ЩОДЕННИК

5 серпня

Щоби дійти від вулиці Ольги Кобилянської до літературно-меморіального музею, що теж носить її ім’я, треба перетнути лише кілька чернівецьких вуличок. І ось ти стоїш на вулиці Димитрова та вдивляєшся в далечінь. Двома ланцюжками тягнуться звичайнісінькі садиби. На перший погляд, нічого незвичного для ока немає. І раптом читаєш: «В цьому будинку жила і творила до кінця свого життя українська письменниця Ольга Кобилянська». А розлогий горіх так «розвалився» на подвір’ї цього музею-садиби, що аж манить скуштувати його плоди. І дерев’яні ворота мимоволі залишаються позаду. Заходиш у коридор музею, а там — бюст письменниці, біля якого лежать квіти. Тоді як ти розглядаєш це творіння, наглядач музею пропонує купити квитки й зайти всередину. За мить отримуєш свій «вхідний талончик», на якому вказана ціна ще радянських часів — десять копійок, і прямуєш у колишній світ письменниці.

Ось титульна сторінка першого прозового твору Кобилянської «Гортензія або доля однієї дівчини», написаного 1880 року. А тут першодрук повісті «Людина» й газета «Буковина», де вперше була надрукована повість «Царівна». Проходиш невеличкими кімнатками і... ніби оживають портрети батька, матері, друзів Ольги Юліанівни. Здається, що ось-ось задзвенить телефон на робочому столі, хтось витягне із футляра окуляри, одягне їх, вмокне в чорнило перо й почне писати свої рядки.

А ось примірники «Літературно-наукового вісника», «Киевской старины» та «Зорі», відомі ще з історії журналістики, яку вивчала в університеті. Тепер побачила їх на власні очі. Правда, мабуть, що краще раз побачити, ніж сто разів почути. Бо до того ніколи не думала, що музейні експонати можуть перевернути твої життєві позиції. Щось таки є в історії такого, що змушує по-іншому поглянути на світ, в якому ти живеш.