Щоб вижити, людство має подолати свою роз’єднаність
Ця думка, закладена в Нобелівській лекції Андрія Сахарова «Світ. Прогрес. Права людини» ще 1975 року, сьогодні, як і раніше, актуальна. А може, саме сьогодні особливо актуальна. І для всього світу. І для нашої країни. Про те, чому суспільство досі не почуло й не розшифрувало ідеї Андрія Сахарова, розмірковують експерти «Дня» напередодні 90-річного ювілею академіка.
Як має поводитися, за радянськими «поняттями» (та й сьогоднішніми теж, поклавши руку на серце!), тричі Герой Соціалістичної Праці, академік у 32 роки, людина, яка внесла особливо вагомий вклад у створення оборонного щита наддержави (конкретно — в роботи з питань створення водневої та атомної зброї), що належить до вищої, обраної, «закритої» касти держави? Вочевидь — перш за все дякувати владі за виняткові почесті; навіть якщо в нього є «особлива думка» з ключових питань розвитку країни та світу — не оприлюднювати її, а, у крайньому разі, викладати в «закритих» доповідних записках на ім’я вищого керівництва (межа дозволеного!); якщо ж відповіді не було або ж ця відповідь зводиться до жорстких політичних звинувачень («ворог», «антирадянщик») — замовкнути раз і назавжди, бо кому ж не дорогі благополуччя, кар’єра, свобода та саме життя!
Академік Андрій Дмитрович Сахаров, 90-річчя із дня народження якого відзначатиметься в Росії (як саме — це теж буде індикатором реальної ситуації в цій державі) і багатьох країнах світу, не кидав виклик Системі — дуже пафосні слова для його характеру. Він просто відмовився слідувати (інакше не міг!) ось цим неписаним правилам, у тисячу разів дієвішим, ніж сама писана Конституція СРСР. Коли Сахаров доходив до переконання, що політика, яка проводиться радянськими лідерами в тій чи іншій сфері порочна — він спочатку теж писав секретні листи вождям (так, 1962 року він надіслав Хрущову послання, де наполягав на негайному припиненні випробувань ядерної зброї; той реагував у істинно тоталітарному дусі: «Сахаров — відомий фізик, але хай він не лізе не в свою справу!» — ось із цієї миті й почалася дисидентська дорога Андрія Дмитровича). Потім належало замовкнути — «не лити воду на млин Заходу». Сахаров вчинив якраз навпаки — починаючи з 1968 року став публічним (!), незабаром всесвітньовідомим мислителем, гуманістом, захисником свободи слова і думки, прав людини взагалі. Вражаюче, що він ріс і формувався в суспільстві, де конформізм став способом виживання (зате родина фізиків-педагогів зберегла дух старої інтелігенції!).
Нас, відверто кажучи, не менше ніж життєпис Сахарова (ті, хто бажає, може ознайомитися зі змістовною книгою Геннадія Горелика, випущеною московським видавництвом «Вагриус» 2004 року), повинно цікавити зараз інше питання: чому практично в усіх країнах пострадянського простору, Україні та Росії в тому числі (за винятком країн Балтії та, якоюсь мірою, Грузії, тобто саме тих держав, які кремлівське керівництво і «віддані йому» журналісти регулярно іменують «фашистськими»), не запитані ідеї Андрія Дмитровича, його спадщина, практично не прочитаний його заклик до нас? У чому ж річ, чому суспільство не може (а схоже, і не хоче: вплив масової культури в її найбільш дебільному «форматі» позначається, і це процес зовсім не спонтанний і не стихійний, а виразно керований) «розшифрувати» це послання?
Один із досить обѓрунтованих варіантів відповіді: ми всі ці 20 років жили і продовжували жити — внаслідок звикання не всі навіть помічають це! — у «радянському світі», а отже (це неминучість!), у «російському світі». Не в «російському світі» Герцена, митрополита Філіпа Количева, який кинув виклик самому Іванові Грозному, Антона Чехова, Сахарова чи Льва Толстого, — але в «російському світі» Сталіна, Андропова, Аракчеєва та Столипіна... І лише дуже наївна людина може визнати випадковим той дуже характерний факт, що зі всіх республік колишнього Союзу лише в Україні найвищий законодавчий орган досі зберіг колишню радянську назву «Верховна Рада» (навіть у Білорусі з її своєрідними політичними порядками парламент давно вже змінив стару «вивіску»), а адміністрації глави української держави ось уже 20 років працюють у будівлі колишнього ЦК Компартії України, і нікуди звідти переїжджати не збираються. «Символіка, яка говорить»...
Інакше кажучи, запанував радянський образ мислення, невіддільний від найрізноманітніших форм обману і самообману, якщо прямо сказати — брехні. Всі інші «принади» сучасного пострадянського українського суспільства (і тотальна корупція, і злидні, і бандитизм, і латиноамериканське соціальне розшарування, і політичні інтриги, коли прокуратура виконує роль «бультер’єра влади», і знущання зі свободи слова й думки, коли формально все це начебто є, але...) — вони є неминучим і закономірним наслідком глобальної, всепроникної брехні, проти якої свого часу підняв голос Сахаров. Усе інше (і потворна «ваучерна» приватизація 1992 — 1994 років, яка розділила суспільство, і явна інтелектуальна деградація правлячого класу, і політико-економічне безправ’я пересічних громадян, і багато іншого) є лише «похідним» від головного явища: соціум України не зміг і не захотів звільнитися від брехні.
Відбувається і явна «атомізація» суспільства (яка, до речі, виключає вільний розвиток людської особистості, за який ратував Сахаров, і це не парадокс!), бо люди в більшості своїй ще не усвідомили, що, крім суто персональних, у них є спільні інтереси; і «локальні», конкретні, місцевого рівня, і загальнонаціональні, бо просто стає нестерпно соромно за країну. Нам, як повітря, бракує того відчуття, яке геніально висловив 1905 року Іван Франко:
Від сорому,
який нащадків пізніх
Палитиме, заснути я не можу!
Андрій Дмитрович Сахаров був втіленою Совістю. І завдяки цьому став Людиною на всі часи.
