ЩОДЕННИК

Йдемо тінистою каштановою алеєю. Все ще зелене — і трава, і дерева, і кущі. Повітря наповнене пахощами дозрілого листу, плодів. Вітер легенько пройшовся по верхівках дерев. Раптом на бруківку упав зелений їжачок. Вмить розкололись колючі пелюшки, і похилою дорогою стрімголов побіг вихилясами яскраво- коричневий, сліпучо блискучий каштанчик. Овальний бік вдало служив йому за колесо, і він, обігнавши людей, задерикувато стрибав і летів уперед. Нарешті, вичерпавши енергію прискорення, застиг біля бровки, щоб від повноти своєї зрілості засміятись до сонця й до перехожих.

Я люблю цей незвичайний плодик. Може тому, що, дивлячись на веселу коричневу його округлість, згадуєш свіжу житню паляницю, яку бабуся тільки-но витягла з печі й змастила гарячу шкоринку холодною водою, а вона видихнула парою такий лоскітний і приємний запах, запах повоєнного дитинства... Або й тому, що круглий каштановий бочок нагадує обпалене в гончарській печі і вкрите свіжою поливою горнятко, в якому топилось, упрівало цілий день молоко, а вийняте з печі теж мало таку коричневу, блискучу плівку, як шкірочка каштана. А якщо по щирості, то ще й тому, що променисте цікаве око каштана каро дивиться на світ, як і очі моїх найрідніших на землі людей — чоловіка, сина, внука.