ЩОДЕННИК

Залишу все — недописаного листа і недопиту каву, недомитий посуд і недочитану книгу. Зберуся вмить. На ходу вскочу в переповнений потяг. Перестук коліс буде заколисувати мене до ранку. Зійду на кінцевій. Довго питатиму шляху. Не допитавши, поїду туди, куди везтиме пошарпаний автобус. Знову кінцева. Знову чужі погляди, лікті, запитання без відповідей. Весь час буду тихо співати — тихо, про себе. А коли вже надто болітиме — на весь голос. Просто горлатиму.

Пізнього вечора зупинюсь посеред великого міста, посеред безлюдної вулиці і врешті зрозумію: мабуть, не там шукаю свою мрію. Та й не річ вона — на вулиці не лежить, в крамниці не припадає пилом, без холодильника не псується. Якась старенька жінка, наткнувшись, поспішаючи, на мене, просто скаже: «Їдь додому, доню. Там мати зачекалася на тебе».

…Колеса знову стукотітимуть: не річ, не річ, не річ…