ЩОДЕННИК

Уже з годину стою поміж кленів та осокорів. Знаю, що час летить, але піти від них немає сили. Бо ще й ще раз очі біжать від дерева до дерева, від верхівки до початку крони – неможливо намилуватись розмаїттям кольорів, у які художниця-осінь крадькома розмалювала кожен листок.

Важко людині без спеціальної освіти дібрати слова, щоб означити кольори і їхні відтінки, які можна знайти на долонях- листках.

Ось вони, зірвавшись з гілля, пливуть у повітрі перший і останній раз. І хто знає, який тут закон більше діє – закон тяжіння чи закон умирання. Мабуть, саме тому осінь викликає сум у людському серці. Хоч розумієш, непомітні сьогодні бруньки, що сховані десь глибоко в тілі дерев, перенесуть лиху зиму, люті морози, несамовиті пориви крижаних вітрів, і вже за півроку, коли повіє весною, вибухнуть з такою силою, вдарять зелом у небо так, що знову люди будуть дивуватись непереможній силі життя.

Тож іду глибше, дивлюсь на тихе згасання пожовклого листу, вбираю в душу терпкий запах опалого осіннього буття. Тихо кружляє в повітрі, падає листя і стелеться по землі вже помітний жовтий його струмок.