ЩОДЕННИК

Його не стало рано вранці.

Я не злякалась. Таке бувало й раніше. Проте минув день, минув тиждень, а він не повернувся. В його відсутність ніщо не радувало мій дім. Поступово разом із холодом на тихих оманливих лапках почав підповзати голод. В очах сина постало мовчазне: «За що?» Та я не мала відповіді! І годуючи дитину вже обридлими порожніми бутербродами і черговим чаєм, терпляче чекала на Нього.

За 16 днів він повернувся. Його сині вогники запалахкотіли крильцями над газовою плитою, наче у птаха щастя. ...Його забрали в мене, так само, як і у всіх 257 помешканнях нашого величезного, забутого Богом будинку. Я не винна була Йому ані шеляга. Та нікого це не цікавило. Як і те, що іншим разом його повернення хтось може не дочекатися...