ЩОДЕННИК

18 серпня

П’ятниця хилилася до вечора, дощ подався кудись за ліси, тиху вуличку весело освітлювало призахідне сонце, і хлопчаки на розбитому асфальті, поки машин не видно, грали в м’яча два на два. За низькими деревцями з відчиненого вікна на першому поверсі чулися жіночі голоси та дзвякання виделок і ножів.

У Галі день народження, і троє її подруг йшли недавно подвір’ям з айстрами і трояндами. Під своїми вікнами зірвали. Галя жила сама з восьмилітнім Ігорком. Він на вулиці біля будинку м’яча копає, а вдома тільки жіноче товариство. Ввімкнули музику, сіли за стіл, «стукнулись» склянками. «Галюню, вітаємо!» Піднімали чарки знову, розмовляли щораз жвавіше й голосніше. Потім котрась сказала: «Хочу ту, знаєш... Де твої платівки?» Полинула надвір задумлива, лірична, упівголосу співана тріо, напрочуд мелодійна пісня, потім друга, третя... Подруги почали підспівувати.

І замовкли.

— Ех, життя не склалося... Нічого не склалося! Ти хоч Ігорка маєш...

Їм було десь близько тридцяти п’яти. Сиділи й мовчали.

— Бабенята, а я ще цілу десятку маю. І ти теж? Йдемо у бар на морозиво та каву!

...Як закінчити цей нехитрий шкіц, яким пуентом? Ніяк. Життя триває, і тридцять п’ять — це так мало!

Десь коло одинадцятої Галя повернулася додому. Подруги провели її до рогу будинку й попрощалися: «До завтра!» Вимкнула телевізор, сказавши Ігорку: «На сьогодні досить». Поставила ту ж платівку із записом тріо Мареничів, підперла голову на підвіконні та слухала, слухала... Разом з пізніми кумасями, що принишкли на лавці неподалік її вікна. Зітхали:

— Як гарно співають...