ЩОДЕННИК

Кажуть: собака тримається господи, а кіт — господаря. Щоранку, коли йду побіля тої хати, бачу на лавочці кота. Рудого, худючого. Сидить Рудько й поглядає туди, куди востаннє йшла його господиня. Хата пустує вже третій рік: поїхала старенька до сина в далеку Росію, та там і померла. Але звідки про теє котові знати? Собака б давно вже пристав до якихось сусідів. Ревно службу б там ніс — тільки б годували. А кіт — ні. Він — гордий, він — незалежний, він — вірить. Знай, стереже запустіле подвір’я. І харчується, чим доведеться. І просто вірить, що вона повернеться...

А я щоразу, коли його бачу, думаю: якби-то і в людей було стільки віри. Тiєї віри, яка б допомагала все перебороти, дійти до цілі, а потім впродовж довгих років утримати те, чого досягли. Як би добре було! Проте...

Рудько й дотепер розпочинає день на лавочці. Біля перехнябленої, врослої в землю хвіртки, біля пустої хати, в околі німої тиші. Розпочинає з вірою. Дивлюсь на нього і розумію: я — теж.