ЩОДЕННИК

«Навіть глупота має межу», — колись дуже давно казали моя покійна бабця.

Щаслива була людина: на своїй солодкій Буковині прожила 86 років, всього лише 4 класи румунської школи мала (а в селі її називали Соломоном); народила 18 дітей — і «маковинням їх не годувала, щоб не плакали, тому й розумні», казала; у шлюбі із своїм «приятелем», як називала діда, минули 64 роки, «неначе день»; у післявоєнний час зазнала і «наших» і «їхніх», в барабулинні та в кукурудзинні ночами рятувала сім’ю, у колгосп своїми руками телицю і корову відганяла. Життя її дурило, принижувало, підносило. Так і померла, не дізнавшись, що гроші зі «зберкнижки», які вона складала «про смерть», безслідно «згоріли». Діти пощадили і не сказали.

А в людський розум все одно вірила до останнього.

…А я, бабцею, університетом і життям вчена, у торжество людського розуму не вірю. Така я ось Химка невіруюча. Послухаю — прочитаю (а особливо в ці всеукраїнські критичні дні) деяких не перших, але і не «вторих» розумнаків — і не вірю я в розум, хоч мене ріжте. Це лише молодесенькі листочки тюльпанів у березні відважні: пнуться, де хочуть, на мороз не зважаючи. А українська глупота із вуст високопосадовців, що марять чотирирічними канікулами під Куполом, — вона не тюльпанну породу має, а лізе агресивніше від квітки, хоч і морозу панічно боїться. І камуфлюй її думками Сократа чи Арістотеля — глупоту і страх навіть сліпому все одно видно. Послухаю іншим разом із телевізора якогось бойка чи лемка, чи поліщука — і жаль мене бере невимовний: не що інше, як їхні мами маковинням їх у колисці, нещасних, поїли. Щоб втихомирити… бач, а воно аж тепер проявилося.

Чи це мені лише здається?