ЩОДЕННИК

«Давай не будемо великими!» полюбляв висловлюватися Маркс. Може, це йому і приписують. Не буду сперечатися. Але те, що він із підозрою ставився до грядущих історичних процесів в Україні цілком очевидно. За ним відчув це і Максим Горький, ще перед дружбою з Михайлом Коцюбинським. Про це говорить єдиний збережений рядок із його «Пісні про дуба»: «Я в життя прийшов, щоб не погоджуватись» («Я в жизнь пришел, чтобы не соглашаться»).

А при чому, звиняйте, тут Україна?» – сержант Петренко.

А при тому, що стихійний протест цього дуба проти реальності говорить про небезпеку тієї ж реальності для твердих і відвертих дубів.

Чисто ностальгійно підтверджувала красу окремих дубів серед суцільного електоратного туману вседавня українська пісня: «За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого... Тільки й видно». З плином часу і ця ностальгія в народі щезла. «Дуби» в житті зникають, а у мовленні стали синонімами до дурнів, а якщо в прямому сенсі – то навіть на Закарпатті вирубують колосальні дуби й буки, лишаючи для нащадків всюдисуще криволісся й каламутні повені. Втішають лише пересічного (чи недосіченого шаблею буття?) українця те, що на просторах Світовго океану китів усе менше, й все більше планктону.

Не тільки в нас, мовляв, якби зараз, Горький ожив і згадав покійного Коцюбинського, то до заголовка «Пісня про дуба» приписав би «Реквієм».