ЩОДЕННИК

Запоріжжя. Поминальний день. Капустяне кладовище. Маса народу, що поспішає до рідних могил! Ми давно вже не ходимо на демонстрації. А тут прямо-таки демонстрація якась. Штовханина торгівців квітами, напоями, церковною атрибутикою неймовірна. І раптом — як блискавка. Музика. Двоє хлопців із місцевого музучилища: баяніст і трубач. Грають «Історію кохання» Леграна, Аve Maria, Качіні, Баха, Моцарта. І це, виявляється, дуже потрібно людям. Вони зупиняються, хрестять, благословляють тих, що грають. Це звучить для них як виправдання, осмислення життя тих, що пішли від них назавжди. Як позбавлення від страху смерті та нагадування про позачасове життя. Одна бабуся довго кланяється, а потім віддає музикантам все, що у неї є: цукерки, пряники, трохи печива. Місто ж наше маломузичне, промислове. Ось нещодавно сюди приїжджав відомий ректор і народний депутат Поплавський. Поговорив на своїй прес-конференції отак поблажливо про можливе створення філії свого університету тут... з перукарським ухилом і швиденько преспокійно покотив назад до Києва. Підіймати там далі подібну культуру. І подумалося. Ці двоє хлопчаків на кладовищі більше знають про справжню культуру, ніж прославлений столичний метр. Адже вони в потрібний момент вселяють надію в душі людей. І не окремих обраних, а всіх, що проходять мимо. Адже справжня глибока музика обов’язково приносить надію.