ЩОДЕННИК

Змагатися з острівними англійцями у розмаїтті погодних тем — те саме, що намагатися вигадати трюїстичний велосипед. Це марна, невдячна й заздалегідь програшна справа. Втім, таке логічно вимушене мовчання опадів все одно не приносить…

Як і більшість урбанізованих українців, маю близьких родичів у селі. У них свої проблеми: вчасно посіяти, ретельно виполоти, добре зібрати й надійно скласти. Майже все літо займає «сінний сезон». Хазяїн, у якого немає свого молока, вважається ледарем та потенційно ненадійним елементом — хочеш їсти, треба робити. Дається взнаки й одвічна національна пересторожливість: щоб там у державних верхах не робилося, а ми біля корівки не помремо. Не дарма ж «найгуманніший» режим конфісковував худобу й реманент — люмпенами легко керувати, вони не мають на що спертися, а отже, й права на власну думку… Та часи змінилися. Люди знову працюють на себе, а не колгоспні «палички» й трудодні. Працюють важко: візьми-но встань вдосвіта, поки не пече, помахай косою, розкинь траву, підсохла — переверни, збери у валки й копички, накидай у кіш, перевези та склади біля хати, щоб ні дощ, ні сніг не зіпсували смаковитого корму. Отут і ми вправляємося з критики небесної канцелярії, просячи то погоди, то негоди. Треба щоб травичка підросла — дай нам, Боже, дощу, хай буяє, підійшла косовиця — та досить уже лити, скільки можна, он у межах вода стоїть. Людині ніколи не вгодиш, навіть такій терплячій, як українець. Літом хочеться снігу, взимку — лагідного сонця. А тут ще й це глобальне потепління…