ЩОДЕННИК

Ми все ховаємо. Бабця дала онуці гривню. Дівча мне папірець у руці. «Не держи так, — сердиться старенька, — сховай». Чоловік пообідав, залишив на столі гірчицю. Дружина: «Сховай до холодильника». Дві сільські молодиці серед вулиці теревені правлять: «Кумасю, то ви вже сховали картоплю до льоху?» Парубок — дівці, котра кокетливо зайвого гудзика на блузці розстебнула: «Що ти їх виставила, сховай негайно!»

Ми навіть покійників своїх ховаємо. Увесь світ хоронить, а ми — ховаємо. Ніби довкола всі тільки й думають, гейби в нас щось поцупити. Гривню, банку гірчиці, мішок картоплі, дівочі груди, покійників. То ми їх — по закапелках, по закутках, по темних місцях, по схованках і таївках. І ні пари з уст. Нікому анічичирк. Рота на замок. Тсс-с! Усе сховано.

Ось і врожай цьогорічний. Люд вирішив — недорід — і кинувся набивати закапелки борошном та цукром. А начальство: спокійно, селяни, без паніки, ажіотаж з хлібом надуманий.

Либонь, і врожай хтось заховав. А ми думали…