЫБЕЛЬ СВОЕЙ ЖИЗНИ УБЕРЕЧЬ НЕ СМОГЛИ?»
Хто як може сьогодні, так і виживає. Одні гірники продають свій труд у сусідній Росії, інші відкривають власний видобуток вугілля в тих місцях, де вугільні пласти виходять на поверхню. Кілька відер проданого вугілля можуть прогодувати один день. Треті живуть за рахунок того, що погано лежить. У міліцейських протоколах це кваліфікується як розкрадання державного майна, люди ж свої вчинки пояснюють по-своєму. За їхньою логікою, вони повертають собі те, що шахта заборгувала за довгі роки.
Після закриття підприємства, коли завершено процес вивозу шахтного обладнання на поверхню, компанія «Укрвуглереструктуризація» розпочинає демонтаж виробничих і адміністративних будівель. Робота йде повільно, оскільки ні грошей, ні техніки, ні людей на це не вистачає. Народ міркує так: було б правильним, якби уряд, який не може прогодувати шахтарський народ, дозволив населенню самим проводити демонтаж, пообіцявши оплату у вигляді вживаного будівельного матеріалу. Люди розібрали б будівлі в один момент. Причому без техніки.
Втім, населення тягне цеглу та металоконструкції і без усякого дозволу чи побоювання бути покараним. Посеред білого дня і на виду у всіх. Борис Андріанович Маляновський, у обов’язок якого входить охорона об’єкта закритої шахти ім. Ілліча в Стаханові, з одного боку, скаржиться на надмірне нахабство окремих «народних удекеерівців», які вже зазіхають і на працюючий висотний кран, який веде розбір будівель, з іншого боку, співчуває людям. Адже пенсію та зарплатню 8 місяців не дають, а цегла хоч і «беушна», але штуку можна продати за 6 копійок, а кілограм залізяччя приймають по 50 копійок і дорожче. От народ і промишляє.
Ну, з шахтними спорудами зрозуміло. Їх все одно за планом повинні прибрати і територію колишнього виробництва міської влади здати в тому вигляді, в якому вона була перед тим, як тут виросла шахта. У цьому сенсі населення десь прискорює даний процес. Але ж крадуть, розбирають і ті будівлі, які не підлягають ліквідації. У тому ж селищі Лозовському населення «догола» розібрало велику двоповерхову абсолютно нову будівлю універмагу. Винесли все — вікна, двері, перегородки, дах, металеві конструкції та комунікації і сьогодні вже розбирають стіни. Така ж доля спіткала селищну лазню. А в Стаханові народ майже повністю розібрав шахтний профілакторій. Оглядки на те, що внаслідок розкрадання постраждають інші, немає. І це не егоїзм, а спосіб виживання. І він штовхає людей на неймовірні вчинки, на найвищий ризик, який в окремих випадках обертається на трагедію.
Відсутність належного контролю притягає тих, хто ладен поправити своє матеріальне становище не тільки ціною власного життя, а й життя інших людей. У пошуках кольорового металу та вугілля, що залишилося на глибині декількох сотень метрів після того, як шахту закрили, деякі сміливці розрізають ізолюючі перемички, «вигризають» охоронні «целики» вугілля, а в обрушених породах розбирають нори-проходи, які іноді сягають довжини 100 метрів і більше. Таким чином вони прокладають шлях до тих місць, де, за відомостями, є чим поживитися. Все частіше гірничим рятувальникам доводиться виїжджати на ліквідацію аварій, котрі виникли внаслідок несанкціонованого проникнення у виробку закритих шахт. Нинішнього року сталося два нещасні випадки, внаслідок чого вимерла шахта стала могилою для двох металозбирачів. Одному з них, безробітному гірнику, ледь виповнилося 20 років. Хоч як старалися гірничі рятувальники, все одно не змогли дістати тіла загиблих з-під землі. Місце загибелі гірників, які навіки залишилися під товщею обрушеної породи, сьогодні позначено на поверхні тільки скромним маркшейдерським знаком.
Загибель гірників послужила причиною того, що всі входи в шахту було обстежено і знову забетоновано. Доступ у підземний «клондайк» став неможливим. Кажуть, що деякі «старателі» злим словом згадали своїх загиблих товаришів, через яких багато хто втратив свій хоч і небезпечний, але прибутковий бізнес.
...Поки ще Стаханік тримається на плаву, хоча більшість його «пасажирів», не вірячи у свій порятунок, пропонують: «Випьем, давай, напоследок, шахту помянем свою».
Р.S. Заголовком матеріалу, а також сторінок з життя людей і міст послужили рядки з віршів шахтаря Віктора Мостового і лікаря-гірнорятувальника Ігоря Страхова.
ДО РЕЧI
Чи подолають кризу нові постанови?
Зменшення кількості «живих» грошей, що надходять при розрахунках за вугілля, зростання обсягів бартерних операцій є основною причиною збільшення заборгованості із виплати зарплат шахтарям. До такого висновку дійшли гірники на останньому засіданні координаційної ради вугледобувних підприємств. Наприклад, лише 5,1% від вартості реалізованої продукції було оплачено грошима в четвертому кварталі 1998 року Міністерством енергетики, незважаючи на постанову уряду, згідно з якою рівень бартерних операцій не повинен перевищувати 65%.Складна ситуація на шахтах не лише через заборгованість із зарплат. Із кожним роком зменшується виробнича потужність шахт, яка використовується лише на 2/3, що не є достатнім. Щороку падає видобуток вугілля, порівняно з 1990 роком він знизився вдвічі. За підрахунками Мінвуглепрому, для заміни застарілого обладнання на шахтах необхідно надати 600 мільйонів гривень. Лише на дев’яти вугільних підприємствах із 39 обсяги продукції, яка реалізується, перекривають витрати на її виробництво, і лише три шахти забезпечили цю умову без держпідтримки. З них одна тільки шахта імені Засядька видобуває більше вугілля, ніж 61 шахта з річним рівнем видобутку 100 тисяч. Руслана ПІСОЦЬКА
