ЩОДЕННИК

Ще бувають затишні товариства, де часом декламують поезію. Може вистачити для цього й горнятка запашної кави.

«Двадцять вісім юних мужчин їдуть до моря (Двадцять білих мужчин і вісім негрів...) Двадцять вісім літ життя жіночого – найсамотніших... (А в неї дача в білій скелі) «Паккард» у жовтому чохлі (І на застіженій постелі) Пес вороний велично ліг...»

– О, Вітменова тема. То вам не Вороний, не Олесь, – озивається один слухач.

– І Єсенін, – доправляє другий. – Яка містскість, внутрішня напруга й драматизм підтексту!

Ну ось, почалася «гра в бісер», – встигаю подумати.

А мовчазна слухачка, господиня затишної кімнати, мнучи паперову серветку, вибухає тихо: «Перестаньте! Які ви... які цинічні!»

Ніхто не знайшовся, що в цю мить сказати. Всім ніяково якось стало. Не насолодившись балачкою про поезію, товариство поверталося до звиклої буденності.

Лиш молода господиня була десь-інде...

Вчувся чи ні її голос – «почитайте ще»?